Читать книгу Присмак волі - Володимир Кільченський - Страница 5

У прохолодний вересневий ранок покотився віз до Самарського монастиря, везучи хлопців до школярства. У монастирі вже зібрались майже всі школярики. Вони весело розповідали один одному про літні пригоди. Андрій побачив, що не лише вони з Тимком мають шаблі при боці. У деяких хлопців ще й мушкети стирчали з-за широкого пояса.

У самому монастирі також було неспокійно, шпиталь заповнений пораненими, бо ж неподалік цього літа траплялися напади на поселення. Мешканців Самарського монастиря бентежили тривога та відчуття неспокою за це святе місце.

Настоятель монастиря та відставні козаки зміцнювали частокіл. Усі, хто був вільний від богослужінь, працювали над укріпленням: рили рівчаки, а щоб унеможливити підкоп, біля частоколу забивали каміння. Ті козаки, які видужували, лагодили самостріли, майстрували стріли та рогатини. До заморозків для укріплення монастиря треба було вирити рів для водяної перепони, підняти земляний вал до двох сажнів, підготувати дзвіниці для огляду місцевості та стрільби з лука.

Андрій відчував, що йому необхідно не лише старанно вчитися, а й докладати зусиль для захисту цієї святині. На роботах з укріплення монастиря від ворога вони з Тимком зустрілися зі старими товаришами і домовилися: як тільки буде вільна година, ходитимуть учитися стріляти з лука та пістоля, битися на шаблях.

Ще досить молоді козаки Симеон та Іван завжди раді були бачити юних вихованців. Зустрічалися після вечірньої трапези за монастирськими погребами – для проведення бойових настанов. Після перших вправлянь Андрій зрозумів, що замало одного бажання перемогти ворога, для цього потрібні велике вміння, швидкість рухів, увага та тверда рука.

Хлопці наполегливо вчилися битися на шаблях, не жаліючи ні своїх сил, ані рук, ані ніг… Через півгодини вправлянь на солом’яному опудалі вони падали на підстелене сіно і відпочивали, як після цілоденного сінокосу. Думки про вірогідність зустрічі з ворогом додавали сил, завзяття та життєвої енергії. Уже не раз були замінені порубані та поколоті опудала, а Симеон з Іваном усе хитали головами, вдаючи, що вони не задоволені їхньою спритністю. Симеон не раз повторював хлопцям:

– Ворог – не опудало і не баран, і якщо ви зробите бодай один невірний крок, то будете зарубані кривою татарською шаблею або ж переможцем буде польський жовнір…

Одного дня Симеон простягнув їм міцні палиці і став навчати битися один з одним. Незвично було Андрієві дивитися на свого друга як на ворога, але наставники гукнули:

– До звитяги!

Хлопці стали ходити колами один побіля одного, щоб знайти слабке місце і нанести умовний удар. З’ясувалося, що це зробити не так легко. Андрій кинувся на Тимка, щоб ударити його у живіт, але палиця не знайшла своєї цілі. І закрутились хлопці… Уже хотілось якомога швидше вразити супротивника, але ніхто не міг цього зробити. Симеон та Іван мали бажання покласти край цій круговерті, але войовничий запал хлопців був таким завзятим, що не здіймалась рука зупинити безжальний бойовий танок двох хлопців.

До місця цього войовничого навчального дійства вже зібралися чимало мешканців шпиталю. Вони із запалом дивились, які колінця викидали хлопці, щоб нанести один одному рішучий удар. Солоний піт застилав Андрієві очі, ноги не витримували бойового танцю, а рука стискала уявну шаблю і шукала, де б завершити свій «смертельний випад». Нарешті Тимкові ноги не витримали: чи то від знесилення, чи то просто послизнувся на траві. Андрій узрів незахищений живіт товариша і протягнув по ньому своєю «шаблюкою». Пролунали схвальні вигуки козаків. Бій було виграно. Хлопці, витираючи мокрі чуби і ледве переводячи дух, повсідалися на пеньках. Трохи відпочили і, сховавши в траві дерев’яні шаблі, побрели у своє помешкання. Андрій міцно обняв Тимка, в якого на очах були сльози поразки.

Усе частішими ставали холодні, сирі ночі. Інколи пролітав і сніжок… На порозі стояла довга зима. Більше часу можна було приділити навчанню: слову Божому, граматиці та рахуванню на числах. Андрій любив читати Святе Писання і навіть не міг припустити, що можна жити в світі і не знати слово Боже. Наставнику Михайлові приглянувся старанний школяр, що однаково любив усю науку і з великим сумлінням вчився, бо ж прагнув знати якомога більше, задавав чимало запитань.

Наближалися свята Миколая та Андрія, і наставник Михайло сказав Андрію, що за старанне навчання його як здібного школяра чекає винагорода. І от нарешті, коли прийшло свято Андрія Первозванного, наставник у присутності настоятеля монастиря Досіфея простягнув хлопцеві Євангеліє, виготовлене ієромонахом Паісієм. Побачивши в руках наставника таку святу річ, Андрій занімів. Стояв і зачаровано дивився на священну книгу. У його грудях застряг крик радості душі, і дивне питання засіло десь у голові: «За що? Що я зробив такого? Невже це мені такий дорогоцінний подарунок?..»

Земля була вже вкрита тонким сніговим шаром, і в Самарському монастирі йшла подальша підготовка до зимових набігів загарбників. Старі козаки вже знали, що коли морози скують річки, татари зможуть майже без перепон заходити в Лівобережну Україну, і тоді тільки відвага та сила могли б принести перемогу над підступним ворогом.

Удень видужалі козаки робили роз’їзди по Присамар’ю і, бувало, добирались аж до гирла річки Самари. Минали дні, та ніяких звісток від запорожців чи варти, що відправлялася у роз’їзди, не надходило. Старі козаки говорили, що не треба потішатися, бо, як кажуть, вовк завжди приходить раптово. Так і сталося: одного дня прискакав січовик і сповістив, що декілька днів тому чималий чамбул кримчаків прорвався через козацькі межі в Україну і, заплутавши сліди, вирушив у степи в невідомому напрямку. Татари вже знали, де знаходиться Самарський монастир, вони не раз нападали на нього, сподіваючись награбувати побільше здобичі, вчинити наругу над християнськими святинями, занапастити осередок християнства.

Увесь монастир жив у тривожному очікуванні нападу. Перекидний місток через водяний рів був завжди піднятим, на дзвіницях удень і вночі перебували дозорці, які прислухалися до підозрілих звуків і пильно роззиралися навкруги. Уранці вільний від служби люд рубав кригу у водяному рові, щоб вороги не могли перебратися по ньому до валу та вдарити зненацька. Побіля околиць монастиря перевірялися пастки, вовчі ями та вивчалися сліди, які могли б лишити чужинці. Уночі на ровах горіло багаття, і дозорці, перегукуючись з іншими сторожовиками, підкидали дрова до згасаючих вогнищ.

І от одного морозяного ранку в Самарському монастирі вдарили тривожні передзвони. Вартові на дзвіниці побачили чорні хмари диму, що підіймався з тих місць, де знаходилися зимівники поселян. Кінна варта повернулася майже одразу після виїзду: помітили у лісі чимало слідів коней чужинців. Монахи, селяни, козаки, школярі – усі, хто міг носити зброю, зібралися біля головної церкви. Там правили службу, читали молитви. Після поділу на загони захисників, якими керував ієромонах Паісій, з монастиря долинали лише спів церковного хору та нечасте тривожне звучання церковного дзвону.

Андрій, Тиміш та інші хлопці-школярі також не сиділи склавши руки. Усі знали, що у разі перемоги ворога їм усім буде непереливки, можна опинитися в руках бусурманів. Ті, хто не мав зброї або фізично був іще слабким, допомагали старшим: підкладали дрова в багаття, підносили воду, розносили в казанах гарячий куліш, щоб теплою їжею зігріти оборонців.

Усе розпочалося так раптово, що хлопці навіть не зрозуміли, де взялося стільки вершників перед їхнім захисним рівчаком з побитим льодом. Невгамовні нападники з усього лету стрибали в рів, і коні зразу ж пірнали у воду, скидаючи вершників через голову. Крики жаху тих, хто потопав у крижаній воді, перемішались із вигуками: «Алла, алла, ех, йох, алла…» Перша зграя кримчаків, побачивши, що, сидячи на конях, не зможуть нічого вдіяти, спішилась. І от уже коротконогі татари біжать до захисного валу, вимахуючи кривими шаблями і волаючи щось на ходу. Над головами захисників засвистіли стріли. Андрій навіть не пригинався, але за спиною миттєво з’явився Симеон. Він силоміць прихилив хлопця до землі, вигукнув:

– Тобі що, життя не потрібне, вояче?! Бий їх стрілами, а себе – бережи!

Тільки тепер Андрій зрозумів, що треба робити, і став прилаштовувати стрілу до тятиви. Побачивши перед ровом опецькуватого молодого татарина, що хотів по ламаній кризі перебратися на протилежний бік рівчака, Андрій, майже не цілячись, випустив у нього стрілу. Сталевий наконечник тюкнувся об кригу біля ніг нападника, не завдавши йому шкоди. Це трохи збило войовничий запал татарчука, і він став мотатися вздовж рівчака, щоб таки підступитися до земляного валу. Зиркнувши на шаблю ворога, Андрій тільки зараз відчув небезпеку для свого життя і зрозумів, що тепер лише він сам має захищати себе. Швидко прилаштувавши другу стрілу, хлопець висунувся з-за земляного насипу і, миттєво прицілившись, вистрілив. Він не побачив, куди влучила випущена наспіх стріла, але встиг помітити, як татарин, незграбно змахнувши руками, впав лицем до водяного рову. «Як заєць…» – чомусь майнула в голові думка, і в ту ж мить Андрій згадав, як у дитинстві вперше забив з лука жирненького зайця та довго грався його пухнастим хвостиком, дошкуляючи лоскотанням іншим дітям. Але не до спогадів стало Андрієві, коли він побачив, що в рядах захисників на валу були вже поранені, а може, і вбиті. Татари одночасно відкотилися від водяного рову, і тільки незрозумілі слова і стогони поранених долинали звідтіля. Чулися крики наставника:

– По двоє з десятка, хутчіше за щитами! Зараз нас засипатимуть стрілами!

Андрій з Тимошем миттєво кинулися до складених у глибині двору дерев’яних щитів, які готували заздалегідь. Хоч які вони важкі, але хутко стали підносити до тих, хто захищався на валу. Щити були незграбні, але за кожним могли сховатися двоє людей, і ніякі стріли їм не страшні.

Щити вже були поставлені, і за ними стали примощуватися оборонці. Знову залунали наступальні крики. Татари, мов сарана, рушили до рову, кидаючи туди колоди та гілляччя, назбиране в лісі. Ніхто не закликав осаджених іти до бою, бо рій стріл осипав передових ратників. Проте дерев’яні щити надійно прикривали голови захисників монастиря.

Уже перші шеренги татар зуміли перебратися через рів з крижаною водою і пробували дертися нагору через частокіл. Підставляючи один одному спини, нападники досягали верху частоколу і накидали на нього вовняні ліжники. Ті, що напирали позаду, з розгону, немов м’ячики, перекочувалися по спинах своїх єдиновірців через огорожу і опинялися перед насипом, за яким засіли оборонці. Їм перекидали дошки, покривала, гілляччя, і зухвальці, нестямно волаючи, дерлися на заледенілий рів. Злива стріл поменшала, і нарешті вони зовсім перестали сипатись, але вже й татарчуки були зовсім близько від осаджених. Відкинувши щит, Андрій з Тимком побачили, як до десятка скуластих ворогів з тоненькими вусиками повзли по слизькому валу. Андрій, забувши про шаблю та мушкет, став поспіхом стріляти з лука просто в обличчя нападників. Те ж саме робили і його сусіди. Передсмертні крики лунали в морозному повітрі з одного і другого боків. Хтось згадував Христа, хтось Аллаха…

Відчуття реального світу зникло зі свідомості Андрія, мовби вилетіла з нього душа і зникло відчуття буття. Його очі бачили лише розкриті роти ворогів, що волали щось на незрозумілій мові, а він, як заведений, хапав стріли і пускав на ці розлючені пики, не помічаючи навколо себе нікого. Чомусь не зменшувалася кількість нападників, а замість тих, хто посунувся вниз зі стрілою у грудях чи в шиї, вилазили інші і по тілах, уже неживих, дерлися вгору. Уже деякі були майже на вершині насипу і діставали до захисників своїми шаблями. Частіше стали кричати християни, молячи Бога пробачити їх, та скочувалися вниз з раною або бездиханними.

Андрій потягнувся за наступною стрілою, але рука не знайшла нічого. До нього донісся, як із далечини, батьківський голос: «Шаблю бери, шаблю бери, синку!..» За мить оговтавшись, хлопець вихопив шаблю, і цей рух був своєчасним, бо до нього, розмахуючи кривою шаблюкою, вже дерся татарчук з оскаленими жовтими зубами і перекошеним від люті ротом.

Він уже ладен був схопитися на ноги і нанести Андрієві смертельний удар, проте змужніла рука хлопця розсікла загарбникові голову, так зручно нахилену перед Андрієм. Здалося, що зірочки, які щойно сяяли в очах татарина, розсипалися в різні боки, і нападник впав долілиць. Від нерозуміння того, що сталося, Андрій дивився на ворога здивовано. А по тілу татарина, який упав, вже дерлося двоє його одновірців. Андрій з опущеною шаблею мовчки дивився на них. Раптом щось бабахнуло позаду, і передній нападаючий уткнувся головою в землю. Андрій мовчки дивився на це диво. Коли пролунав новий постріл і другий татарин повалився біля нього, Андрій отямився і почав розуміти хід подій. Відступивши за вершину рову, побачив, що позаду нього залягли козаки з мушкетами і, передаючи передньому пістолі, сиділи один за одним вервечкою. Андрій упізнав серед тих стріляючих і Симеона з Іваном. Вони були такі завзяті та веселі, що хлопцеві здалося, ніби це не бій, а знову якесь навчання.

– Давай, Андрійку, братику, гуляй! – кричав йому Симеон і, взявши чергового пістоля, без похибки відправляв кулю у ворога.

Усередині двору, перекриваючи крики наступаючих, лунали голоси оборонців:

– Бий їх, клятих! Коли, доганяй, рубай, відрізай від зграї!..

Симеон озирнувся і побачив, що в іншому місці татарчукам удалося прорватися у двір. Разом з декількома козаками кинувся на допомогу мешканцям монастиря, котрі запекло билися з десятком татар. Уже не встигали козаки перезаряджати пістолі, бо скуласті обличчя були зовсім поряд. Тоді хтось із бувалих козаків закричав:

– Хлопці, рубайте, підсікайте, коліть бусурманів! Братці, бийте нехристів!

Задзвеніли шаблі, шалено кружляючи над ворожими головами, і вже тільки воля Божа могла зберегти життя комусь із людей, які потрапили у це смертельне коло.

З юрби татар, які несамовито махали шаблями, раптово виник молодий нападник з розкосими очима та рідкими вусами. Він уміло підступав до Андрія. Хлопець від такого стрімкого наступу почав відступати, відбиваючи удари ворожої шаблі.

– Не рачкуйте, стійте! Бийте їх, бийтеся за віру Христову, братчики, товариші! – чулися вигуки досвідчених козаків.

Андрій з подвійною завзятістю відбивав удари. Коли молодий татарин підняв угору шаблю, щоб рубонути Андрія, він, пригнувшись, підрізав ворога по животі. Супротивник з піднятою рукою подивився на свій живіт і впав на коліна перед Андрієм, не зводячи з нього очей. Хтось із козаків штовхнув назад смертельно пораненого заброду і, закликаючи всіх триматися, продовжував битися.

Усе веселіше лунали вигуки монастирців. Татар помітно поменшало, і от уже переможні крики лунали то з одного, то з іншого боку оборони. Не витримали загарбники і стали похапцем спускатись під укіс валу, перебиратися назад через частокіл. Андрій почув гучний голос Івана:

– Братці, діставайте їх стрілами, добивайте бусурманське плем’я!

Оборонці, хто чим міг, били ворога, а найбільш завзяті хлопці кинулися навздогін за татарами. Діставали шаблями тих, котрі не встигли перемахнути через частокіл.

Через деякий час усе стало затихати. Войовничих вигуків уже не чути, лише стогони поранених – своїх і чужих – різали слух. Андрій обвів поглядом місце, де щойно кипів бій, і побачив, що чимало людей сідали на землю і очманіло дивилися перед собою.

Багато лунало похвальних вигуків за перемогу – до Бога, Матері Божої, Миколи Чудотворця… І тільки зараз Андрій зійшов з рову і присів, опустивши додолу оголену закривавлену шаблю. На церковній дзвіниці переможно били в дзвони, і люди тільки зараз оговтувалися від жахів такого важкого дня, починали відчувати, що вони живі, що світ Божий існує для них.

Було вже пізно, коли хлопці, ледве волочачи ноги, побрели до своєї оселі. Тут уже юрба школярів допомагали один одному очистити снігом від крові та бруду одяг і тіло. Нічого не говорили, тільки показували, що треба чистити.

На валу горіли вогнища, і невтомна варта навмисно весело та звучно перегукувалась, а стомлені хлопці попадали на ліжники і провалилися в неспокійний сон.

Цього ранку – хто спав і хто не спав – задовго до сходу сонця були вже на ногах. Монастирські люди та козаки зі шпиталю допомагали вивозити вбитих ворогів за ворота монастиря, бо за негласною домовленістю татари могли забрати убієнних для поховання за своїм обрядом. Був звичай повертати і поранених, і полонених татар – за це, як правило, брали викуп.

Мешканці монастиря знову стали готуватися до бою, та вже до утрені приїхали толмачі з ворожої сторони і запропонували перемир’я. Убитих просили їм передати, на що отримали згоду від сотника козаків монастирської охорони. До обідньої пори була готовність до бою, а потім вирішили зробити роз’їзд по навколишній місцевості. Через деякий час козаки повернулись та повідали, що татар ніде не видно. Лишились тільки вигорілі кострища та зрубані дерева.

Радісна хвиля прокотилася у грудях Андрія: «Відбили, ми відбили бусурманів!» Те ж саме, мабуть, відчули й інші школярі. Стали обійматися та кидати шапки вгору. Зі школярського гурту декількох було поранено татарськими стрілами, але був також і убитий – Роман, якого всі любили за веселу вдачу та гострий язик. Друзі розповідали, що він, не дочекавшись кінця обстрілу з ворожих луків, вискочив на гребінь валу і встиг випустити стрілу в нападників, і одразу ж дві стріли вп’ялися у його груди. Друзі помстились ворогам: перед гребенем валу валявся не один забитий ворог.

Наближалося свято Водохреща. Хлопці трималися бадьоро і згадували сумні події дедалі рідше. Андрій з Тимошем часто мріяли про те, що, ставши дорослими і осягнувши науку, поїдуть до Києва, аби побачити святу Київську Лавру. Може, стануть учитися далі… Проте в глибині душі їм завжди хотілося бути хоробрими та сильними козаками, борцями за віру християнську, домівку свою.

Перед Водохрещем до монастиря приїхали козаки із Січі. Розповіли, що в Україну прорвалися ногайці, дуже хитрі та сміливі воїни, і їм пощастило у тому, що загони ворогів були не дуже чисельними. Втративши чимало воїнів, вони повернули свою кінноту назад – шукати здобич в інших місцях.

З великим бажанням, особливо після баталії з татарами, хлопці тренувалися, вчились битися на шаблях під наглядом старших товаришів. Симеон, побачивши, що хлопці багато чого вміють, вже навчав їх хитрим козацьким випадам, які завжди дають зручність у жорстокому рукопашному бою. Це подобалось Андрієві, і вони з Тимошем часто повторювали бойові вигадки бувалих у бувальцях козаків – Симеона та Івана. Вже добре вміли під час сутички перекидати шаблю з рук у руки, цілитися з лука, при зближенні знали, куди вдарити ворога ногою і як добити його шаблею…

Минали дні, і вже наближалося Стрітення Господнє. Школярі добре знали, що це особливе свято для їхнього старшого побратима Симеона. Стали радитися, що б таке приємне зробити козакові на цей день, та нічого не могли вигадати. Тоді Тиміш, який добре вмів танцювати, запропонував Андрієві:

– Покажемо Симеонові козацький танок із шаблями…

Закипіла у хлопців робота, почали готуватися. Щоб ніхто не дізнався, вони знайшли глухе місце за стайнями, згребли убік сіно, що лежало там безладно, і обладнали собі місцинку для вишколу. Тут уже верховодив Тиміш. Він показував Андрієві, як усе це робиться без зброї, а коли стало виходити, хлопці дістали свої шаблі. Напередодні свята Стрітення вони вже були готові подивувати Симеона та його друзів.

Цей день був сонячним. Особливо урочисто і святково задзвонили дзвони. Зранку школярі не навчалися, всі були на священній літургії, яка правилась у головній церкві.

Не дуже часто школярі бували на літургіях, і зараз, стоячи перед вівтарем, Андрій ніби відчував, як святий Симеон поклав йому руку на маківку та благословляє на довге і нелегке життя. Хлопець натхненно молився, разом з усіма бив земні поклони. Співи церковного хору пливли до нього просто у серце, а запах ладану переносив думки до рідного дому, про який нічого не чув майже півроку. Після церковної служби хлопці йшли тихо, і їхні смиренні душі витали десь побіля рідних, вчувалися голоси батька, матері, брата, сестри…

Після обідньої трапези хлопці, взявши шаблі, пішли до монастирського шпиталю. Побачили Симеона, що сидів із дратвою і шилом, роздивляючись свої порвані чоботи.

– Побратиме Симеоне, ми тобі гостинець принесли, – усміхнувшись, промовив Андрій.

Козак підняв голову і зацікавлено подивився на них:

– То викладайте гостинець…

Хлопців обступили й інші козаки, котрі жили разом із Симеоном, весело промовляли:

– Викладайте, хлопці, не бійтеся. Ми вас не битимемо!

Тиміш посміливішав і голосно запропонував:

– Ану, постягайте ліжники до стіни, ми вам щось показувати будемо!

Козаки почали зсувати ліжники та глузливо підсміювались над хлопцями. Не минуло й хвилини, як вони, ставши на вільному місці, вклонилися гурту козаків, дістали шаблі і почали витанцьовувати гопака. Ще й пісню заспівали:

Тільки-но хлопці пішли в танок під оту пісню, як їм стали підспівувати козаки та награвати ритм на дерев’яних ложках.

– Добрий гостинчик! – радо посміхався Симеон.

Він обняв товаришів, що збентежено стояли, віддихуючись, опустивши шаблі. Зрозуміли, що козакові таке дійство було до вподоби.

– За мною не стане, – сказав Симеон. – За такі викрутаси та кренделі будете в мене найкращими вояками. Ніколи не дістане вас бусурманська шабля!

Продовжувався Великий піст, і Андрій з Тимошем частіше та довше вивчали Закон Божий, а у вечірні часи Андрійко часто ставав просто неба, серед дерев, і молився – за свій дім, батьків, брата та сестричку.

Весна брала свої права після Явдохи. Удень було особливо тепло проти сонця, і Симеон уже вкотре навчав хлопців манер близького бою. Ті намагалися встигати скрізь, бо недовго лишалось їм бути школярами. Мине ще декілька місяців, і настане час вибирати, що робити далі у цьому житті.

До монастиря доходили чутки про те, що влітку знахабнілі загони татар знову підуть грабувати Вкраїну, дуже важко запорожцям стримувати цих спритних хижаків. Симеону вдалося підучити хлопців вивертам татар, розповісти про бусурманські хитрощі. Не хотілося йому дошкуляти юні душі військовими премудростями, та інакше бути не може… Нападе турок чи татарин – не пожаліє ніколи молодого життя: якщо у полон не візьме, то голову одсіче миттєво…

Добре навчилися хлопці володіти шаблею. Це вже бачили і їхні старші друзі, коли з цікавості приходили за комори, де велась повчальна гра молодих козаків.

Жителі монастиря, дотримуючись посту, виснажували себе. Але у вільний час хлопці часто виходили ватагою у ліс, рибалити чи просто помилуватися ранньою весною у Присамар’ї. Відчували душі школяриків, що це їхня остання спокійна весна, і прощалися з дитинством та безтурботністю. Буваючи у відлучках поза стінами монастиря, вони давали волю розвагам та мріям.

Одного недільного ранку парубки, зібравшись гуртом, пішли у Самарь – подивитись на людей, подихати повітрям міста. В однакових полотняних сорочках з комірцями під шию… Їхня ватага привертала до себе увагу місцевих мешканців, які також вешталися по місту чи робили закупки. Уже весняні калюжі майже повисихали і річка Самара входила у своє річище, тож хлопці, весело перестрибуючи через них, бродили містом. Були й такі, що придивлялись до місцевих дівчаток, які, угледівши таких струнких парубків, опускали очі і намагалися швидше розминутися з ними.

Купивши медяників, парубки у доброму гуморі та настрої стали збиратися додому. Перебравшись за допомогою перевізників на лівий берег Самари, хлопці поспішили до трапезної.

Час полетів іще швидше після Великодніх передзвонів. Як казав Симеон, треба було все хапати на льоту. Навчання грамоти чергувалося з виснажливим вправлянням на шаблях. І от одного ранку Симеон запропонував хлопцям випробувати відвагу, зробити гральний бій з дорослими. Поділившись на дві пари, хлопці вступили у двобій зі старшими, які, трохи піддаючись, навчали відбиватися від нападу сильного ворога. Хлопцям сподобалась ця гра, і вони наступного дня знову запросили до бою Симеона та Івана. Тут і відчув Андрій, що йому ще не вистачає сили відбивати випади досвідченого противника. Симеон відзначив, що як для молодого парубка, то Андрій тримається досить непогано – вже не дасть себе скривдити, зможе в разі потреби захиститися.

Наближалася Зелена неділя – Трійця, і хлопці, зібравши торбинки, прощалися з друзями, побратимами-наставниками, які навчали їх бойової справи. Симеон та Іван зустріли їх як синів і, обнявши, побажали, щоб у них усе було гаразд. Самі ж козаки збирали друзів вирушати за пороги, на Січ, бо негоже сидіти на готових харчах. Ті вже засумували без діла, у їхні сни приходили справжні битви. Змахуючи сльозу, Симеон обняв Андрія і промовив:

– Добрі люди в цьому світі ще зустрінуться… Нехай вас береже Бог!

Приїзд Андрієвого батька не змусив себе чекати. Хлопці хутко зібралися в дорогу і вийшли за стіни монастиря. Вклонилися святому храму та святому місцю, і віз загуркотів у напрямку рідної оселі. Цього ранку хлопці вже не дрімали безтурботно на сіні, а придивлялися до дороги. Впізнавали знайомі місця, пильно дивилися навкруги. Були готові битися з недругами.

Батько Федір знову розповідав хлопцям про минулі події, розмірковував про долю України. Після перемовин з Московією спокійніше не стало. Знову одні тягнулися до Польщі, інші – до Московії, а були й такі, що позирали у бік кримського хана.

– Ой, дітки, важко вам буде жити в такому хиткому світі. Куди ж прихиляться ваші молоді голови? – промовляв батько.

Їдучи, хлопці дізналися, що бусурмани цієї зими не нападали на зимівники, а до поселян дійшла чутка про напад на Свято-Миколаївський монастир. Хлопці стали розповідати, як усе відбувалося. Говорили, що заряджали пістолі, відносили поранених та прибирали після облоги дворище монастиря. А от про те, що й самі вступали у бій, промовчали…

Слухаючи це, батько заспокоївся, і залишок дороги вони провели в розмовах про сінокісні дні, що вже наближалися, про рибальство, про коней, а особливо про Орлика, який уже виріс і чекав свого вершника Андрія.