Читать книгу Присмак волі - Володимир Кільченський - Страница 12

Андрій прийшов до тями від якогось гойдання, галасу і татарських голосів. Підвівши голову, побачив, що підвішений у пологу. Пробував вилізти, та відчув, що руки і ноги у нього зв’язані сиром’ятною мотузкою. Став пригадувати, що з ним могло статися, і застогнав від безпорадності, пригадавши останні хвилини бою з татарами. Умить згадав, як упав батько, як вони пробували вирватися з кола нападників. Ніяк не міг зрозуміти, яким чином опинився в полоні бусурманському. Та ще й везли його, ураженого…

Наставав вечір, і гортанні крики татар дали знати, що треба зупинятися на ночівлю. Підійшов молодий татарчук і, радісно засміявшись, став опускати Андрія в пологу до землі. Хлопець дивився на татарина, помітив свіжу рану на щоці від леза шаблі, перев’язане плече і став гарячково пригадувати, звідкіля він його знає. Потім відразу згадав, як він ледве не зарубав цього татарчука біля Тимошевої хати. А той, доброзичливо посміхаючись, розв’язав Андрієві ноги і став щось говорити та показувати руками у бік величезної юрби людей. Хлопець уже зрозумів, що то полонені і що він, коли оговтається, також буде там – з викрученими назад руками. Він ітиме разом з іншими полоненими у поганську землю, в рабство, звідки мало хто повертався.

У голові роїлися сотні думок, які плутались, і не вірилося, що це трапилося саме з ним… А як же батько? Що з Даринкою? Чи вдалося матері з малими сховатися від нападників?..

Голова гула від болю, а серце рвалося на волю, до Даринки, до рідного дому. Підійшов знову татарчук і, глумливо засміявшись, кинув на траву шматок конини. Зголоднілий Андрій кивнув татарчукові, мовляв, він їстиме, нехай тільки розв’яжуть руки. Бусурман виконав це побажання та показав на шаблю: якщо полонений буде тікати, то відрубає йому голову. Андрій поїв недовареного м’яса і попросив води. Той приніс ківшик і задоволено погладив Андрія по спині, промовляючи:

– Ясир, ясир, якшиш ясир!

Від цих слів душа та тіло хлопця якось стислися в одне ціле, і з цієї хвилини він усвідомив своє майбутнє бранця. А в голові вже роїлася думка, ладна заповнити цілий світ: «Утікати!»

Татарчук повів його до загальної юрби бранців, що сиділи та лежали на траві з вільними руками, проте в парубків були зв’язані ноги. Звідкілясь почулися до болю знайомі голоси:

– Андрію, Андрію… Просися до нас!

І тут побачене вдарило, мов обухом по голові: неподалік від нього сиділи Тиміш і Орися, махали йому руками.

Татарин підвів Андрія до друзів і пішов геть до своїх, бо тут були окремі охоронці, які ходили поміж бранцями з оголеними шаблями та канчуками.

– Як же ви потрапили сюди? – з жалем видавив із себе Андрій. – Я думав, що ви сховалися десь…

Тут Тиміш і розповів, як його схопили вороги, як навалилися, щоб зв’язати… Орися не схотіла втікати без нього, хоч і благав. Бачив, як Федора Підлужного вдарили шаблею в груди, а Андрій схилився до пораненого. Молодий татарчук ударив навідмаш шаблею, і Андрій завалився майже поруч із батьком. Іван з Грицьком вирвалися з оточення, і їм вдалося відірватись від татар. Розлючені вороги хотіли добити Андрія, та всі стали закликати, що за хлопця чималий викуп дадуть. Татари підв’язали непритомного Андрія до коня, а всіх інших зібрали до юрби полонених. До вечора вони привели невільників у свій стан і ледве живих людей гнали степом, подалі від села. Пройшли вже великий проміжок шляху, і ніхто їх ще не пробував визволити, бо татар було, мабуть, занадто багато.

Наступала нерадісна невольницька ніч, і бранці, вимучені денним переходом, падали спати, де як кому доведеться. У хлопців були зв’язані ноги, та вони безперестанно думали, як можна звільнитися від цих рабських невільницьких пут і дати тілу волю. Говорити наглядачі забороняли, і Андрій став думати про своє щасливе у недалекому минулому життя. У голові весь час роїлись думки про останній день на волі, та він картав себе за все: за те, що не захистив батька від шаблі татарської, за те, що тепер лежить нікчемним ясиром і не може нікому в цьому світі допомогти. Хлопець думав, куди поділися його сила, спритність, як він міг бути переможеним цими напівдикими людьми, і гіркі сльози розпачу зривались з очей.

Ще не встало сонце, а біля бранців уже метушилися татари: знову зв’язували десятками та протягували через мотузки довгі палі і прив’язували мотузки до шиї, щоб ніхто не зміг якимось чином вирватися з ярма.

Почулись накази ординців рушати, і бранці пішли, дивлячись у спини один одному. Гірка думка майнула в голові Андрія: у такому ярмі не втекти ніколи, а воля – ось вона: в ясному дні, у співі птахів, у росі, що приємно холодила натруджені і збиті ноги невільників.

Перед обідньою порою раптом сполошилися татари, і частина охоронців кудись зникла. Зі степу долинули крики запорожців чи інших козаків, і люди почули, що неподалік іде бій за їхнє визволення. Залишені при них наглядачі стали лупцювати бранців та примушували бігти вперед, і люди незграбно бігли, падаючи та тягнучи за собою знесилених. Розлючені татари нещадно лупцювали їх по спинах і боязко оглядалися: чи не несуться на них козаки з шаблями напереріз. Люди кричали та благали визволити їх, і різноголосся летіло далеко в степ:

– Братчики, допоможіть, спасіть наші душі від нехристів!

Відгуки бою стихали, і ось уже не чути ні криків, ні дзенькоту шабель. Татари стишили ходу і, примусивши всіх сидіти, прислухались до землі: чи не чути тупотіння коней. Через деякий час розлючені від бою заброди стали повертатися ватагами та кричати на охоронців, щоб поспішали вперед. Люди плакали і молилися, бо надія на визволення ще продовжувала жити в їхніх душах, а канчуки гнали їх далі…

Андрій зрозумів, що напад козацького війська відбито, і серце знову скували туга та розпач. Наближалася ніч, і татари підганяли людей, бо, мабуть, де завгодно ночувати було їм незручно. Догнавши людей до глибокого байраку, нарешті зупинили, і головна частина ворогів піднялась нагору та розмістилася табором, оточивши кільцем полонених унизу байраку. Знову охоронці скидали палі та розв’язували руки, а ноги цього разу пов’язали всім без винятку. Розкидали протухлу конину і рознесли воду знесиленим від спеки та нелегкого шляху людям. Полонені стали хто як міг допомагати одне одному, прикладаючи до збитих ніг траву та мокрі ганчірки. У багатьох на ногах уже не було взуття, бо воно розвалилося від довгої ходи.

Ніч промайнула, як одна мить, і друзі, котрі цього разу прилаштувалися лягти разом, зігріваючи одне одного, знову опинилися перед чужинцями, що вже хутко в’язали бранців для подальшого переходу. Цього ранку татари весело збиралися в дорогу, а хто розумів татарську мову, збагнув, що увечері вони мають бути біля Кінських Вод, а завтра їх уже повезуть через Дніпро до Кизикерменя – на невольницький торг, і нікому не відомо, куди лиха доля закине християнські душі.