Читать книгу Присмак волі - Володимир Кільченський - Страница 22

Минуло так два дні. Ніяких пригод не трапилось, і Андрієві стало цікаво, чому вони йдуть так довго, проте ані річки жодної не переходили, ані ворогів не бачили. Сумно було хлопцям, і вони, знайшовши Санька Голоту, намовили його, щоб попрохав курінного дозволити вести бокову сторожу, адже бачили, як хорунжий по черзі відправляв козаків у дозор.

На третій день походу під’їхав хорунжий і сказав, що вони після обіду і до темряви перебуватимуть у десятці бокової сторожі, тож треба бути напоготові.

– Яровий, Підлужний! Виїздіть праворуч до сторожі! – почули знайомий голос курінного.

Вони швидко вибралися зі стану і, побачивши гурт козаків, наблизилися до них. Десятеро козаків зібралися швидко, і старший, Василь Рівний, розподілив усіх по двоє, дав настанову, як треба діяти при появі ворога. Хлопці пришпорили коней і поїхали в степ змінити тих, хто перебуває у сторожі. Андрій з Іваном помітили у степу вершників і попрямували до них. Ще здалеку стали вимахувати руками, і двоє дозорців швидко наблизилися, потім, привітно кивнувши головами, зникли у напрямку козацької валки.

Місцевість була важкою для дозору: чимало дерев, а по балках – непролазні чагарники. Хлопці зрозуміли, чого тут треба остерігатися, щоб не загубити свою голову, та й товаришів не підвести. Вирішили вести сторожу, як порадив Рівний: то наближаючись до стану, що рухався, то від’їжджаючи подалі в степ, і при цьому пильно придивлятися до балок та яруг.

Увесь час тримали в полі зору один одного і раділи, коли десь попереду чи позаду вдавалося розгледіти двійко вершників з їхньої десятки. Стало траплятися більше крислатих дубів та ясенів, тож необхідно було наближатися до стану, що рухався, а то, не доведи Боже, можна ще й заблукати. Побачивши вдалині видовжену змієподібну валку, заспокоювались та й знову заглиблювались подалі.

Іван уже вкотре попередив товариша:

– Андрію, весь час тримай списа догори, а то ще татарські вивідувачі заарканять нас!

Дійсно, було чимало зручних засідок для ворожих пронир, які тільки й мріють захопити вершника. Коли Андрій проїздив поміж деревами, то до нього можна було рукою доторкнутися, а арканом – то взагалі…

До них підскочив Василь Рівний, і Андрій зрозумів, глянувши на нього, чому чоловік має таке дивне прізвище. Сам високого зросту, худорлявої статури, сидів у сідлі, випрямившись, немов придивлявся до чогось, що було попереду.

– Що бачили, хлопці? А чи не притомилися? – запитав Рівний.

Постояли, перемовляючись про дорогу, якою йшли, а далі Василь повідомив, що його хлопці бачили в степу татарських вивідувачів, та не змогли їх перейняти.

– Андрію, як побачите щось, зараз же паліть з мушкета… Їм потрібен «язик», щоб дізнатися, куди ми намірились іти. Отож і рискають навколо… – повідомив Василь і разом з товаришем поскакав геть.

Хлопці стали крутити головами, як гуси, боячись проґавити ворожі витівки. Раптом Андрій почув незрозумілий свист. Орлик раніше, аніж його хазяїн, щось зрозумів, сіпнувся, відчувши небезпеку, і татарський аркан упав, ляснувши коня по крупу.

Андрій ослабив повід, давши Орлику самому вискочити з небезпеки. Сажнів за п’ятдесят він зупинив схвильованого коня, витяг мушкет, розвернувся назад, шукаючи поглядом Івана.

Позаду пролунав постріл, і Андрій, витягнувши з піхов шаблю, швидко поїхав у напрямку пострілу. Він побачив, що Іван б’ється з трьома нападниками, четвертий валявся в траві і, скрутившись, волав від болю. Не гаючись, Андрій вистрелив у крайнього вершника, але куля тільки чиркнула його плече, і він, розвернувшись, хотів зустріти Андрія помахом кривої шаблі.

– Тримайся, Андрію, їх небагато! – почувся викрик Івана, і Андрій навхрест відбив занесену над ним шаблю, відчувши дужу руку кремезного вилицюватого татарина.

Іван бився з двома вершниками, а Андрію дістався хоч і один, зате дебелий татарин уже немолодого віку. Підмоги не було з обох боків, і бійка продовжувалася на рівних. Андрій зрозумів, що легкої перемоги не буде, тож напружено слідкував за діями бусурмана, міцно стискаючи шаблю, яка зараз була його рятувальницею. Орлик, відчувши загрозу своєму хазяїну, слухався кожного руху його лівої руки.

Ворожий вершник, побачивши, що перед ним майже безвусий юнак, уперто насідав, і шабля невпинно посвистувала від його розмахувань над Андрієвою головою. Краєм ока Андрій побачив, що Іван упевнено відбиває випади своїх ворогів, тож і сам сміливіше почав наступати та загрожувати супротивнику.

Вершники гарцювали на одному місці і ніяк не могли завдати кривди один одному. Андріїв нападник відступився подалі від нього, а тоді повернувся і, набираючи швидкість, з йойканням пришпорив коня, високо піднявся в сідлі і виставив свою шаблю далеко вперед. Андрій не встиг розігнати свого Орлика і отримав сильний тупий удар по піднятій ним шаблі, яка дивом не вилетіла з руки. Той удар звалив Андрія з коня, і він, перекрутившись на землі з піднятою шаблею, схопився на ноги, шукаючи очима ворога.

А невтомний татарин уже повертався в його бік і з веселим вйоканням чвалом попрямував до хлопця у передчутті своєї перемоги. Андрій миттєво повів головою врізнобіч і, помітивши невелике дерево, швидко кинувся під його захист. Але впевнений у перемозі ворог, спритно крутнувшись на місці, намагався пронизати Андрія шаблею. Він міг уразити Андрія, який, можливо, вже подумки прощався з життям, проте вершник із занесеною шаблею раптово її випустив, і здивований Андрій побачив, що в шиї татарина стирчить довга стріла, а на всі боки від неї цівками бризкає кров.

Почулися постріли, тупіт коней, і в ту ж мить підскочили козаки з їхньої десятки, серед яких був Санько Голота. Він весело кричав, показуючи рукою на татарина, що звалився з коня зі стрілою в шиї:

– Хлопці, дивіться, якого я доброго гуся завалив! Що, Андрію, хотів тебе зарубати бусурман проклятий? А дзуськи… Спіймав він мою стрілу!

Андрій оглянувся, шукаючи поглядом Івана та його супротивників, і побачив, що його побратим наближається до гурту козаків, які сміялися, розвеселені жартами Голоти.

– Іване, а де ж твої татари? – розгублено запитав Андрій.

Тут усі ще дужче зареготали, і знову Санько крикнув:

– Та їх, Андрію, як вітром здуло, я сам бачив!

Іван встиг кинутися в степ і привести зляканого Орлика на поводі. Ніби вибачаючись, промовив:

– Пробач, друже, що не встиг тобі допомогти. Добряче оті чортяки притиснули мене. Сам ледве виплутався!

Андрій скочив на коня, і вже світ для нього перемінився: він знову козак при повній зброї, тож швидко скинув острах смерті. Усі миттєво роз’їхались, бо ніхто не звільняв від обов’язку нести степову охорону, а цей напад – гарне повчання для всіх. До вечора вже було недалеко, і хлопці об’їжджали місцевість дуже швидко, не наближалися до підозрілих місцин, де могли бути засідки, навмання випускали туди стріли, витрачаючи їх без жалю.

Коли сонце вже закінчувало свій шлях по небу, побачили четвірку козаків, котрі чекали на них для заміни. Незабаром уже ночівля, тож нічна посилена варта перебрала дозор на себе, розпитавши Андрія про їхню пригоду. Цього разу ніхто не сміявся, бо на них також чатує невідомість. Розповівши про все, хлопці поспішили до свого місця у стані.

Коли під’їхали, тут уже готувалися до вечері та ночівлі: у деяких місцях стояли триноги та висіли казанки, хтось вів до річечки купати свого коня-товариша, і майже від усіх гуртів тягнулися принадні димки.

Під’їхали до свого куреня і розповіли курінному про напад татар, спитали дозволу викупати коней після бойової пригоди. Пантелеймон Бут втомлено махнув головою на знак згоди.

Орлик та Гнідко з великою втіхою пішли у воду, доки вона не покрила хребет, і з силою трусили головами у різні боки, пофоркуючи від задоволення. Такому купанню раділи всі. Хлопці забігли у воду і також стали пустувати, то бризкаючись, то підтоплюючи один одного – хто кого! Вийшли з річки, пострибали на одній нозі, нахиливши голову набік, – за дитячим звичаєм виливали воду з вуха.

Весело свиснули коням, і вони, здогадавшись своїм кінським розумом, що це до них, слухняно вийшли з води.

– Тепер і нас коні слухатимуться – на свист! – зраділо сказав Іван.

– Уважай, що вони вже зрозуміли цей сигнал, – підтвердив Андрій, і хлопці з любов’ю поплескали коней по щелепах.

Поверталися у свій табір, тримаючи коней за поводи, і вчасно з’явилися, бо вже кожен козак діставав свою ложку, яка завжди була при ньому. Поспішали до загального казана, як на свято.

Виснажені довгою ходою козаки їли швидко, притримуючи ложки при їді, – хто сухарем, а хто зірваним поряд листком подорожника. Після вечері курінний розподілив нічну варту і став вмощуватися спати. Зараз же всі поспішили зайняти зручні місця для відпочинку. Вражень від цього дня у хлопців було багато, але сон миліший за все.

Нічний степ наповнився високими голосами цвіркунів, які ніби чекали миті, доки люди вгомоняться. Тільки парубоцькі голови притулились до сідла, як сон захопив їх своєю чарівною силою.

Легкий та міцний був парубоцький сон, і вони прокинулися не першими. Їздові вже підводили коней до возів та готувалися в дорогу. Коні, побувши нічку на волі, не дуже хотіли ставати до дишла, і тоді їздові лаялися на них, підстьобуючи лозинами, і все було так, як хочуть ці невгамовні люди.

Хлопці побігли до річки і швиденько вмилися, доки туди гуртом не повалили козаки і не скаламутили воду, а потім розшукали коней, які зустріли своїх хазяїв легеньким іржанням. Прив’язали коней до возів і, помолившись до сходу сонця, поїли на дорогу сушеної риби із загребами та запили водою з міхурів. Згодом передні вози рушили вперед і весь табір грізно та поважно продовжив свій шлях.

У поході час спливав швидко, і на сьомий день пішли чутки, що попереду Корсунь і сьогодні по обіді вони стрінуться з військом Богдана Хмельницького. Хлопці раділи цій звістці, бо їм таки добряче набридло іти за кінськими хвостами в нудному обозі, хотілося чистого поля, річки, де не чути скрипу возів та похідного галасу людей.

Передній загін пішов назустріч з військом гетьмана, щоб злагодити місце возз’єднання, а новоприбулим наказали розташовуватись побіля притоки річки Рось, на південному сході, та споруджувати шанці. Усі курені поспішали зайняти якомога вигідніше положення, і в окрузі носилися бувалі козаки, вибираючи місце для своїх. Нарешті прискакати посланці Пантелеймона Бута. Самарський курінь швидко згуртувався, відійшов сажнів на п’ятсот убік і став розташовуватися на ніч.

Андрій роздивився місце і відзначив, що воно вдале для проживання та оборони. Притока річки Вільшанки, хоч і невеличка, зробила разом з Вільшанкою затон, такий зручний у разі несподіваного нападу ворога. Тут можна виставляти тільки секрети, а кінні роз’їзди не дадуть із заходу та з півдня пропустити ворога непоміченим. Доки не стемніло, гурти поспішали зварити собі на ніч гаряченької соломахи або тетері.

Поки всі готувалися до ночівлі, обмивали коней, копали тимчасові шанці, хлопці-кухарі вже накрили на траві сирно (столи), кожному куреню окремо. Тут уже стояли рідко бачені в поході дерев’яні миски, в які насипали соломаху. Смачно пахло, бо, мабуть, кухарі на завершення переходу ще й докинули сала, і звідусіль лунали втішні вигуки зголоднілих козаків.

Андрій та Іван, довго не роздумуючи, також присіли до гурту, дістали свої дерев’яні ложки. У деяких куренях, можливо, й дали дозвіл на оковиту, але в Самарському повечеряли без неї та й усілися відпочивати, а курці, знудьгувавшись за умиротвореним курінням свого самосаду, пожадливо попихкували люльками. То там то тут було чути звуки кобзи та свистунів, і гурти тих, кому хотілося повеселитися, стали збиратися окремо від бажаючих тихо відпочивати.

– Пішли, Андрію, до музик, послухаємо, як козаки грають, – запропонував Іван, і Андрій на знак згоди кивнув головою, швидко підхопився з трави.

Приєднались до ближнього гурту, де вже зібралися козаки з різних куренів і зацікавлено дивились, як четверо парубків весело витанцьовували під звуки музик, а їх, обступивши колом, підбадьорювали зіваки. Серед гурту побачили декількох знайомих козаків з Великокозирщини. Привітавшись із ними, приязно обнялися, бо під час походу рідко бачилися – не до того було. Тут стояв і Павло Гаркуша, який так виручив усіх під час переходу на Січ. Андрій підійшов, і вони обнялись, як брати. Потім весело привіталися з ними Мина, Конон, Гнат, Микита, які за цей час встигли якось змінитися: загострилися від недостатнього харчу носи, потемніла шкіра на вилицях, от тільки очі в усіх блищали весело та радісно.

– Які ви молодці, що сюди дійшли… Знаємо про ваші пригоди на Тясминських урочищах. Добре впоралися, по-нашому! – вітали їх.

Тут Санько Голота не витримав і весело знову розповів, як він своєчасно підміг Андрієві, а той обійняв свого рятівника і промовив:

– Тепер за мною буде… Як непереливки стане, кричи – прискочу негайно! От тільки Іван шкодує, що ти зарано прибув і він не встиг тих двох бусурманів переполовинити…

Тут хлопці стали поплескувати Івана по спині, промовляючи:

– Нічого, брате, ще бусурманів чимало буде у тебе. А тут ляхи, сучі діти, не дадуть сумувати!..

Потім зайшла розмова про похід та про те, що буцімто існує договір Хмельницького з татарами.

– Будемо воювати проти тих, на кого поведе батько Хмель! Усе одно всі вони на наших шиях сидять… Богданові видніше, кого бити! – промовисто зауважив Павло і додав: – А зараз нехай хтось із наших вийде на танець. Ану, Микито, вріж, не підведи нас!

Уміли веселитися козаки і в своїх наспівах вже висміювали майбутнього ворога – ляха, що зазіхнув на козацькі та українські вольності, за що має заплатити кров’ю.

Потроху всі стали розходитися по місцях, і хлопці вирішили навідатись до своїх коней, що були прив’язані біля возів. Коні ніби чекали їх. Відмотавши повід, Андрій відпустив Орлика, а Іван – Гнідого до гурту коней біля річки.

Добре, що хлопці вчора рано вмостилися спати. Ще зорі світили по-нічному, півні не співали пробудження, а сотенні та десятники вже всіх підіймали на ноги. Швидко вишикувалися сотні, і козакам дали наказ разом з полком Мартина Пушкаря зайняти лісок побіля Сахнівки, що над річкою Россю.

Військо Пушкаря вже десь ішло попереду в напрямку Стеблова, і січовикам треба було зайняти своє місце в «хвості», щоб оберігати полк Пушкаря під час руху. Сотник застеріг, що тут десь польське військо, що кіннота Тугай-бея – союзник Хмеля у битві проти Польщі, тож при зустрічі з ханськими роз’їздами треба бути миролюбними та приязними.

– Усі зрозуміли?! – грізно спитав сотник, і в козацькій лаві нарізно прогуділи, що добре зрозуміли.

«Оце так справи, оце так відплатив за батька…» – гарячково думав Андрій, та вигук сотенного «Вирушати!» розігнав сум. Треба було не загубитися з Іваном у швидкій ході кінного та пішого війська, що з волі Бога поспішали на війну.

Уже настав світанок, і їхати стало легше: було видно переднього вершника. Прохолодна роса зволожила траву, яка перемелювалася тисячами людських та кінських ніг. Рідше стали покрикувати сотники та десятники, бо військо вже втягнулося в ходу, і люди думали кожен про своє у цій тисняві живих істот.

– Андрію, тримаймося разом. Якщо буде бійка, то не відривайся від мене! – напучував Іван.

Андрій мовчки кивав головою, раз у раз поглядаючи у бік товариша, котрий, видно, також був схвильований невідомістю. Чомусь на згадку Андрію прийшла не домівка, а захист Самарсько-Миколаївського монастиря, де він уперше в житті цілився в людей, бачив їхню смерть, що так вразила своєю справжністю. Не вірилося, що ворожа куля або шабля позбавить його життя на цьому світі, що він ніколи не обніме Даринку, не побачить дорослим свого синочка Миколку. Щось у душі щеміло, і серце калатало в грудях, як і колись, при обороні монастиря. Згадалися молитви, які він любив читати, ще будучи хлопчаком при монастирській школі: «Отче наш, іже єсі…» Прочитавши про себе молитви, Андрій знову згадав монастир, своїх друзів-наставників Симеона та Івана, і вже на душі ставало спокійніше, і хлопець промовляв подумки: «Я не загину, я хочу жити та побачити свою родину… Господи, покрий мене своєю міцною рукою, не дай загинути душі моїй, амінь!»

Перед обідом підійшли до річки Росі, де вже перейшов брід майже весь полк Мартина Пушкаря. Андрій з Орликом не вперше переходили річку, тож вони у складі шеренги з десяти верхових впевнено просувалися до протилежного берега. Вода сягала Орлику під груди, і Андрій здивувався цій мілизні, проте, побачивши неподалік вози з камінням, зрозумів: тут уже попрацювали прокладальники, які пристосували кам’яний брід під перехід війська.

Їхня сотня знову йшла позаду полку, і раз по раз сотники направляли по черзі козаків, щоб вони наглядали по боках руху війська. Настала черга й десятці Рівного, і вершники тісним гуртом відділились від головного війська та зі зброєю напоготові неспішно рухались, не віддаляючись від своїх. Усі були збуджені, адже перебували в очікуванні зустрічі з поляками, і думки про домівку вилетіли з голови Андрія. Єдине втішало, що разом з ним вірний товариш Іван, і вони поглядами підбадьорювали один одного.

Поляків вони не побачили, і через деякий час їх уже змінила наступна десятка козаків. Прийшов наказ спішитися, і хлопці з полегшенням зіскочили з коней, розминаючи ноги та спини. Стали швидко підкріплюватись їжею, бо з учорашнього вечора ніхто і в роті нічого не тримав. За короткий час встигли поїсти та нагодувати коней, приготувати та оглянути зброю. Наближався вечір, але прийшов наказ спішно вирушати до лісу Круглик, що по дорозі на Богуслав.

Перед вечором стали зустрічатися татарські роз’їзди, які, перетнувшись з козацькими, хутко зникали у південному напрямку. Івану з Андрієм, та й решті хлопців незручно було відчувати неподалік присутність татарського війська, але що вдієш, така була воля гетьмана.

Наставала ніч, але козаки йшли далі, не зупиняючись, і коли нарешті досягли густого лісу, почули вигуки – спішитися та прив’язати коней. Через деякий час підійшов Рівний і наказав половині десятки відпочивати, а решті з заступами та реманентом іти за ним до шляху на Богуслав, де вже орудують козаки, перекопуючи отой шлях вздовж і впоперек. Хлопцям було не звикати до риття шанців, і вони п’ятіркою стали копати рів поперек дороги, що ледве проглядалася під місячним світлом.