Читать книгу Присмак волі - Володимир Кільченський - Страница 14

Андрія і Тимоша разом з усіма пов’язали сиром’ятними мотузками та проділи палі поміж руками, проте вони йшли поряд, а Орися була в дівочому ряду недалеко від них. Після ночі відпочинку люди з пораненими та побитими ногами ледве йшли, і погоничі підганяли ударами палиць та нагаями. Невільники потроху набирали хід, але невдовзі, знесилені, стали падати і плутатись під ногами тих, які ще могли йти. Тоді татари продирались до них, відсікали сиром’ятину та добивали. Крики вмираючих, загальний ґвалт та стогін висіли в повітрі постійно: дитина кликала маму, чоловік гукав жінку, яку добивали озвірілі нехристі. Знесилених літніх людей і дітей добивали, колючи шаблею, та скочували зі шляху на узбіччя.

Такого страхіття Андрій не міг уявити собі в самому пеклі, і чим далі вони просувалися на південь, чим вище було липневе палюче сонце, тим більше людей падало із загальної лави, і їх не встигали добивати охоронці. Андрій з Тимошем, незважаючи на молоді роки, теж ледве пересували ноги, на яких уже стали розлазитись добротні колись сап’янові чоботи. Піт заливав очі, а на зв’язаних руках обдерлась шкіра, і вже відчувався не біль, а нібито хтось невидимий пиляв по кістках і тисячі шпичаків втикав у голову Андрія. Ще трохи, і хлопець міг уже звалитися на землю, як почув крики погоничів, щоб зупинилися, і їм стали розносити у шкіряних міхурах воду, яку брали в невеликій річці. Серед них було двоє молодих татарчуків, які, давши води, засміялися, потім полили голови бранців, примовляючи:

– Живий, живий, ходи, ясир, живий!

Хлопці з ненавистю поглядали на заброд, а втім замахали вдячно головами. Знову годували в’яленою кониною, а декого примушували їсти силоміць, і люди їли це протухле, пропахле татарським духом м’ясо.

Недовго дали відпочити, і лави полонених знову рушили вперед, а позаду чувся стогін вмираючих, тих, хто вже не міг продовжувати цю страшну ходу в неволю. Ніщо не могло зупинити поневолювачів: ні благання пожаліти немічних дітей, ні тіла померлих, що лежали просто на дорозі… Дивно… Вони хоч і іншої віри, але теж чиїсь діти, батьки, сини, проте поводяться наче нелюди.

Наближався вечір, і необхідно було до настання сутінків довести ясир у ногайські степи, бо тут ще могли налетіти козацькі загони та відбити своїх… А сонце хилилося, хилилося ще нижче, і надія на здобуття волі щезала. І тоді десь із дівочої лави пролунав змучений, але такий пронизливий грудний голос, що зачіпав душу, і вже весь поневолений християнський люд співав свою лебедину пісню:

Татари спочатку бігали з киями, прагнучи покарати тих, хто співав, а як увесь люд підхопив пісню, то рушили вперед, не звертаючи уваги на цей прощальний спів по рідній землі.

Наближалися до урочища Кара-Тебень, і назустріч невільницькому каравану уже виїжджали радісні татарські гурти. Молоді татарчата підбадьорювали полонених криками та ударами по спині киями. У ногайській орді була радість: вони ж бо не вели ніякого господарства, а займалися лише випасами худоби, і християнський люд – це засіб для подальшого існування, захопленням ясиру займались найбідніші степовики. З передніх рядів уже виймали палі, розв’язували мотузки, і тих, хто падав непритомним, відтягували від гурту полонених.

Почало сутеніти, і навкруги запалахкотіли вогнища, біля яких весело носилися ногайські діти. Дехто з них встиг і гостинець отримати з чужої сторони. Татари працювали спритно і злагоджено: одні відбирали людей за віком, другі – за статтю, треті визначали, хто сильний чи слабкий, та ділили по гуртах. Уже чулися крики тих, хто був відібраний, бо ж його розпеченим тавром мітили, як якусь худобину, на сідницях. Хлопці ледве встигали дивитися один за одним, щоб не загубитися, бо і в рабстві легше бути разом, а тут ще й Орися пропала з очей. Тиміш весь час роздивлявся, і тільки татарчуки відходили, кричав у той бік, де були жінки: «Орисю, Орисю!..» Різноімення криків долинало звідусіль. До них підбігли два дужих ногайці і, схопивши під руки, потягли вперед, і зразу ж дикий біль пронизав козацьке тіло й душу: «Тавро! Мамо!..» Їх відкинули до загального гурту. Хлопці здерли обгорілу тканину з обпеченого тіла та почали нишпорити на траві, шукаючи прохолоду, щоб хоч якось вгамувати нестерпний біль. Загальний ґвалт і божевільний шабаш ногайців продовжувався. Деякі з них підкидали хмиз у багаття, інші ходили з водою, щоб напоїти невільників та погодувати їх, бо вони тепер – їхній ясир. Здавалося, ногайці нічогісінько не тямлять у людському безмірному лихові…

Хлопці зайняли місце на краю гурту інших полонених. Побачили, що увага татар уже послабилась, і вони тепер захопилися своїми ігрищами та веселощами. Тиміш непомітно став пересуватись навколішки та роздивлятись, в якому гурті його Орися. Побачив, як хтось із гурту дівчат махав рукою, і він непомітно, щоб не привертати увагу ногайців, пересунувся туди. Нахилився до Орисі, і вона, схлипуючи, припала до нього. Тиміш прошепотів їй на вухо, щоб вона сьогодні вночі лягла на краю гурту напроти Великого Ковша, в їхній бік. Вони з Андрієм мають намір втікати, а без неї Тиміш не піде.

Орися погодилась, і хлопець став пересуватися до свого гурту, не привертаючи до себе ворожих очей. Потроху ґвалт почав вщухати, змучені полонені та зморені поневолювачі готувалися спати. Хлопці як могли підлагодили свої недобиті чоботи, знайшли неподалік по каменюці і стали спостерігати, як несуть охорону ногайці.

Поневолювачі були виснажені довгим переходом, тож рано повкладалися спати, проте де-не-де висувалися похилені голови дозорців. Тиміш поповзом дістався до дівочого гурту і тихенько покликав Орисю. Вона чекала на нього і полізла мовчки назустріч, пригорнулася, тільки й прошепотіла:

– Я за тобою, любий… Біжимо разом…

Андрій, розпластавшись на землі, вже чекав їхньої появи неподалік від чоловічого гурту. Махнув рукою на північ і поліз вперед, припадаючи до землі, за ним – Орися, позаду – Тиміш.

Поки що доля була прихильною до них: вдалося пролізти поміж вартових непоміченими. Через сажнів двісті втікачі піднялися на коліна і, прислухаючись, тихцем рушили у бік Великого Ковша. Дякуючи богові, небо було чисте, і зорі так принадно запрошували на волю та підказували шлях. Пройшли не менше двох верст, і треба було перепочити, обдивитися, чи є десь вода, щоб освіжитися та набратися сил. Десь далеко було чути перегуки ногайських роз’їздів, і Андрій вирішив, що слід іти далі в напрямку свого дому, сподіваючись, що їм по дорозі таки трапиться вода.

– Треба відійти якомога далі, можна вранці і роси назбирати! – упевнено мовив Андрій.

З розповідей батька він знав, що ногайці стояли ордою не дуже далеко від Січі і боялися занурюватись у володіння запорожців малими ватагами. Турбувало тільки одне: козаки були на правому березі Дніпра і досить рідко навідувалися у степи вище Кінських Вод. Це були нічиї степи, так зване Дике Поле. Сюди на лови звірини ходили і християни, і татари – увесь охочий до промислу люд. Проте жевріла надія, що втікачі встигнуть до сходу сонця відійти якомога далі від табору кочівників. А сонце вже й не забарилося, весело заспівали пташки, примовкли невгамовні коники. Хлопці боялися зустріти навіть татарських табунщиків, які зазвичай ходили озброєними, тож, побачивши втікачів, з рук не випустять.

Зі сходом сонця трійця втікачів просувалась обережно, рухаючись обличчям до сонця, яке зігрівало їх і манило на волю. Натрапивши на якийсь потічок, по черзі попили води та намочили одяг, щоб спека не так швидко виснажувала їхні змучені тіла. Андрій запропонував таке: поки в степу не чутно та не видно присутності ворога, зробити кожному по кілку, щоб один бік був загострений, а другий – із сучком. Якщо зустрінуться декілька татар, то їм і захиститися буде чим, та й рухатися з кілком зручніше.

Добре попотівши, хлопці камінням обтесали три палиці, зробили подобу якоїсь зброї, а до пазухи засунули по каменюці, з кулак завбільшки, які також можна буде «притулити» до ворожої голови. Ішли далі, поки їх не розморила спека: без води так важко. Сонце пекло все дошкульніше, а якогось джерельця чи навіть калюжі їм не траплялось. Орися стала відставати від Андрія, і він відчув, що треба шукати денну хованку, інакше знесиляться і впадуть з ніг. Слава Господу, натрапили на зарості глоду, а нижче до яру була якась шелюга. Вирішили, що Орися там відпочиватиме, а хлопці підуть шукати воду. Андрій, крадучись, спустився в яр, а Тиміш вибрав якесь його відгалуження. Там, унизу, Андрій побачив сліди присутності людей: валялись обгорілі палиці, якісь кістки, а головне – міхур для води. Андрій схопив його з надією, але води там – ані краплини, міхур був розірваний збоку. «Нічого, нічого, дяка Богові і за це, щось зачерпну… Аби тільки натрапити на джерело», – заспокоював себе Андрій. Рослинність була досить густою, але він поліз туди, тримаючи поперед себе палицю.

Раптом одна нога вступила у брудну калюжу. «Вода, вода!» – рятівна думка стукала у скроні. Розгледівши калюжу, Андрій зрозумів, що тут води він не візьме, хіба що, сяйнуло в голові, викопати глибоченьку лучку та почекати, чи не прийде з-під землі благословенна волога. Став палицею швидко рихлити глину і відкидати геть убік, і десь уже як яма була по коліна, з-під землі з’явилась чиста цівка води. Облаштував приямок, зачистивши боки, і обережно виліз із хащі, щоб погукати Тимоша. При цьому подав умовний крик одуда.

Через деякий час почувся крик одуда, і Андрій побачив, як до нього обережно рухається товариш. Почекав Тимоша, обережно видивляючись із кущів, а тоді обоє залізли у шелюги. Діставшись до приямка, хлопці з радістю побачили, що тут уже було води по кісточки, і те, що вона трохи каламутна, нітрохи їх не розчарувало. Ледве втримавшись, щоб не пити, хлопці вирішили почекати, поки набереться більше та осяде каламуть. Перемовляючись, що будуть діяти далі, хлопці побачили, що водичка на їхню радість відстоялась, тож вони по черзі обережно набирали її пригоршнями та жадібно пили. Благодатна вода втамувала спрагу, і щасливе відчуття волі та радощів життя наповнило їхні груди.

Почекали, поки водичка знову набереться в майже чудодійну дучку, набрали води, скільки помістилося до дірки в міхурі, і на відстані десяти сажнів один від одного тихцем попрямували до верху ярка, де у схованці їх чекала Орися. Благополучно діставшись до призначеного місця, хлопці прошмигнули покотом попід гілками до неї. Знесилена дівчина припала до води, забувши про все на світі, а тільки вгамувавши спрагу, поглянула на хлопців, і сльози вдячності покотилися з її очей.

– Не плач, рідненька, – промовив Тиміш і пригорнув дівчину до себе, цілуючи її заплакані щоки.

Орися заспокоїлась, і хлопці, прилаштувавшись з обох боків коло неї, заснули, ніби провалилися в безодню.

Через деякий час, майже одночасно, всіх розбудили якісь голоси та тупотіння коней. Андрій вирішив обережно вилізти зі схованки, щоб подивитися, що то за вершники знаходяться неподалік. Через деякий час повернувся і зауважив, що це не схоже на козаків, мабуть, їх шукають або ж татари знову вирушили на промисел по степах. Утікачі вирішили відсиджуватися до ночі і рухатися манівцями, не виходячи на биті шляхи.

Надворі зсутеніло, і вони стали збиратися в дорогу. Гуртом вирішили, що коли побачать у степу одинокого озброєного татарина, а то й двох, то треба в слушну хвилину напасти та захопити зброю, бо без неї вони, як ті вівці, беззахисні, і якийсь звичайний пастух їх пов’яже або ж порубає.

Андрій ішов попереду кроків за десять, а друзі прямували за ним, оглядаючись і присідаючи, щоб побачити, чи не йдуть за ними переслідувачі. Андрій відчув попереду сирість, напевне, від якоїсь річки, а ще – запах вогнища, що в’їдливо став лоскотати в носі, нагадуючи про порожній шлунок.

Зупинившись, хлопці залишили Орисю в безпечному місці і поповзом, обходячи півколом, стали наближатися до тих, хто запалив оте вогнище. Найгірші передчуття таки справдилися: біля вогнища сиділи татари, а неподалік видно було їхніх стриножених на випасі коней. Хлопці повернули назад, не здіймаючи галасу, і стали гадати, як їм вчинити, щоб не покласти своїх голів. Войовничий інстинкт штовхав їх на ворога, проте відсутність хоч якоїсь зброї стримувала: вони могли загинути в сутичці. Вирішили повернутися до Орисі та почекати. «А може, вони вляжуться спати?» – подумав Андрій, і хлопці стали готуватися до нападу. Вкотре попідв’язували своє обірване вбрання, оглянули нікчемні чоботи, навибирали замашного каміння і, притулившись спинами один до одного, вирішили трішки відпочити.

Неповний місяць зійшов швидко і став підсвічувати степ, усе навколо наповнилося бляклим сріблястим світлом. Так склалося, що нікуди подітися: або зараз нападуть на переслідувачів, або обходити треба їхнє вогнище з підвітряного боку і йти далі доволі далеко без зброї. Хлопці не були впевнені в тому, що, обходячи, також не нападуть на якийсь ворожий заслін, тож вирішили напасти. А Орися з певної відстані слідкуватиме, щоб на допомогу не підбігли інші татари. Андрій вирішив підлізти якомога ближче і одночасно вдарити з малої відстані камінням, потім наскочити на ворогів і бити вдвох того, кому не дісталося каменюкою по голові.

Стали обережно підповзати і побачили, що двоє татар прилягли на траву, а третій сидить на варті. Не змовляючись, хлопці з п’яти кроків пошпурили знаряддя дикунів у голову вартового, і той, глипнувши, звалився головою вниз. Тут у втікачів вихлюпнулася вся лють, що накопичилася за час полону: не встигли ті двоє, що відпочивали, підняти голови, як по них загупотіли ціпи, б’ючи без розбору, – тільки б припинилися жалісливі крики відчаю ворогів.

Через хвилину вже ледве похлипували обидва татарських воїни, а вони нестямно періщили, доки ті не затихли. Тут підбігла Орися і зупинила очманілих хлопців різким криком:

– Стійте, досить!

Андрій з Тимошем оторопіло дивились то на побитих татарських вояків, то на Орисю, що бігала поруч, умовляючи їх зупинитися. Хлопці прийшли до тями і стали шукати шаблі забитих та їхні торбинки з харчами, десь тільки пофоркували коні, а нічні істоти, які, як здавалось хлопцям, завмерли на час людської трагедії, зараз знову ожили і ледве чутними голосами стали нагадувати про своє існування.

Відтягнувши тіла забитих, переможці присіли до вогню, та якась невиразна туга закралася в їхні серця. Усі мовчали, дивлячись на вогнище, що химерно поблискувало рештками вугілля, віддаючи залишки тепла вже іншим людям, які вийшли переможцями у цій шаленій сутичці за право існування в цьому світі.

– Давайте нарешті поїмо, – запропонував Андрій, скинувши з себе якийсь гнітючий тягар.

Їли мовчки пересолене м’ясо і пропахле млосним запахом тісто, але це відчувалося тільки спочатку. Коли щелепи судомно запрацювали, утікачі вже не думали про те, що то за харч. Не було нічого, окрім бажання наситити виснажений організм, який мав потребу в їжі, щоб вижити. Взяли міхури з водою і запили цей нехитрий татарський харч, аж тут почувся стогін татарського дозорця, з вини якого поклали свої голови двоє його товаришів. Андрій різко схопився і, розвертаючись на голос, вихопив криву шаблю, проте усвідомив, що це прийшов до тями побитий камінням дозорець, і мовчки опустився на коліна. Вирішили не добивати пораненого, а лишити його на розсуд долі. Зв’язали йому ноги, щоб не міг вчасно оповістити своїх, та закрили рота якимось лахміттям з речей забитих. Орися збиралась у дорогу, а хлопці оглядали коней, бо вирішили продовжувати свій шлях на волю кіньми. У цьому були і свої переваги, і недоліки, тому Андрій знову їхав попереду сажнів за сорок, а друзі рухались за ним, оглядаючи степ, підсвічений місяцем, який допомагав вибирати шлях.

Швидко їхати не було можливості, адже існувала небезпека натрапити на яму і тоді коротконогий татарський кінь міг пошкодити ногу. А головне, що у них тепер є зброя, вони на волі, і їхні груди, вдихаючи повітря, відчували запах рідного степу, запах життя та надії.

Андрій не забував про свою кохану Даринку. А зараз, коли відкрилася можливість вибратися з пекла, в якому опинився, хлопець усе сильніше вболівав за її долю, за життя їхнього первістка, матері, братика, сестрички, а що батька немає на світі, він уже знав. Треба будь-що дістатися живими до своєї хати, і тоді вони з Даринкою забредуть у такі землі, де їх ніхто не дістане. Будуть жити, любитися та ростити своїх діточок, про яких вони так мріяли. Андрій помітив, що стали меркнути зірки і попереду посвітлішало небо. Наставав день.

Треба було вирішувати: або заховати коней, прив’язавши їх до дерев, і продовжити шлях вночі, або відпустити на волю, щоб не привертати через них увагу до місцевості, де втікачі знайдуть денний притулок. Згуртувались, порадились і вирішили відпустити коней, а самим, набираючись сил на денних привалах, пішими вночі добиратися додому. Неохоче хлопці розпрощалися з кіньми, вдаривши їх по крупах, а ті, відчувши волю, зникли у високій, вкритій вранішньою росою траві. Швидко наближався день, тож, примітивши попереду якийсь чагарник, друзі попрямували туди, пригинаючись у траву, що сягала їм до плечей.

Знайшли непримітне густе місце і, щоб не робити слідів, обережно залізли у хащі терену та кущів дикого винограду. Знову почастувалися татарською їжею і стали міркувати, куди вони вже дійшли, чи безпечно їм рухатись удень, чи ще тут можуть блукати татарські роз’їзди або пастухи, які, пасучи овець, заходять досить далеко. Вирішили після такої жахливої ночі переждати до вечора, а назавтра вже хоч приблизно дізнаються, де вони перебувають, і спробують іти на північ навіть удень, орієнтуючись по сонцю, по наростах моху на старих деревах – вони, хоч і рідко, а все ж зустрічалися в низинних місцях. Заснули сном блукаючих мандрівників, котрі ні про що і не мріяли, окрім відпочинку для тіла, вимученого важким шляхом заради спасіння душі.

По обіді прокинулись, і ясне сонечко, піднявшись високо в небі, своїм світлом та теплими променями нагадало їм, що прийшла пора діяти. Якийсь час мовчки сиділи та прислухалися до степових голосів, і коли нічого підозрілого не почули, Андрій вирішив зробити вивідини навколишньої місцевості, щоб хоч якось зрозуміти, куди вони вже дійшли. Він вибрався з кущів та поміж пасмами присохлої трави відійшов далеченько від схованки, а тоді все сміливіше попрямував ліворуч, бо ж знав, що Дніпро тече по ліву руку, а коли натрапить на якусь річечку, то це лише підтвердить напрямок їхнього руху. Андрій увесь час роздивлявся навкруги та запам’ятовував місцевість, бо інакше ніколи не зуміє знайти місце, де залишилися Тиміш і Орися. Пройшовши з версту, вирішив повертатися, адже міг просто загубитися в степу і залишити в невідомості друзів, які чекали його з вістями.