Читать книгу Присмак волі - Володимир Кільченський - Страница 16

Трійця втікачів нарешті зібралася разом після Андрієвих вивідок. Готові до всіляких несподіванок друзі вирушили далі на північ. В обідню пору шлях не таїв несподіванок. Сонце таки добре припікало потилицю, тож утікачі вже збиралися перепочити десь у затишному місці, як раптом почули вигуки: «Пугу, пугу-пугу», і перед ними зупинились декілька вершників, а потім іще під’їхали з десяток козаків. Молоді люди впізнали їх по вигуках та по зовнішності.

Хлопці стали поряд, закривши спинами Орисю, а татарські криві шаблі тримали напоготові.

– Хто такі? Звідки і куди прямуєте? – запитав сухорлявий вершник, який за віком і, мабуть, за чином був старшим гурту.

Андрій, не відходячи від своїх, відповів, що вони втекли з неволі, бо ж тиждень тому їх полонили у Присамарщині і вели тут невільницьким шляхом до Кара-Тебеня. Козаки були налаштовані незлобливо, і один з них гукнув:

– Ану перехрестіться, що це правда!

Трійця шанобливо перехрестилася, і декілька молодих козаків підійшли до них, попрохали заховати шаблі. Хлопці послухалися, сховали зброю, і зав’язалася розмова: чиї вони, хто їхня рідня… Коли Андрій сказав, що він син Федора Підлужного, старший козак схвильовано запитав:

– А батько де зараз? То я й дивлюся, що ти мені когось знайомого нагадуєш… Ми з твоїм батьком у наші молодечі літа погарцювали добряче: і полякам діставалось, і туркам з татарами. А потім Федір пішов в осілі козаки, рани йому дошкуляли…

Андрій мовчки слухав, а як старший закінчив, то він розповів, що батько загинув у тому бою, де їх взяли в невільники.

– Доброю смертю помер твій батько. Пом’янеш його душу, то згадай при цьому про бойового товариша Івана Сірка… Що думаєте далі робити?

– Будемо пробиратися до свого села, бо не знаємо, що там діється і хто живим залишився, – відповів, осмілівши, Андрій.

– Праведна справа, – промовив козак Іван. – Треба владнати все вдома, батька по-християнському пом’янути. Вірно, козаки? – звернувся він до своїх вершників, а потім, уважно глянувши на втікачів, додав: – Ідіть, діти, а надумаєте бити бусурмана та ляхів, то приходьте на Січ, з вас добрі вояки будуть!

Козаки залишили їм харчів на дорогу, показали, у якому напрямку слід рухатися, щоб потрапити на Самарщину, і розчинилися у широкому степовому просторі. А втомлена дорогою трійця, що вже пройшла татарські степи, відшукала собі місце та заходилася обідати козацьким гостинцем – хлібом, салом та сушеною рибою, запивати прохолодною водичкою. У їхніх душах затеплилась надія повернення, тож, не довго засиджуючись, зібралися й пішли далі – все ближче до рідного краю, до близьких людей.

До вечора все було гаразд, обійшлось без пригод, коли чули в степу якісь голоси, то не виявляли себе, а, причаївшись, чекали, поки невідомі проїдуть і запанує тиша. Липнева ніч насунулась швидко, і вечірня прохолода приємно огорнула тіло. Придатне місце для ночівлі знайшли швидко, потім, змочивши ноги мокрою ганчіркою, мерщій полягали спати, щоб дати відпочинок виснаженому тілу.

Уранці, тільки сонечко виглянуло, підживились харчами і пустилися в дорогу. Тут уже їм стали зустрічатися знайомі місця, отже, незабаром доберуться до рідної домівки. Учора перед вечором вони пройшли річку Татарку, і Андрій знав, що попереду рідна Самара, бо почали частіше траплятися густі зарості дубів, ясенів, інших дерев. Серця юних утікачів тріпотіли від близькості домівки, радості зустрічі з рідними.

І ось уже з пагорба видно непересічні краєвиди… Попереду темніли ліси, і частіше стали траплятися озерця та соснові переліски – прикмети їхньої місцевості.

Утікачі з неволі минули стару вербу, зайшли у село і розійшлися – кожен до своєї хати. Серця їхні здригалися від відчуття того, що от зараз дізнаються про нові сумні подробиці недавніх подій.

Сонце вже ховалося за обрій, коли Андрій підійшов до свого дворища. Його рідні сиділи за довгим столом і вечеряли. Коли він з’явився, від несподіванки ніхто навіть не піднявся, тільки Даринка вже летіла назустріч своєму чоловіку, і сльози щастя заливали її личко. Вона обіймала виснажене далекою дорогою, бите татарськими киями Андрієве тіло і гладила його змарніле обличчя. Підбігла мати і також припала до Андрія, проливаючи сльози радощів.

Поки всі гуртувалися біля Андрія та раділи зустрічі, Даринка метнулась у хату і винесла чистий одяг, щоб сходити хутчіше до річки та очистити тіло втікача від пилюки далеких доріг. Даринка з матір’ю обережно омили Андрія, який був увесь у синцях, саднах та виразках, а Тетяна ще й нашвидку нарвала цілющих трав, і разом вони пішли до хати.

Після вечері та розповіді Андрія про те, як вдалося вибратися з неволі, мати обгорнула його цілющими травами, а ноги випарила в настої перемелених кореневищ купини, щоб сходили синці. Потім помелене листя купини та свіжу кору в’яза змішала, приклала до ран і обмотала, не надто сильно затягуючи полотно на тілі Андрія.

Ліг спати увесь у перев’язах, і мати, перехрестивши його, пішла читати молитву за одужання Андрія з Божою поміччю. Син деякий час лежав з відкритими очима, і в хаті було ледве чутно материнську молитву, під яку він заснув сном праведника: «Швидкий в заступництві, єдин сий, Христе, скоро з висот вияви присутність стражденному рабу твоєму, та ізбави від немічності і тяжких мук…»

Прокинувся Андрій, коли в хаті вже не було нікого. Родина тихенько, щоб не розбудити його, зайнялася своїми справами. Хлопець піднявся з ліжка і відчув, як в усьому тілі ломило кістки, як боліли рани на побитих ногах. Вийшов у двір, і п’янке повітря рідного краю вдихнув на повні груди, забувши про свої недуги та вчорашню неволю. Зараз же з’явилась Даринка і, підтримуючи його, повела до накритого столу зі сніданком.

Дні минали швидко, і вже через тиждень тіло Андрія стало наливатися силою, він потроху почав придивлятися до господарства.

– Сьогодні ввечері підемо до моїх батьків, – сказала одного разу Даринка, коли Андрій вийшов раненько у двір. – Батько запрошують нас на розмову та й скучають за нами…

– Добре, добре, зіронько моя, підемо! – погодився Андрій.

Того дня Андрій уже перевіряв зброю: гострив шаблю, поміняв тятиву на батьковому луку. Треба думати про подальше життя, і він уже відчував силу, готовність до бою з гнобителями-дикунами.

Увечері пішли до садиби Олійників, і їх радо зустріла вся родина. Під час нападу сім’я Даринчиних батьків не постраждала від татар, бо своєчасно всі полишили хату і два дні переховувались у лісі. Тут уже навели лад після руйнування та грабунку, і двір тепер виглядав прибраним та охайним. Повечеряли, і розмова зайшла про їхнє село, що втратило десятки людей і старосту. Михайло, Даринчин батько, запропонував Андрієві очолити сільську громаду і запевнив, що люди підтримають його. Усі бачили, що у сутичці з татарами Андрій бився добряче, у писемності знається, тож молодий вік не стане на заваді.

Довго не спав тієї ночі Андрій, крутився на ліжку, аж Даринка спитала, чи не рани його непокоять. А він думу думав: куди життя своє повернути… Не затихав душевний біль від татарських принижень, тіло пам’ятає їхні кийки та батоги з таволги степової, і стогони та крики приниженого християнського люду ще не вивітрилися з голови. Мабуть, така в нього душа, що не може забути образи татарські, мерзенність цього племені підступного. За що ґвалтували християнський люд? За що вбивали старих і трощили голови малолітнім дітям? За що по-звірячому ґвалтували жінок на очах у чоловіків, з дівчат глумилися перед пов’язаними парубками, а підлітків хапали для довічного слугування у хтивих ханів, у їхніх гаремах? Добре йому з Даринкою, любить він землю батьківську, а серце кличе до помсти дикуватим степовикам, котрі вже встигли затиснути душу, а тіло занапастити клеймом невільника – тепер уся його сутність рвалася відплатити негідникам бусурманським.

Уранці Андрій був мовчазним і по обіді сказав Даринці, що піде до Дубовиків, провідати Тимка. Його товариш був удома і також займався лаштуванням садиби до зимівлі, чимало лиха і в них скоїли нападники. Обнялися і з цікавістю дивилися один на одного, бо після втечі не доводилося зустрічатися. На Тимошеві також вже позагоювались рани, зійшли синці, і він перебував у доброму гуморі. Підійшла тітка Одарка, обняла Андрія, дякуючи йому за допомогу у визволенні сина, та стала цілувати йому руки, й Андрій, ніяковіючи, відійшов убік.

Хлопці пішли у затінок і довго розмовляли про господарські справи. Андрій поцікавився, як там Орися, чи вже видужала після втечі.

– Орися почуває себе добре. Ми ж з тобою, друже, берегли її в дорозі, – посміхнувся Тиміш. – Сподіваюся, що після Покрови поберемося. Уже давно душі наші зріднилися, час сімейством обзаводитися.

– Добре вирішили, – промовив Андрій. – Батьків у нас вже немає, треба думати за родину…

Трохи згодом він поділився з Тимошем своїми думками про Запорозьку Січ, нагадав про зустріч з отаманом Сірком.

– Душа рветься до помсти за наші страждання та знущання татарські над нашим людом. Піду я по весні до запорожців, омию поганською кров’ю кривди наші! – рішуче сказав Андрій.

Тимко довго мовчав, а потім промовив помірковано:

– Доживемо до весни, тоді й вирішимо, що робити!

Обнялися, прощаючись, і Андрій поспішив до своєї хати.

Його товариш довго стурбовано дивився вслід, і серце стривожено калатало в грудях. Відчував і він: не буде прощення бусурманам за смерть батьків, за руйнацію осель. Та куди ж проляже їхній шлях?

На сільській раді вибрали старостою Михайла Олійника, а Андрій відмовився, посилаючись на малий життєвий досвід, погодився тільки заміщати тестя при незвичайних подіях.

Після Покрови повінчалися Тиміш з Орисею, і було маленьке застілля, де згадували в першу чергу батька Устима і всіх, кого не було з ними, а потім близькі родичі вітали молодих за сільським звичаєм, але без веселощів та співів.

Підступили холоди, і вранці морозець добре проморожував калюжі, а на річці й озерцях з’явився ясенець. Хлопці частіше стали зустрічатися: то готували зимове знаряддя для рибалки, то виливали кулі для рушниць, а то довгими вечорами гостювали у Тимоша або ж новостворена сім’я заходила до Підлужних.