Читать книгу Присмак волі - Володимир Кільченський - Страница 8

Ось нарешті на північному сході посвітлішав небосхил і сяючі нічні зорі невиразно заблимали перед прийдешнім сходом сонця. Чулися іржання коней, веселе скрипіння возів, що поспішали на посвяту паски, невиразні голоси хуторян та дитячий веселий гамір. На церковній дзвіниці святково заспівав, загудів дзвін, згукуючи християн на Паску. Хлопці спішились та похристосались один з одним, і коли зорі почали згасати одна за одною, з відчуттям свята в душах поїхали до церкви – на посвяту.

Майдан перед церквою був уже заповнений людьми, і священик, отець Роман, з чисельним почтом виконували дійство посвяти. Зустріли своїх рідних, і з благоговінням Андрій похристосався з ними, а Миколка від радості зустрічі з братом кинувся на руки, а тоді наділив йому крашанок, і вони зіграли навбитки.

Додому поверталися всі разом. І не помітили, як уже були на своєму хуторі. Мати налила у жбан води, поклала туди декілька свячених писанок, і всі стали по черзі вмиватися, стоячи головою до сходу сонця. Перша – Галинка, щоб була люба та щаслива, а потім і всі інші. Мати з батьком тільки встигали міняти воду у жбані, не виймаючи звідти посвячені яйця. Нарешті останнім умився батько і, помолившись, подав писанки доньці, примовляючи:

– Щоб ти, донечко, щаслива була та найкраща росла!

Хутенько гуртом накрили стіл з різною смакотою, а серед столу стояла паска з устромленою в неї гілочкою верби, що святили на Вербну неділю. На столі, окрім наїдків, були і наливочка солодка, і мед та горілка – багатий був стіл при розговінні. Запалили свічку і всі помолилися Богу перед святими образами. Тоді мати помазала дітям губи свяченим салом, і присутні розговілися свяченою паскою – борони боже, щоб розкришити її по долівці… Потім кожен з’їв посвячене яйце, а шкаралупу мати зібрала і поклала окремо на припічку, аби потім віднести до річки та пустити її водою, щоб і рахмани знали, що Великдень настав.

Зморені нічною сторожею хлопці розбрелися спати. Андрій з Тимошем вмостилися на хатній печі, щоб ніхто не заважав.

Попрокидалися вони від частих передзвонів церковної дзвіниці і згадали, як і вони на Великдень бігали до церкви, щоб потягати мотузки та вдарити у дзвін. Із добрим настроєм піднялися та й вирушили туди, бо також хотілося в цей день прославити Бога. Від церкви гурти молодих односельчан потяглися до вигону, де ще торік побудували нічогеньку собі гойдалку. Тут уже було повно люду. Дехто чекав своєї черги до гойдалки. Та тільки сміливі парубки чи молодики наважувалися погойдатися, бо стовпи, на яких лежала перекладина і звисали голоблі з дошкою внизу, таки були височенькі. Неподалік цілі гурти грали в «крашанки», навбитки, катка та кидка. Лунали суперечливі голоси та сміх, і ті гравці, яким поталанило, складали переможені «битки» до своїх торб.

На пагорбі ті, хто грав у катка, пускали яйця з горбка і намагалися поцілити в яйце партнера, тоді вигране яйце – твоє. Хлопці пішли до старших, що ходили із зав’язаними очима та відміряли кроки у напрямку яйця. Якщо дістав рукою після десяти кроків, яйце твоє.

Усіх захопило загальне святкування Великодня, і хлопцям пощастило навіть потрапити на гойдалку і так погойдатися, що потім ще й голова паморочилася. Жінки та дівчата, зібравшись купками, обговорювали свої нагальні справи, і тільки деякі з них, стежачи за дітлахами, утихомирювали бешкетників.

Походжаючи поміж люду, Андрій з Тимошем уважно придивлялись до них і багатьох наче бачили вперше. Таки виросли вони всі непомітно, та й монастирське навчання віддалило юнаків від спілкування з односельцями. Так, неспішно ходячи, вони підійшли до чималого гурту молоді. Парубки і дівчата розповідали одне одному про якісь веселі пригоди.

– Христос воскресє! – поздоровили всіх, хто стояв у гурті.

– Воістину воскресє! – дружненько відповіли з гурту різноголосо.

– А христосатися будемо? – пролунав голосок русявої зеленоокої дівчини.

Андрій промовчав, а признавши в тій дівчині Даринку, сусідку по хутору Тимоша, ніяковіло відповів:

– То як же без христосання? Звичайно, будемо!

Усіх розвеселила ця звична розмова між парубком та гарненькою дівчиною, і хлопців запросили до гурту.

Між молоддю точилися різні розмови: про гарну цього року весну, про приплід худоби, про те, хто і що цього року вже встиг посіяти, про московських вояк, про те, чи вдасться цього року уникнути татарських набігів на їхні поселення…

Тиміш підвів до Даринки Андрія, і, як сусіди по хутору, разом стали жваво обговорювати свята Великодня. Чим довше Андрій перебував біля Даринки і бачив її гарненькі вуста, тим більше щось незрозуміле наповнювало його груди та примушувало калатати серце. Він уже не зводив очей з гарненького личка дівчини і ловив кожний її рух. Та як можна було не милуватися: русяве волосся, гарно зачесане, лежало на голівці, досконале чоло і дуже виразні зелені очі, що підсвічувалися зсередини незвичайним блиском і випромінювали незрозумілу принаду, довгі вії… За короткочасне спілкування Андрій уже не міг відірвати від неї погляд: прямий носик творив неймовірний профіль її чарівного личка, щічки були злегка рум’яними, а шкіра – матово-білою, з ледь помітною родимкою на правій щічці, ближче до верхньої губи. А як вона щось говорила, то не міг зрозуміти, про що, бо тільки й дивився на рожеві пелюстки вуст, що інколи розтягувались у посмішці і показували рівненький рядок білесеньких зубів, які принаджували його своїм сяянням. Коли Даринка сміялася, то під гарною тоненькою свиткою з вишиванкою добре виділялися груди, що, немов ранні зелені яблука, вабили Андрія і наповнювали все його тіло внутрішнім тремтінням.

Через деякий час усім набридло базікати та байдикувати, коли навкруги всі бігають та веселяться. Тут Тиміш запропонував пограти в якусь веселу гру і всі закричали:

– Давайте в завід, бо нас багато, і всім буде весело!

– То хто ж буде головним? Головного вибираймо! – гукнула одна з дівчат.

– А головним хай буде Андрій! Він сильний, справжній козак! – запропонувала Даринка, і всі її підтримали:

– Андрія! Андрія!..

Тут уже Андрієві треба було водити ряд молоді і показувати свою силу та спритність.

– За руки всі, за руки! – закликав Андрій.

Коли всі вишикувалися в ряд, взявшись міцно за руки, повів у гру. Андрій уміло вів гурт, то розганяючи ряд, то раптово зупиняючи. Намагався розірвати ланцюжок. І що тут почалося: малосилі дівчата не витримували стрімкого бігу та раптових зупинок і падали на траву, а на них, перечепившись, падали інші і створювали «малу купу», потроху вибували з гри. Лишилося декілька хлопців, сильних у руках парубків, і позаду, як мишка, не відпускаючи руки, теліпалася Даринка. Нарешті всі втомилися і дружно визнали переможцями трьох парубків і Даринку.

Наступну гру вибирали переможці, і знову Даринка закричала:

– Давайте в кота і мишку або в хованки!

Усім захотілося трішки віддихатися, тож підтримали гру в хованку. На паличці виміряли, хто буде шукати, і останні пальці були Тимошеві. Усі стали стрімголов розбігатися від нього, а Андрій, не чекаючи від себе такої сміливості, схопив Даринку за руку. Вони помчали до ближнього ярка. Швидко знайшли там терновий кущ і поприсідали спинами до нього. Перевівши дух від швидкого бігу, Андрій з Даринкою прислухалися, чи не йде шукач.

У ярку було тихо, тільки чутно щебетання пташок та далекі вигуки тих, хто гуляв. Андрій присунувся ближче до Даринки і пошепки запитав її, чи не сиро сидіти на землі, і вона ствердно кивнула головою. Парубок скинув свитину і простелив її поруч. Даринка мовчки сіла на зігріту Андрієвим теплом одежину і ніяково мовчала. Це тривало недовго, бо навкруги було тихо і ніхто їх не шукав. Вони стали пошепки розпитувати одне одного про життя-буття. Андрій дізнався, що Даринка вже майже дівка, бо ж у січні їй виповнилося шістнадцять. Удома вона допомагає матері по господарству та приглядає за малими дітьми. Розповіла Даринка, що вміє читати і писати, бо в неї матір також навчена письму, а дід мав прихід при Нехворощанському монастирі.

Вони сиділи під зеленим терновим кущем і не могли наговоритися і надивитися одне на одного. Уже не бажалося йти до гурту та бути безтурботними і веселими. Обом хотілось розчинитись в очах близької людини, лишитися навіки разом, поєднатися чимось незнаним, незбагненним і таким бажаним, відчувати і нестися в просторі життя разом – душа з душею навіки. Та хіба дадуть друзі лишитись на самоті двом серцям, у яких спалахнуло кохання! Чути було Тимошів голос. Хлопець кричав про їхню перемогу в хованках, просив, щоб вони з’явились на очі, а то їх уже всі шукають. Андрій і Даринка знехотя вилізли з-під куща і, взявшись за руки, побігли нагору до гурту, в якому їх зустріли радісними та злегка глумливими вигуками. Виручив Тиміш, запропонувавши нову гру – в «трибушки». Усі взяли один одного за руки, стали кружляти і тупотіти ногами. Кожен вибрав собі пару до вподоби. Щасливі дівчата та хлопці з радістю понеслися у вихорі гри. Уже деякі пари зупинялись від запаморочення і відходили вбік. Попросила зупинитися Андрія і Даринка. Тут уже переможцями були Тиміш і Орися, обоє міцної статури.

І от, навтішавшись у різноманітті ігор, дівчата посідали на траві і Орися своїм дзвінким голосом затягнула веселу пісню, а дівчата підтримали її, підспівуючи:

Великоднє святкування потроху вщухало, і люди йшли по домівках, кличучи дітвору. Поступово стала розходитися і молодь. Хто вже був заручений, пішли перші, шукаючи затишне місце десь під дубком чи побіля тогорічного стіжка сіна. Андрій з Тимошем повели Орисю з Даринкою до їхніх дворів, і хоч як не хотілося розлучатися, але звичаї веліли. Негоже, щоб молоді дівчата допізна гуляли по перелісках… Ні про що не домовлялися, бо знали, що іще два дні можна було відпочивати і проводжати Великдень, веселитися та поливати один одного водою, за старим повір’ям – на здоров’я та добре зростання.

Наступного дня, добре відпочивши, усі знову стали збиратися після утрені на вигоні. Багато хлопців несли воду, сховавши в овечих міхурах, та домовлялись, хто яку дівчину буде обливати та писанку в неї вимагатиме за гарну купіль. Тиміш також прийшов з міхуром води і намовляв Андрія, що вони таки скупають Орисю та Даринку. І от нарешті почулися дзвінкі голоси і всі побачили чималий гурт дівчат, які сміливо прямували до вигону.

Парубки переморгувались між собою, і поки дівчата підійшли, то вже всі знали, хто кого поливатиме. Ось уже юні красуні поряд, і хлопці попрямували до вподобаних ними дівчат. Тиміш кинувся до Орисі і миттєво вилив на неї півміхура. Дівчата розгубилися й залементували, хапаючи хлопців за руки. Тиміш кинув міхур Андрієві, і той облив Даринку. Дівчина трішки посердилась, але, витерши лице новенькою хустинкою, протягнула Андрію гарну червону писанку, що випромінювала запах і тепло Даринчиних рук. Швидко всі помирилися і вирішили поділитися на гурти та віднести пасхальні калачі – хто до своїх дідусів і бабусь, а хто до хрещених.

Більш дорослі парубки та дівчата вирішили походити по південних схилах балки та пошукати ранніх квітів на вінки. Це був ще один щасливий день для Андрія та Даринки. У Скарбній балці всі поділилися на пари і стали неквапно шукати ранні весняні квіти. Андрій так уважно видивлявся, що невдовзі в них набрався чималий пучок різних трав і квітів. Зійшлися на краю балки, біля струмка з криницею, щоб ніхто не турбував. І хоч ще замало було квітів, зате стільки різної духмяної трави… Вінки вийшли, як у лісових мавок. Андрій милувався вправними рухами Даринки і порадив їй вставити у вінок пучки материнки, яка пахла так млосно і терпко. Можна було забути про все на світі, а знати лише цей запах, бачити личко чарівної Даринки, обрамлене квітковою плетеницею.

Після плетіння вінків і відпочинку всім захотілося поспівати, тож стали вибирати таку пісню, щоб обов’язково була про кохання, і відразу затягнули всі:

Після Великодня потяглися повні тривоги й очікувань травневі дні. Батько на свята їздив до Самарської паланки на Раду і привіз чимало новин про те, що настануть інші часи.

Наближалася гаряча пора сінокосу, і простий люд вже мав думати про заготівлю сіна, бо завжди після Трійці, Зеленої неділі, треба було заготовляти сіно. Напередодні Зеленої неділі у сім’ї Підлужних вистачало роботи для всіх. Вирішили розширити навіс для сіна, утеплити стійла для худоби, відокремити молодняк свиней від свиноматки, розширити кошари для овець, перебудувати курник. Цього року вирішили завести бджіл, тож є необхідність робити омшаник для зимового зберігання вуликів…

Кипіла робота в усій слободі. Хто був при грошах, то наймали собі ще й багатьох помічників. Можна було це робити і приписним козакам. Окрім домашньої роботи, на плечі слобожан лягало чимало обов’язків від Запорозького коша. Треба було дбати про дороги, гатити гаті по низьких місцевостях, ставити попереджувальні вежі, робити роз’їзди, а при загальному зборі виконувати військову повинність.

Окрім хлопців, що прибилися до Підлужних, у дворі з’явилося ще двоє людей – батько найняв теслю та копача, бо у дворі треба було облаштувати нову криницю. Незважаючи на ту роботу, яка навалилась на плечі Андрія, він устигав ще сходити на вечорниці, куди вже стали відпускати й Даринку.

Хлопець не міг дочекатися, коли вже сонце хилитиметься до заходу. Тоді вже розпашілі парубки бігли до річки і змивали із себе втому, спеку і пилюгу.

Освіжившись у річковій воді, Андрійко спішив до Тимошевого пагорба, під яким збиралися парубки та дівчата. Не чекаючи Івана та Грицька, Андрій майже побіг на постійне місце вечорниць. Тут уже сиділо декілька дівчат. Вони наспівували нову пісню, яку десь почула Орися. Не знайшовши серед дівчат Даринки, Андрій попрямував стежкою до хутора, де жила дівчина. Незабаром побачив, як вона стрімко підіймається під укіс пагорба. Андрій здалеку мимоволі замилувався її легкою ходою та косою, що виглядала з-поза спини і немовби вабила Андрія до себе.

Даринка, впоравшись із роботою, хутенько впорядкувала себе і поспішила на вечорниці в умовне місце, а там буде і її (подумки вже так його називала) Андрійко. Тільки повернула до пагорба, як побачила здалеку Андрія, що прямував їй назустріч.

Хлопець йшов до неї легкою ходою, і Даринці здалося, що він ледве торкається землі, ніби злітає над нею. Вище середнього зросту, не худої статури, з добре поставленими широкими плечима, Андрій і здалеку виглядав досить міцним парубком. Ось уже вона бачить усміхнене лице, каштанове волосся, що спадає на чоло, сяючі сині очі випромінюють тепло та чистоту безмежного неба. Прямий, з ледве помітною горбинкою ніс надавав його обличчю мужності та впевненості. Доповнювало це враження й ледь помітно роздвоєне підборіддя. І тільки чутливі губи якимсь незбагненним чином промовляли про його ніжність та красу душі.

А ось і вона, його русокоса Даринка… Серце ладне було вискочити і летіти до неї. Андрій обійняв її, і дівчина відчула міцність і силу м’язів його рук та плечей. Він з легкістю підняв її на руках і, обкрутившись декілька разів, обережно поставив на місце, легенько та ніжно поцілував її долоні. А тоді вони неспішно пішли до гурту, тримаючись міцно за руки.

Тут уже встиг зібратися добрий гурт. Цього вечора дівчата збиралися плести вінки, щоб на Клечальну неділю можна було дізнатися про майбутнє своїх рідних, жениха впізнати. Усі стали дружно збирати різнотрав’я та квіти для віночків, у які потім зав’ють берези чи тополі.

Хлопці зібралися окремим гуртом, розпалили вогнище. За старим звичаєм на вогнищі підсмажували сало. Хтось приніс стару чавунну пательню, то хлопці заходилися готувати яєчню. Розмови були здебільшого про те, що Самарська паланка підпала під Польщу, про розгул татарських грабіжників та зазіхання Московії на Лівобережжя. Усі відчували, що отаке безтурботне життя може скоро закінчитися, бо надходять вже такі часи, що доведеться брати шаблі в руки і продовжувати боротьбу, як це робили батьки й діди.

Стали згадувати різні історії про козацькі пригоди, про характерників-козаків, яких кулі не брали. От Грицько і розповів, що його батько знав двох таких диваків, які могли вдвох бігти, перевертаючись і міняючись місцями, просто на постріли. Козаки добігали до залеглих ворогів і відрубували їм голови. Дуже боялися їх татари, а коли дізнавалися, що в сотні козаків є ці вояки, то й тисяча не хотіла з ними воювати, зникали чимдуж у степу.

Ось уже дівчата завили свої вінки-примітки на деревах. Усі посідали в коло та стали пригощатися тим, що було принесене. Тут хлопцям і стали розповідати, хто з ким покумувався через вінок. Даринка, звісно, вибрала собі за куму Орисю. Обидві вже начебто чимось зріднені, тож не відходили одна від одної і весело сміялися. Притомившись від багатоголосих веселощів, четверо молодих закоханих пішли прогулятися понад річкою. Птаство з цього краю ярка змагалося у співі, особливо солов’ї, друзі закоханих. Як було їм затишно і безтурботно вчотирьох…

Не відчуваючи сорому, Даринка пригорнулася до Андрієвого плеча, а Орися – до Тимоша. Дівчата покірно слухали небилиці хлопців, що розповідали їм поспіхом один поперед одного. Коли розходилися, домовилися у суботу раненько піти разом до лісу – за клечанням.

Андрій схопився в суботу відразу ж після сходу сонця і, нашвидкуруч причепурившись, помчав до Тимоша, де було призначено збір. Окрім них до перелісків уже потягнулися інші люди. Без зайвих розмов четвірка друзів також попрямувала до переліску. Хлопці виламували густе гілляччя з дубків, лип, осики, а дівчата зв’язували їх мотузками, ділячи на чотирьох. Потім заходилися рвати васильки, полин, деревій, мати-й-мачуху… Обов’язково у кожну зв’язку клали материнку. Руки у всіх так просякли трав’яним духом, що Андрій не витримав і став цілувати Даринчині долоні, а вона як зачарована стояла і дивилась на нього…

Так завантажилися, що дівчатам не під силу було нести клечання до дворів. Хлопці прийшли на допомогу. Несли в’язанки самі, перекинувши через плечі, а дівчата йшли поряд і радували їх своїм сміхом та щебетливими голосочками. У кінці переліску захотілося перепочити, і хлопці попадали на спини, не знімаючи своєї ноші з плечей. Даринка присіла біля Андрія і хустинкою витерла краплини поту з його чола та верхньої губи. Андрій, не витримавши такої ласки до нього, знову почав крадькома цілувати вправні пальчики своєї коханої.

Нарешті дісталися до Даринчиного хутірця. Андрій скинув половину ноші у дворі і квапливо поспішив до себе, ніби боявся потрапити на очі комусь із рідних Даринки.

Увечері, ще задовго до заходу сонця, гурти молоді збиралися побіля майдану і готувалися до вечорниць. Друзі також не забарились і вже разом з Іваном та Грицьком розпалювали багаття та розстилали рядно, щоб пригостити всіх, хто підійде до їхнього вогнища. Коли набрався гурт, піднялися по черзі Іван та Грицько і за звичаєм запропонували пом’янути загиблих во славу землі своєї. Гуртом повечеряли по-похідному і дружно пішли до загального гурту молоді. Там уже співали, а дехто й підтанцьовував під звуки кобзи, баса та свистуна.

Незважаючи на святу неділю, усі в хаті Підлужних встали раненько і кожен порався по своїй роботі. Ще не дзвонилося до церкви, проте всі були вже у святковому одязі і благоговійно чекали перших дзвонів, щоб іти на богослужіння. У хаті було затишно, зелено і пахло всіма травами, які росли на цій землі. Перед іконами, на покуті, стояли горщики з різнотрав’ям, і запалена лампадка ледве пробивалася своїм світлом до людських очей. У кутку стояла величенька гілка клена, а долівка вся вкрита шаром зеленої трави, серед якої срібліє полин, – він має оберігати дім від чародійства.

І от уже вдарив перший дзвін. Сім’я, помолившись перед образами, стала виходити з хати. Було видно, як звідусіль до церкви йшли люди, одягнені у найкраще своє вбрання. Біліли сорочки чоловіків старшого покоління, що гармоніювали з довгими білими свитками та намітками на головах у заміжніх жінок. Вони йшли впевненою та поважною ходою, і на обличчях їхніх був вираз радості та набожності. Одними з перших біля церкви були діти та молодь. Лаштували осторонь високу тичку, увиту квітами та зеленим клечанням, та ставили навколо неї гілки з клена, берези, липи і дуба.

Після священного дійства та молитов пройшли хресним ходом до ближніх криниць і посвятили їх свяченою водою. Після цього священик святив усе, в чому прихожани мали треби. У цей день багато люду освячувало свої житла, господарські будівлі, домашні криниці.

Молодь, дітлахи і ті, хто не так давно узяв шлюб, гуляли поряд із церквою побіля виклечаної високої тички. Узявшись за руки, водили хороводи, співали, танцювали, бо сюди також прийшло чимало музик. Свято до пізньої ночі при запалених вогнищах вирувало майже безперестанку. Тільки-но почало темніти, як Андрій з Дариною пішли шукати для себе затишне місце, щоб хоч сьогодні усамітнитися і подовше помилуватися одне одним. Андрій, ідучи, щось розповідав і розмахував руками, а Даринка раз у раз загадково дивилася в його бік, уже вкотре милуючись ним.

Вибравши затишне місце, де ледве чутним був людський гомін, молоді люди поринули у царство запахів польових квітів і трав, у щебетання птахів. Дарина пригорнулась до Андрієвих грудей, і тіло його затремтіло у відчутті чогось незбагненного, що мало трапитися сьогодні. Він обійняв її тремтливий гнучкий стан і прихилив дівчину до себе. Даринка, злегка пручаючись, пригорнулася до нього всім тілом. Раптом у неї вирвалося… Здавалося, що ці слова линуть з глибини її тремтливої душі:

– Коханий Андрію, коханий…

Хлопець нічого не зміг відповісти, а тільки стояв як зачарований, дивився на її вуста, що так хотіли поцілунку. Андрій ласкаво доторкнувся до її ніжних дівочих вуст своїми губами і завмер від невиразної радості та щастя, які відчув від її цнотливо-пекучих вуст.

У перші хвилини вони не розуміли, хто кого цілує і обіймає, а отямившись, з любов’ю цілували одне одного і повторювали одне слово: «Кохаю, кохаю, кохаю!» Зрозуміли, що вже час йти по домівках, повз притихлі голоси тих, хто ще мав бажання гуляти, і Андрій неохоче повів Даринку попід Тимошевою горою.

Не доходячи до хати сажнів з тридцять, вони зупинились і довго тихо стояли, пригорнувшись, ніби хотіли запам’ятати цю святкову ніч і все, що чули, бачили, відчували. Думали про те, що сталося між ними, і вже не уявляли життя одне без одного.

От тільки природа, що їх оточувала, вдавала із себе байдужу до сьогоднішньої події: співали соловейки, в очеретах пікали очеретянки, сюркотіли коники, надривалися жаби, а місяць інколи виглядав до них із-за рідкісних хмаринок своїм срібляним серпом… Життя вирувало, і природа потайки раділа цій парі, бо природі в усі часи потрібні були шанувальники її чарів та красот.

Десь неподалік іще співали дівчата, і їхні голоси зачаровували, хвилювали…

Заскрипіли ворота, і почувся голос матері Даринки:

– Доню, йди до хати, вже пізно!

Дівчина відірвалася від хлопця і, махнувши хусткою, побігла до хати.

У понеділок, у другій половині дня, Андрій завітав до Тимоша, щоб податися купатися до річки разом із дівчатами. Тиміш уже чекав на нього, і хлопці попрямували до Даринчиного двору. А потім утрьох пішли за Орисею.

На річці вже зібралося багато хлопців і дівчат. Хто хотів купатися, роздягалися окремо і йшли у воду: хлопці – в одній заводі, а дівчата – в іншій, були розділені лиш заростями оситнягу.

Андрієві так кортіло поплавати разом із Даринкою, але не насмілився перебратися через переділ. Скупавшись, швидко одягнувся і присів у холодку біля гурту хлопців, які грали в лаптя. Били по долоні того, хто стратив, і він угадував, чия рука вдарила.

Підійшли дівчата і, зібравшись у коло, завели пісню про русалок, що можуть жити у воді та житах після Трійці.

Хто відповість на загадки, тому не страшні русалки. Тоді їх можна не боятися без пучків полину чи любистку… І всі одночасно підспівали:

Усі по черзі розповідали страшні історії про зустрічі з русалками, про те, що вони полюбляють ловити молодих дівчат і лоскотати їх до смерті. Ну, а як і хлопець гарний попадеться їм і пристане на їхні умовляння, то і йому не оминути смерті. Так настрахали своїми оповідями, що бідна Даринка вся тремтіла побіля Андрія. Він прихилив дівчину до себе і, гладячи її плечі, заспокоював збентежену душу.

Наближався вечір, і Андрій бажав, щоб сонечко скоріше котилось до заходу, бо тоді вони знову лишаться самі. Він стільки гарних слів міг би сказати Даринці… От нарешті всі вгомонилися. Кожен із парубків мріяв провести цей вечір з коханою чи з нареченою. Дівчата, у яких були хлопці, притулялись до них, бо після таких балачок багатьом хотілося піти подалі від води і відчувати поряд плече захисника.

Побродивши з декількома парами по лузі, Андрій з Даринкою відділились і до глибокої ночі милувалися сяючими зорями небосхилу.

Наближалося свято Івана Купала, а там уже й друга косовиця скоро, а роботи по господарству так багато, що не кожного вечора можна було побачити Даринку.

Напередодні свята зустрілися з Тимошем і пішли радитися з дівчатами, де буде свято цього року і хто робитиме Купала та Марену. Домовилися, що Марену зроблять дівчата, а Андрій з Тимошем – Купала зі снопів жита. Натягнуть на нього стару сорочку і кучму… Гарний буде Купала! Надвечір у домовленому місці збиралась доросла молодь, понабігали й підлітки, бо вони нетерпляче чекали цього свята, без них нічого не обійдеться.

Поставили Купала посеред галявини. Дівчата – у вінках, хлопці також уквітчані квітами і травами, поділились на пари. Ходили колами навколо Купала, співали пісні, жартували і домовлялися не спати, а цвіт папороті шукати. Хто його знайде, той вмить ясновидющим стане.

От ходили, співали, гралися і згадали про Марену. Юрба кинулась до річки – топити цю Марену. Пошматували її та й кинули у воду, а самі дівчата стали у воду віночки класти: хто зі свічкою, а хто просто пускає, на милого ворожить. Хлопці в цей час не підходили до дівчат. Навіщо їм ті ворожіння дівчачі? Треба хмиз збирати, щоб Купала палити. А від річки линули ніжні голоси. Кожна чекала, куди попливе її вінок, який покаже, де живе миленький і коли заміж забере.

Деякі парубки за старим звичаєм, роздягнувшись, виловлювали віночки тих дівчат, до яких мали симпатії, а тоді ганялися за ними, щоб поцілувати. А дівчина втікала, відмовляючись від віночка, бо це, мовляв, не її…

Уже хтось запалив вогнище і всі побігли швидше, щоб подивитись, як горить Купала, та кинути у вогонь трохи хмизу, щоб згоріли чари відьомські. А як вогнище прогоріло, то хлопці почали плигати через вогонь. Потім знайшлися і пари, які стрибали разом, узявшись міцно за руки, щоб купальський вогонь не розлучив їх. Як цей вогонь став згасати, то чимало парубків пішли до гаю – шукати цвіт папороті, а великий гурт молоді усівся біля багаття, і полинули купальські пісні про кохання…