Читать книгу Присмак волі - Володимир Кільченський - Страница 4

Біля паркану вже стояла напоготові підвода з міцним їздовим конем, який, відчувши далеку дорогу, тупцював на місці. Поклавши мішки зі своїми пожитками та різною одежиною, Андрій з Тимошем повернулися до рідних і, схиливши голови, слухали їхні настанови. Уже навздогін матері тихо перехрестили дітей, які їхали в незнаний світ. Хлопці озиралися, усвідомлюючи безповоротність безтурботного життя та відчуваючи плин часу. За старою вербою край дороги у світлі сонця розчинилися рідні обійстя, і хлопці з тугою пильно вдивлялися у рідні краєвиди, подумки прощаючись з ними.

До Самарського монастиря прибули вже надвечір. Добряче натрусилися у дорозі, хоч і лежали на сіні. Заїхавши у дубовий ліс, мандрівники почули дзвони, що сповіщали християнський люд про вечірню. Андрій вслухався в церковні дзвони, і на його душі стало світліше. Мабуть, те саме відчував і Тимко, бо радо посміхався. А може, і від того, що дорога добігала кінця. Під’їхали до огорожі монастиря, і батько Андрія, спішившись, пішов шукати старосту, аби доручити йому хлопців та й самому заночувати у монастирі. Нарешті худорлявий монах поспішив відчинити ворота. Батько, зупинившись біля дерев’яної хатини для паломників, розпріг коней та заходився діставати харчі. Швидко повечеряли гуртом, і Федір, обійнявши обох хлопчаків, провів їх до притулку і почав влаштовувати собі нічліг.

Попрощавшись із батьком Федором, який мав рано-вранці виїхати на Михайлівку, Андрій з Тимком зайшли до дерев’яної хатини, що мала стати їхньою домівкою. Тут уже зібралися більше десятка парубків, таких самих, як Андрій і Тимко, що облаштовувалися, набиваючи мішки запашним сіном, принесеним ченцями заздалегідь.

Швидко налагодивши собі постіль, хлопці разом з усіма братчиками пішли купатися до річки Самари, що була неподалік. Під оглушливі крики і веселий гомін Андрій пірнув у воду, по-осінньому прохолодну та чисту. Накупавшись і набігавшись на березі, аби зігрітися, усі гуртом рушили вечеряти.

Ті парубки, котрі були тут уже другий рік, повели новеньких до трапезної – сьогодні вони були за гостей, але вже назавтра диякон мав розподілити, хто і що повинен робити у монастирі, окрім школярства: займатися заготівлею до зими чи працювати при трапезній.

Уранці всі прокинулися від співу монастирських півнів та веселих підбадьорювань наставника Михайла. Після вранішньої молитви і сніданку розпочалася наука для не звиклих до таких занять хлопчаків. Пам’ятаючи настанови рідних, хлопці сумлінно вивчали все, а особливо їм хотілося навчитися читати та писати.

Наближалася зима… Птаство вже не щебетало у дубовому лісі, журавлині ключі полинули в бусурманські, як говорив наставник, краї. Вороння кружляло на заході сонця. У вільну годину хлопці полюбляли блукати віковічним лісом, серед якого і стояв монастир. Дуби гомоніли своїми верхами і скидали з себе «жирні» жолуді. Усе в природі попереджало про майбутні холоди, а ліс вабив до себе незвичайними, чаруючими запахами прілого листя, пожовклих трав, пахощами грибів. Завдяки послушникам чималенько засушених і наквашених грибів було вже в коморах монастиря. А понад огорожею стояли високо складені копиці сіна не тільки для монастирської худоби, а й для ночівлі подорожніх та паломників із кіньми.

Пролітали короткі осінні дні, і одного ранку, вийшовши на ґанок, Андрій побачив сніг, що, як гарний господар, накрив усе. Висипали на дворище хлопці та давай вмивати один одного пухким, іскристим першим сніжком.

Настало свято Різдва. Чекали на нього не лише послушники та учні, а й увесь люд. Ще задовго до цієї події всі готувалися зустріти найбільше християнське свято православних. Послушники вже розділилися на гурти та визначили, хто і куди піде щедрувати та які пісні співати:

Весело та щасливо минули різдвяні свята. Над білим від снігу світом, над снопами димів з людських осель тріщали водохресні морози. Незважаючи на люті нічні холоди, хлопці чекали на свято Водохреща, аби довести один одному, що вони готові пірнути у крижану воду Самари. Узявши заступи та залізяччя, послушники веселою юрбою пішли вирубувати святий хрест – до завтрашнього святкового дійства Водохреща.

Уранці, у день свята, Андрій з Тимошем пішли підчистити лід, що міг затягнути вирубану ополонку. Прибравши тонкі крижинки в ополонці і прикрасивши льодовий хрест буряковим квасом, хлопці пішли готуватися до купелі.

Послушники вже одягли чисті полотняні сорочки і тепер допомагали один одному натягати кожухи. Морозне повітря прорізав дзвін, сповіщаючи люд про велике свято – Господнє Хрещення. Від церкви Святого Миколая священною ходою рушили віряни до річки. Попереду йшли з іконами та корогвами монахи й послушники. Спів монастирського хору долинав во славу Божу далеко за Самарський ліс.

Святили воду шанобливо та радісно, і після того, як десятки голубів піднялися у небо, символізуючи Святого Духа, що зійшов на Христа, можна було відчайдушно пірнути у кришталево чисту воду, що сьогодні мала чарівну силу та змивала гріхи з людських душ. Отямившись від входження в холодну воду, Андрій пірнув тричі з головою і прожогом кинувся шукати східці. Йому здалося, що душа вискочила з тіла та шугонула до небес. Біля краю ополонки стояла черга, і хлопці підштовхували один одного на лід – від нетерплячки швидше зігрітися.

Андрій відчув, як загорілося все тіло незрозумілою теплотою, і, неспішно одягнувшись, пішов до вогнища, де всіх пригощали духмяним трав’яним трунком. Хлопці, обганяючи один одного, поспішили до своєї оселі. Після трапези всі, бадьорі та щасливі, понесли до щойно реставрованого шпиталю дарунки від монастиря та мирян з навколишніх сіл. Тут не так давно поселили поранених та недужих козаків із Запорозької Січі. Хлопці не наважувались туди заходити, та й зараз почували себе якось ніяково.

Різний люд опинився у шпиталі, щоб повернути собі силу та залікувати рани. Якось непомітно Андрій і Тиміш потоваришували з козаками Симеоном та Іваном. Обидва худорляві, жилаві… Страшно було дивитися на рубці по всьому тілі, та зрештою хлопці звикли і все охочіше слухали розповіді про їхні подвиги, про бої, у яких козаки отримали поранення. Коли Симеон був у доброму гуморі і не дошкуляли рани, охоче розповідав про свої походи по Чорному морю, де козаки вступали у двобій з турецькими галерами. Такі кораблі прозвали каторгами, бо ж веслувальниками на них були невільники-християни до скінчення віку.

Спілкуючись із цими вояками, хлопці відкривали для себе істини незбагненного світу, в якому йшла непримиренна боротьба не на життя, а на смерть. Поранені козаки правдиво розповідали про звірства на українській землі ворогів – турків, кримських та приазовських татар, про зазіхання поляків на вольності людей, які живуть на цій землі.

Вивчаючи церковні науки, Андрій дивувався тому, що говориться в Святому Писанні, порівнював із життям звичайних людей, яких знав змалку. Козак Симеон терпляче пояснював Андрієві, чого хоче Річ Посполита від України, від Запорозької Січі. Особливо гнітило український люд те, що православну від часів князів київських землю Польща прагнула окатоличити. Руйнували храми, карали лютою смертю священиків, силоміць заганяли до католицтва вірних православній вірі людей. Селяни, робітні люди кидали свої домівки, нажите добро і вирушали на Січ – шукати порятунку.

Незатишно жилося людям на обох берегах могутнього Дніпра. На правобережжі хазяйнували кримчаки, яким потрібен був живий товар – ясир. Татари не займалися землеробством, не розвиненими були в них і ремесла. Потрапивши під владу турецького султанату, забули вони про добросусідські відносини з ближніми народами. Татари були нужденним народом, тож тягли і добро, і людей у свої володіння. А кого не могли захопити у полон, жорстоко вбивали. Грабували християнські святині, храми, тягнучи до себе і церковне начиння, яке зазвичай було коштовним, а образи рубали, топтали, спалювали разом зі священиками.

Відчуваючи на собі тиск з усіх боків і захищаючи свою православну віру, батьківську землю, тисячі людей потяглися до оплоту народного гніву – Запорозької Січі.

Уже сходив сніг, ласкаво пригрівало сонечко, повеселішали птахи… І у людських серцях теж зажевріла надія на краще, хотілося жити і відчувати себе потрібним у цьому світі. Ті козаки, які одужували, лаштувалися полишати привітні стіни святого монастиря. Майже ні в кого з них не було своєї оселі та родини, тож бачилася лише одна дорога – на Запорожжя, а далі – нові нескінченні сутички з ворогами.

Настав час напутньої молитви за козаків, що відбували до свого війська. Людно було того дня у Свято-Миколаївському монастирі. Урочисто лунала літургія під склепінням храму. Набожні воїни-козаки повторювали слова молитви і, не жаліючи своїх спин, били поклони – за віру, за успіхи бойові та прощення гріхів.

Проводжати козацьке товариство прийшов чернечий та церковний люд. Ласкаво світило весняне сонечко, зеленіла трава, а пробуджені дерева вже готувалися викинути молоді духмяні листочки. За частоколом храму стояли запряжені вози, пахло підіпрілим сіном, і чулося іржання коней, що готові були везти козаків у далеку дорогу.

Андрій і Тиміш разом зі своїми товаришами-козаками, які поки що лишалися заліковувати тяжкі рани, не відходили від гурту, що мав від’їжджати. Та час розлуки настав, і Симеон став по черзі обіймати своїх товаришів, прохаючи, щоб чекали їх наступного року, а вони вже скоро розправлять плечі, у боях з ворогами наздоженуть утрачений час.

Разом із теплим вітерцем, лагідним сонцем і співами птахів, що прилетіли з бусурманської сторони, наближався Святий Великдень. У серцях православних людей підготовка до Великодня і передсвяткові турботи викликали трепет душі, передчуття незвіданого щастя і чогось незбагненного, що от-от мало відбутися.

Хлопці були зайняті з ранку до пізнього вечора навчанням та прибиранням у господарському дворі, а ще допомагали теслям лагодити паркани та частокіл огорожі. Садіння городини теж не оминуло їхніх звиклих до праці рук.

Усе більше приїжджого люду бувало у храмі. Кожна християнська душа молилася по своїх требах. Юрби знесилених від довгого Великого посту християн поспішали перед Великоднем відговітися й очиститися від гріхів, що гнітили душу. Церковні дзвони, згукуючи людей, незмовкно калатали майже цілий день. У весняному повітрі витало щось невловиме та святкове, що було призначене кожному віруючому. І ось уже над монастирем і лісом полинули запахи духмяної паски. Тихіше було цього дня, бо, напевне, тисячі християн здійснювали бажане дійство: пекли великодні паски.

Напередодні Великодня, у Святвечір, хлопці, одягнувши чистий одяг, усі гуртом пішли до храму, щоб опівночі почути бажані слова з вуст священика, який правив службу: «Христос Воскресє! Христос Воскресє! Христос Воскресє!» Ці троєкратно повторені слова полинуть над усім православним світом. Де б не була в цей час християнська душа – в дикому степу, в полоні татарському чи в турецькій неволі – всі свято вірили: «Воістину Воскресє!» Малограмотний люд Малоросії і в Запорожжі був досить набожним, при всій своїй простоті та безграмотності свято вірував у Христа і всіма силами боровся з гонителями своєї віри – ляхами: не хотіла православна душа до ксьондзів!

Після Великодня полетіли дні один за одним, теплішало в природі, ясніші були і думки змужнілих хлопців. Життя поступово відкривало перед хлопчаками навколишній світ, і вже кожен із них міг би відповісти на багато запитань. Наближалися зелені свята – Трійця, і на цей рік навчання закінчувалося. Андрій уже нетерпляче чекав приїзду батька.

Федір приїхав за хлопцями увечері та ночував при монастирі.

Зібравши нехитрі пожитки, зі сходом сонця вирушили до рідної домівки. Коні, наче знали, що їдуть додому з дорогими гостями, весело помахували пишними хвостами і швидко бігли по дорозі. Батько Федір не встиг і роздивитися Андрійка за дорожніми клопотами, тож зараз весело поглядав на хлопців та розпитував їх про науку в Самарському монастирі. Так, це були вже не ті підлітки, яких майже рік тому привіз здобувати знання. Андрій підріс, і очі стали замисленими, а над очима брови зійшлися густим пушком. Дивись, пушок уже й над верхньою губою пробивається. А голос, голос переливається, як весняний струмок, наповнений водою. Хлопець розпитує про всіх парубоцьким басом, а радіє ще по-дитячому, катаючись від сміху по розісланому сіні.

Дуже засмутила Андрія звістка про те, що взимку траплялися набіги на зимівники і багато люду забрано у неволю, їхнє село витримало напад, бо встигли піднятись до бою, щоправда, дехто із селян поклав голову за свою землю, дружину, дітей.

Дорога була довгою, і батько розповідав, що татари у гонитві за наживою надалі стають усе підступнішими та хитрішими. Тому, хоч і є кордони запорожців, та ворог проривається і бере в полон людей, спалює зимівники, руйнує церкви, а худобу, яку не можуть забрати із собою, татари забивають. Від цих вістей Андрійкові вже хотілося відразу стати дорослим, мужнім та сильним, і його душа прагнула перемоги над підлим ворогом. Ще в дорозі стали забуватися безтурботні дні навчання, хотілося додому. Хвилювання за рідних бентежило хлопця, і м’язи його парубоцького тіла тремтіли від бажання боротьби за своїх рідних.

Сонце ще припікало, та вечір уже був недалечко, коли показалися знайомі пагорби з перелісками. Андрій з Тимком, зіскочивши з воза, навпростець, переганяючи один одного, побігли до свого села, що манило їх передчуттям зустрічі з рідними, домашнім затишком та смачними стравами. Андрій забіг на подвір’я і на мить зупинився: хата стояла, а господарських будівель майже не було, валялись обгорілі колоди та дошки, корівка сиротливо стояла, прив’язана просто неба до частоколу. Тільки Орлик виглядав добре і, побачивши Андрія, радісно заіржав. Кінь грайливо тупцяв на місці, переступаючи з ноги на ногу. Хлопець підскочив до нього й обійняв тугу шию свого улюбленця.

Віз наближався до зимівника. Андрій кинувся відчиняти ворота. Почувши форкання коней та скрипіння воріт, у двір висипала вся рідня. Андрій кинувся до матері, яка летіла до нього, розпростерши руки, немов лелека до свого пташеняти. Пригорнувши Андрійка до серця, ненька цілувала його голову, очі, щічки, а він не міг промовити ані слова, тільки пригортався до матері, і тепла хмарка радощів заполонила груди. Ще мати не відпустила Андрія, а брат та сестричка вже тягли його до себе, смикаючи за поли каптана, і верещали від радості.

Через деякий час уся сім’я вже сиділа за вечерею, а поївши, слухала розповіді Андрія про школярство, про життя у Самарському монастирі, про друзів, яких він зустрів за цей час. Розповівши про своє життя-буття, Андрій став розпитувати батька про те, що сталося декілька місяців тому.

Миколка з Галинкою полізли на піч, а батько з тугою в голосі став розповідати. Після різдвяних свят ударили сильні морози і вся земля укрилась шаром снігу. Про напади взимку кочовиків раніше вже чули, але чомусь людям не вірилось, що в це чарівне біле свято природи нагряне біда в подобі зухвалих татар. У цей день собаки та домашня худоба поводили себе якось стривожено. І не даремно… Тільки поселяни зібрались іти до церкви, бо ж була неділя, як разом по всьому селі загавкали собаки, неспокійно зафоркали коні. Федір, як староста села, кинув клич жителям зимівника озброїтись, а чоловікам зібратися коло церкви. Тільки-но це зробили, як у село вскочили верхові татари, стали все крушити на своєму шляху. Вони вривалися в оселі, виганяли людей на вулицю. Хто молодший, того арканили і тягнули за село до свого табору, а немічних і тих, хто чинив опір, убивали на місці. Після деякої розгубленості селяни оговтались і почали рубатися з нападниками, та так піддали їм жару, що декілька десятків тіл уже валялись по селу, а татарські коні, які втратили своїх вершників, носилися селом, не знаючи, куди їм подітися.

Відбивши перший напад, селяни вже хотіли переслідувати нападників, та в зимівник з гиканням увірвалася друга зграя татар. Їм назустріч уже мчали верхові селяни з шаблями, що не знали жалості до ворогів. Проте сили були нерівними, і поки місцеві рубалися з татарами в одному місці, то в іншому нападники поспішно хапали людей, худобу, інше майно, а будівлі підпалювали. За короткий час одна половина села вже палахкотіла вогнем, але ті, хто вирвався з пазурів ворога, бігли до майдану, де їхні односельці завзято били ворога.

Батько з декількома вершниками помчав до свого зимівника і встиг відбити напад на сім’ю, та худобу врятувати не зміг. Хлів уже горів, і ніяк було підступитися, аби загасити його…

Слухаючи розповідь Федора, мати плакала, а малі сиділи на печі, затамувавши подих. З тяжкими думами всі пішли відпочивати.

Лежачи в ліжку, Андрій довго обмірковував батькові розповіді, а вночі уві сні носився на коні і рубав, рубав ненависних загарбників.

Після сніданку хлопець допоміг батькові поратись по господарству, а потім наважився попросити шаблю, що разом з іншою зброєю зберігалась у комірчині. Батько, не питаючи нічого, витягнув гостролезу шаблю і, перехрестивши сина, віддав йому. Андрій при цьому відчув якусь урочистість та відповідальність. Він мовчки схилив голову і поцілував дорогий дарунок. Батько обняв сина і, стираючи набіглу сльозу, промовив:

– От і ти, сину мій, уже козак. Будемо захищатися від клятих бусурманів… Хай береже тебе Бог від усього лихого!

А на ґанку стояла мати і тяжко зітхала, розмірковуючи про подальшу долю свого старшого синочка.

Один за одним минали літні дні – то спекотні, а то з грозами та дощем, який весело тупотів по нагрітій землі. Уставати доводилось до сходу сонця, поки немає спеки: необхідно виконати тяжку роботу по відбудові хліва, стайні, господарських будівель. Після того нападу батько замислив наглухо загородити садибу, господарські будівлі та зробити новий високий частокіл з невеликими отворами для стрільби з пістолів. Знайшов він і місце, де можна зберігати збіжжя нового врожаю. За двором, на пагорбі, вирили яму в людський зріст. Потім мати ретельно обмазала її стіни глиною. Замаскувавши, лишили яму висихати. Через тиждень, накидавши туди дровин, хмизу та сухої трави, підпалили.

Два дні вигорали дрова. Тепер слід вибрати попіл, і потайна яма буде готова. Молотили збіжжя і увесь час прислухалися до гомону в селі, лінивого гавкоту собак. Після зібрання врожаю татарські набіги зазвичай частішали, тож тепер Андрій із батьком постійно носили з собою шаблі. У батька були ще й два пістолі, приготовлені до бою…

Сонце світило яскраво, і невдовзі почали збирати врожай. Якась частина зерна вже була засипана до хлібної ями. Перекривши дошками, батько з Андрієм добре утрамбували її і зрівняли з поверхнею землі, а тоді прикрили яму дерном. Так замаскували, що лише за непомітними прикметами можна було знайти хлібний скарб.

Гаряча пора не давала відпочинку нікому. Тільки впоралися з косовицею та молотьбою, а вже треба готувати поле для осіннього посіву пшениці. Минув Спас, і необхідно думати про зиму, а Андрієві їхати ще на один рік навчання в Самарському монастирі. Сім’я залишалася без гарного помічника.

Ось уже по селу де-не-де лунали співи. То молодята брали шлюб, щоб продовжити нескінченну круговерть буття в дітях і онуках, пізнавши при цьому солодощі кохання, радощі та гіркоти цього світу.

Перед від’їздом Андрій забіг до Тимка, щоб домовитися про час від’їзду. Рідко їм доводилося зустрічатися цим літом: обоє були заклопотані відбудовою зруйнованих татарами господарських будівель та обладнанням садиб. Тимко помітно витягнувся у зрості цим літом і, хоч був худорлявої статури, мав широкі міцні плечі, і в руках його відчувалась добряча сила. Коли вони обнялися, Андрій помітив, що хоч Тимко і менший від нього на рік, проте силою не поступається. Має широкі вилиці, засмагле лице, виразні сірі очі, що дивляться вже не дитячим поглядом. І навіть губи в нього якось міцно стиснуті, від чого Тимко здається старшим за свої роки. «Добрий у мене товариш, – подумав Андрій. – Упевнений, що він ніколи не підведе…»