Читать книгу Присмак волі - Володимир Кільченський - Страница 6

Сім’я з нетерпінням чекала гостей. Менший брат Миколка виїхав у степ і, вгледівши далеко в степу віз, що рухався у їхній бік, швидко повернувся додому – сповістити усім, щоб готувалися зустрічати Андрія.

Сонце хилилося до заходу, і на столі посеред двору вже чекав подорожан святковий стіл. Після обіймів, розпитувань, здивувань, як хто виріс, Андрій пішов купатися, а потім усі разом сіли вечеряти. Угамувавши голод, хлопець став розповідати про життя в монастирі, про затишне місто Самарь. Добрим словом згадав своїх наставників по школярству та бойових вправах, однак про те, що віч-на-віч зустрівся з ворогами, знову промовчав.

Швидко стемніло, і ніхто не помітив, як у них над головами засвітився Всесвіт. Зірки світили так яскраво і висіли над землею, як дозрілі груші на дереві. Поволі розмова потекла вже про зорі, про Бога Отця, творця усього сущого. Андрієві хотілося поділитися з близькими частинкою знань, отриманих у монастирі, і він охоче розповідав про все, чому навчився сам…

Уже зійшов місяць і завис над ліском, поглядаючи з цікавістю на цю земну ідилію, що створила родина, скріплена любов’ю один до одного, до свого Творця Ісуса Христа. Вже час і спати. Андрій сказав матері, що хотів би лягти просто на даху стійбища для коней. Миколка зараз же його підтримав і хутко приніс оберемки сіна та рядна для вкривання.

Нарешті всі вгомонилися. Андрій з Миколкою лишилися у дворі. У ліску перегукувалися птахи, цвіркуни сюркотіли не вгаваючи. Зрідка покрикував пугач, а десь далеченько, за ярком, співали парубки та дівчата. Ніч вступила у свої права, даючи людям змогу відпочити від денних трудів заради хліба насущного, заради продовження життя на цій багатостраждальній землі. Малий Миколка хотів іще про щось розпитати у братика, але так і заснув, згорнувшись калачиком, біля Андрія. Сон захопив братів майже одночасно…

Ранок почався з півнячого співу, з рохкання свиней. Малі поросятка вже верещали і стрибали на огорожу, просували крізь неї рильця, вимагаючи якогось їдла. Почали вовтузитися коні, а потім заіржали на все подвір’я. Вівці від них не відставали: шарпали одна одну по болючих місцях і жалісно бекали, просячи відпустити їх на росяну траву.

От і виспався Андрій. Напевне, треба вставати, бо батько вже ходив по двору з дерев’яними цебрами, напував худобу та підкидав у годівниці корму. Побачив Андрія і весело його обійняв, примовляючи:

– От, синку, так живемо… Це не козакування, тут працювати треба. Слава богу, діждався помічника!

Мати також вийшла з хати і, перехрестившись, почала поратись біля дворової печі, яка дуже швидко вже й задиміла, ваблячи до себе запахами печених коржів. А малому Миколці було байдуже до початку денної суєти. Він солодко спав, додивляючись свої дитячі безхитрісні сни.

У селянських турботах минали літні дні, і одного разу батько сказав Андрію, що треба подбати і про своїх захисників – низових запорожців. Незабаром приїдуть братчики, і необхідно дещо приготувати для них, бо не заведено на Низу займатися землеробськими справами, треба ворога чатувати!

Федір домовився з Устимом, батьком Тимоша, сходити на промисел за рибою. Давненько вже вони не ласували рибкою, та й січовики зрадіють таким харчам. Підготували косяки – по два на сім’ю, а для малої риби залатали тенета з дрібними вічками. Андрій з Тимком майже не бачилися після приїзду і зараз бігали один до одного, допомагаючи лагодити косяки та тенета, що вже давно лежали без діла.

Ледве сонце підсвітило небо, як чотири рибалки виїхали на промисел. У дитинстві хлопці не ходили з батьками за рибою, самі ловили її в заводях та озерцях побіля Самари. Батьки охоче розповідали, як це треба робити, щоб не приїхати додому з порожніми діжками.

Незабаром вони опинилися біля заповідних місць, де батьки раніше ловили рибу. Дно річки дозволяло ставити тенета, а де глибше – косяки на більшу рибу. Андрій з Тимошем кинулись заготовляти пуки куги, що слугували поплавками для косяків та тенет. В’язали їх тугими пучками, а батьки закріплювали угорі, щоб косяки не сідали на дно, а висіли стіною у воді. Дядько Устим Дубовик з батьком метушились, мов молоді, підбадьорюючи один одного вигуками.

– Ану, тримай… Я зараз зав’яжу петлю, як на бусурманові, – гукав Устим.

А Федір, правлячи за старшого, незлобливо на всіх погейкував:

– Ворушіться хутчіше, скоріше до вареників присядемо! А вона хай собі ловиться!

Через деякий час усі тенета вже були у воді, і місце їх знаходження виказували тільки пуки куги, що рівними рядками лежали на воді. Сонечко вже почало пригрівати, і промисловики, прополоскавши одяг, розвісили його сушитися. Самі ж присіли до сніданку. Смачненьке було все від матерів: варенички з сиром у горщику, ще тепленькі, та узвар з диких груш, що був таким терпким і водночас майже солодким.

Утамувавши голод, старші чоловіки стали пригадувати свої походи з Низовим військом за Буг та на Кизикермень, під Очаків.

Не дуже часто доводиться отак зустрічатись бувалим козакам, і розмова не вщухала ні на хвилину. Важко бути ратником у Низовому війську… Позгадувавши побратимів, що не вернулися в рідні степи, батьки подякували Богу за те, що лишив їм життя і надії, подарував ось таких красенів козачків, які мають стати надійними помічниками.

А потім уже хлопці не витримали і, перебиваючи один одного, стали розповідати про напад татар на монастир і як вони також тримали облогу та дали прочуханки нападникам. Федір мовчки дивився на хлопців, слухав та схвально кивав головою. «От так діти, – думалося йому. – Вони виросли і вже шаблі в руках уміють тримати… Невже і їхня доля – шаблями махати?» Тривожно було на душі і сумно, але таке, мабуть, життя козацьке, не одне покоління виборюватиме собі волю…

Ось уже де-не-де стали тонути пуки куги, що тримали тенета, і всі радісно заметушилися, міркуючи, хто, як і що буде робити: тримати, тягти, складати… Лови обіцяли бути славними. Федір палею підіймав тенета, а Устим Дубовик витягував рибу з них. Хлопці переносили її в кошиках до берега, патрали нутрощі, кидали солі, кропиви та клали у приготовлені діжки: велику – до великої, а малу – окремо. І так, шар за шаром, набивали діжку, перекладаючи рибу сіллю та кропивою. Не відчуваючи втоми, витягали то щуку, то карася, похваляючись один перед одним, кому що перепало відносити. Славна річка Самара рибою… Чого тільки не було в тенетах рибалок: щука, судак, лящі, плотва, окунці, тарань, жирненькі лини, а то, дивись, і рак добрячий, зо два кулаки завбільшки.

Вибравши рибу з тенет, усі вийшли на берег і вирішили: допоки сонце високо, не виймати тенета, а приготувати юшку з риби, підобідати та вже вибиратися до зимівника з уловом. Доки кипіла юшка в казані, Тиміш залишився за кухаря, а інші пішли вибирати з води свої знаряддя. Додавши ще улову, склали все на віз та присіли до смачної юшки. Їли похапцем, бо були добряче зморені, та й хотілося до ночі добратися додому. Коні відчували нічний спочинок і старанно тягнули воза з чотирма рибалками та двома чималими діжками з уловом.

Ось уже нарешті й знайомий перелісок. Ще здалеку було чути валування собак з довколишніх хутірців.

Удома нетерпляче чекали рибалок, і всі гуртом накинулись на відкладених линків та карасів, щоб скоріше спекти їх у печі, що вже пожадливо чекала, підморгуючи прогорілим вугіллям. Більшу рибку загортали в листя та складали на нагріте жаринами днище печі, а менша вже шкварчала на чавунній пательні. Добра була вечеря: давненько не їли стільки свіжої рибки.

Ось уже й рожеве сонце почало сідати за обрій. Усі стали дружненько готуватися до такого бажаного відпочинку.

У трудах праведних проходило літо, от-от почнуться жнива. Поселяни готувались не так до косовиці, як до приходу непроханих гостей. Здавна знали, що коли збереться збіжжя, то чекай на гостя незваного – татарина. Біля свого хутірця батько з Андрієм готували пастки для вершників: деінде в кущах ставили дерев’яні коли гостряками від двору і примічали своїми мітками. Те ж саме робили й інші сім’ї: цілий день звідусіль лунало клацання сокир. Навчені горем люди знали, що бусурмана можна спинити, тільки знищивши коня або ж проткнувши шаблею. Дорослим хлопчакам з одним-двома старшими дозволялося об’їжджати прилеглі ліски та вибалки. Усі знали: якщо запримітив хоч одного кримчака, то десь неподалік жде своєї нагоди ціла зграя нападників.

З інших поселень також не було ніяких новин про вторгнення бусурманів. Федір у селі був за старосту і сотника, тому весь час перебував серед людей, перевіряючи, як чатують охоронці і скільки є пасток для ворогів. Це стане у нагоді у тому разі, коли татари прориватимуться верхи на своїх низькорослих та спритних конях. Дітям заборонили виходити за межі поселення, а вдома Андрій з Миколкою закінчували облаштування схованки-ями, якщо бусурмани ввірвуться до дворища.

Минув серпень, та звісток про ворога все не було. Нарешті приїхало до поселення декілька возів із заготовлювачами харчу для Січі, і батько дізнався, як ідуть справи на Запорожжі, та про те, що велику ватагу бусурманів вдалося зупинити, завадивши проникненню вглиб України. Отож, до зими можна жити, не думаючи про біду.

Ще якийсь час було неспокійно в Андрієвій сім’ї, бо ж батько не раз розповідав про загони ногайців, які непомітно проходили козацьку варту і коїли лихо.

Усі готувалися до свята Покровительки козаків, що зазвичай проходило радісно на обох берегах Дніпра. Був сонячний ранок – з легеньким морозцем у низинах та по толоці. У дерев’яній церкві загомонів дзвін, запрошуючи християнські родини на престольне свято Божої Матері, іменем якої названо церковний приход храму. Нарешті спочинуть натруджені руки поселян. Сьогодні вони творитимуть Хрест Господній на своїх грудях і молитимуть Божу Матір про благополуччя сім’ї, здоров’я рідних та про відвернення ворогів від їхніх домівок.

Церква не могла всіх умістити, і дорослі – хто в притворі, а хто перед храмом – натхненно молилися та били земні поклони. Старші парубки і дівчата також стояли перед церквою. Молилися і Андрій з Тимошем, згадуючи, як проходило це свято у Свято-Миколаївському монастирі, неначе це було десь у далекому дитинстві чи іншому світі. Неподалік на триногах висіли казани, у яких кипіла юшка, запікалася поросятина…

Після молитов та відспівування літургії поселяни поділилися на купки і після подяки Богові за його благодать приступили до трапези. Ситно пообідали, поспілкувалися і почали розходитися по домівках, а батько та інші козаки створили раду, аби домовитися, як боронитися взимку – у тому разі, якщо прийдуть за здобиччю бусурмани. Домовились, що побіля дзвіниці будуть чатувати сумлінні та відповідальні парубки, які у випадку небезпеки сповістять про це дзвонами, а ще – побудувати декілька сигнальних веж із заготовленою селітрою та дьогтем, щоб вогонь було добре видно вночі і вдень з усіх кінців поселення.

Ось і надійшла черга чатувати й Андрієві з Тимошем. Взяли з собою харч та, сівши на коней, завидна прибули до церкви. Під’їхали ще двоє дебелих парубків з іншої слободи, і вони, привітавшись, стали домовлятись, як усе зробити, щоб ворог їх не застав зненацька. Мороз не доймав хлопців, бо вони одягли добрячі кожухи, а ноги були в овечих валянках. Домовились, що одна пара буде в курені без сну чатувати, а інша вартуватиме на конях, прислухаючись до звуків ночі та роззираючись навкруги.

Отож хлопці перебували біля храму і були готові кожної хвилини вдарити на сполох та запалити смолоскипи на вежі. Уночі вся надія була тільки на слух. Андрій намагався вловити сторонні звуки – голоси, іржання ворожих коней, але окрім нечастих криків нічних птахів його чутливі вуха нічого не чули. Легенький морозний вітерець обдував хлопцеві лице, а інколи місяць відокремлював від темних нічних обрисів когось із його побратимів. Андрій був готовий до зустрічі з ворогом, він уже б не спасував перед бусурманом.

Ніч проминула без пригод. Ще не підсвітилося зі сходу небо, а місцеві півні вже стали сповіщати про новий день. Після сходу сонця хлопці розпрощалися з товаришами по варті і попрямували – кожен до свого двору – на відпочинок.

Батько вже порядкував у дворі. Побачивши Андрія, радо привітав його, розпитуючи, як минуло перше в його житті чатування.

Швидко минали дні. Вже лежав навкруги пухкий сніжок, але морози ще змінялися відлигою. Це не засмучувало нікого з селян, бо знали, що татарські коні не підковані, і були впевнені, що нечиста не принесе степовиків зненацька у їхнє селище.

Уже минули свята Миколая та Андрія, і християнський люд готувався до Різдва Христового. Незабаром мав закінчитися піст, і вже то там то там було чути, як верещать свині, які потрапили під заклання на свята. Було що заколоти і в сім’ї Підлужних. Одного разу, прокинувшись уранці, Андрій почув, як метушилися батьки, торохтіли казани для гарячої води. Батько гострив ножі для розтину свині. Андрій з Миколкою зараз же приступили до роботи: Андрій готував місце для зарізу кабанчика, а його молодший братик тягав воду з криниці і наливав у діжки.

Десь перед обідом справу було зроблено, і от уже в горщиках смажилась свіжина, а хлопці з батьком, засоливши частину м’яса і сала в діжках, начиняли для святкового столу ковбаску, а мати, перехрестивши на добро, поставила її до печі і закрила заслінку. Добре поївши свіженького м’яса та подякувавши Богові, кожен став займатися своїми справами.

Батько з Андрієм давно мріяли про легенькі сани на зиму, тож заходилися обробляти колоди, заготовлені з дуба ще позаминулого літа. Короткий день узимку: не встигнеш попрацювати, а треба вже й відпочивати. Любили діти ці довгі зимові вечори: при світлі лоївки добре й затишно було сидіти з рідними та слухати оповіді й казки. Непомітно першою заснула маленька Галинка, за нею й Миколка, скрутившись калачиком на полу, додивлявся казки вже уві сні.

Напередодні Різдва Андрій змайстрував для молодшого брата різдвяну зірку, щоб хлопчик побігав з нею уранці по хутірцях та привітав ближніх поселян зі святом народження Ісуса. Збиту з проструганих паличок зірку прикрасили смужками кольорових ниток з пряжі та пофарбованих папірців.

Уранці, в день Різдва, Миколці не спалося. Півні тільки щойно проспівали, а він уже давай смикати за ноги Андрія, щоб той походив з ним за сторожа. А він, Миколка, вже не підведе: і пісеньку вивчив, і торбинка для гостинців при боці, буде куди медяники та інше добро складати.

На сусідньому хуторі вже також світилося. Устим Дубовик був у дворі, тож хутко відчинив ворота вранішнім гостям. Тут уже Миколка і не підвів, гарно проспівав різдвяну пісню, і уже з двома братами Тимоша – Родіоном та Антоном – заспішили до іншого хутірця. Андрієві нічого не лишалося, як іти за ними в дозорі. Отож, поки настав світанок, у колядників уже були повні торбини гостинців.

Повернувшись до хати дядька Устима, діти радісно роздивлялися вміст своїх торбин: там і ковбаска, і медяники, і печиво, а крім цього ще й горіхи земляні, жменька грошей або шаги мідяні…