Читать книгу Присмак волі - Володимир Кільченський - Страница 20

Прохолода травневого ранку і думки про далеку дорогу змусили на якийсь час забути про найдорожче: про тепло жіночого тіла, гарячі обійми та поцілунки дружини. Миколка мирно спав побіля їхньої постелі, а тато, обцілувавши чоло дитяти і маленькі рученята, уже поспішав у дорогу.

Ще тяглися від обрію довгі ранкові тіні, а двоє козаків були готові виїхати на степові обшири, туди, де гартується бажання до волі. І матері з Даринкою нічого не лишалося, як тільки плакати нишком одна від одної та перехрестити козаків перед дорогою, щоб вона була щасливою. Вони виїхали за ворота, і Андрій обернувся до рідних, знявши шапку, вклонився домівці, матері, дружиноньці своїй. А тоді хлопці, пришпоривши коней, хутко гайнули по росяній траві за своєю чоловічою долею…

Після від’їзду чоловіка Даринка дала волю сльозам, щоб вилили жіночу тугу за коханим чоловіком, батьком її дитини. Мати Тетяна теж забилась десь у свої господарчі закутки, і в усьому дворі відчувалась якась пустка, навіть худобина поводила себе тихо, не гупала головами об огорожу.

Сонце швидко викочувалося на небосхил, і треба було продовжувати свою справу тим, хто лишився: Гриць уже виганяв з двору всю худобу, а Миколка з хворостиною ладнав гусей до паші.

Хлопці виїхали за село і попрямували до бусурманського шляху, що вів на південь, у володіння низових запорожців. Проїхавши до обіду по Муравському шляху, вони зустріли на передихові великокозирщанських козаків, що також поспішали на Січ. Тут зібралися бувалі рубаки, котрі вже не раз ходили до Низу зі своїх зимівників. Вони порадили хлопцям іти окружним шляхом, бо ж Муравський шлях відомий усім і тут можна зустріти і польських жовнірів, які не пускають люд до запорозької вольниці, і татар, котрі часто невеликими ватагами нападають на поодиноких мандрівників.

Подумавши, хлопці напросилися рухатися з ними до перевозу на правий берег Дніпра, в обхід, бо краще знайти перевізників, аніж потрапити в лабети як не поляків, то своїх, малоросійських козаків, що несуть повинність за королівську платню. Отак набралось більше десятка козаків з доброю волею пристати до Війська Низового і долучитися до боротьби за волю. З’їхали з Муравського шляху і взяли, наскільки міг зрозуміти шлях Андрій, праворуч, поближче до гирла Орелі.

Дорога була майже неходженою, тож усі трималися напоготові. Іван підказав Андрієві, щоб спис він тримав вертикально, і тоді кинута мотузка не зашморгне вершника, а впаде на землю. Розтягнулися сажнів на сорок і їхали без ніяких пригод майже до вечора.

– Треба шукати нічний притулок! – прокричав старший з великокозирщанських Павло Гаркуша.

Козаки, з’їхавшись ближче, уповільнили ходу, а Павло послав наперед чотирьох хлопців для пошуку перевозу або місця відпочинку побіля якоїсь річечки, яка протікає поряд із Дніпром і десь ближче до Кам’янки впадає в нього. Ледве дозорці від’їхали, як попереду почулися постріли, крики людей та ляскіт шабель.

– Хлопці, швидше, розсипом уперед, до бою! – наказав Павло, і козаки поміж дерев, не гублячи один одного з очей, стали пробиратися до місця невидимої сутички.

На галявині, де недалеко виднілося плесо річки, було спантеличення від неочікуваної зустрічі – як для польських жовнірів, у більшості своїй піших, так і для козаків, що йшли попереду.

– Хлопці, бийте ляхів! Вони по наші душі прийшли! – закричав Павло і першим накинувся на кінного світловусого жовніра, одягненого в яскравий жовто-червоний кожух.

Іван також метнувся вперед, а Андрій, який жодного разу не зустрічався з поляками, розгублено дивився на бійку. Від річки до них підскочили двоє жовнірів, які встигли сісти на коней, і Андрій, побачивши у їхніх руках довгі прямі шаблі, нарешті оговтався і кинувся їм напереріз з батьківською шаблею. Поляки стишили ходу і намагались ударити Андрія з двох боків, але все було марно. Андрій взяв уліво, не стишуючи лету Орлика, рубонув правицею ближнього до себе, і жовнір, зойкнувши, злетів зі свого жеребця. Другий, побачивши смерть товариша, поставив коня на диби і миттю поскакав геть від місця сутички. І Андрій не став його переслідувати, а крутнув Орлика назад і побачив, що на галявині козакам не вдається перемогти спішених поляків. Лунали їхні вигуки:

– Пся крев, лупи холопів!

А Павло підтримував своїх:

– Бийте ляхів, обходьте їх, не давайте взяти пістолі!

Андрій підскочив до того вусатого жовніра, що вже забив одного з козаків, і коли той розмахнувся, щоб ударити Івана, пересічним змахом шаблі на лету відтяв його руку з шаблею, занесену над Іваном.

Від такого шаленого удару жовнір звалився в траву і зопалу побіг до річки, тримаючи відсічену правицю лівою рукою. Побачивши поранення свого товариша, поляки охолонули і, ставши спинами один побіля одного, почали кричати:

– Добже, добже, хлопчаки, ми ніц герцювати!

Козаки миттю оточили їх і запитливо поглядали на Павла Гаркушу, а той дивився то на поляків, то на поранених товаришів та забитого земляка, який, розкинувши руки, лежав закривавлений у траві і невидющими розплющеними очима дивився в небо.

– Кидай зброю! – наказав Павло, а коли поляки стали неохоче відкидати від себе шаблі, додав: – Ану, хлопці, заберіть це добро!

Козаки спішились і хутко прибрали зброю із землі.

– По двоє виходьте з кола! – закричав Гаркуша і наказав козакам, щоб в’язали полонених по двоє з вивернутими назад руками.

Усе було швиденько зроблено, бо ж козаки добре вміли зав’язувати зашморги. Четверо хлопців мали пильнувати галявину зі зброєю напоготові на той випадок, коли до жовнірів з’явиться раптова допомога за звісткою їхнього товариша, якому вдалося втекти. Андрій з Іваном кинулися до пораненого вусатого жовніра і, порвавши його сорочку на стрічки, перемотали відрубану руку, що ледве трималася на шкірі. Андрій із жалем дивився на вусатого супротивника, а Іван швиденько підвісив руку через шию стрічкою. Вусань приліг до землі без тями. Інших поранених жовнірів не чіпали, лише перев’язали їхніми ж порваними сорочками.

– Вбивати не будемо!.. Вони самі кинули шаблі. Хай живуть! – підвів риску Павло після захоронення земляка і, стрибнувши на коня, поскакав до броду.

За ним помчали й уцілілі хлопці, які після втрати свого односельця та доброго товариша їхали мовчки. Вирішили зупинитись подалі від місця події і вже у темряві, надибавши якийсь байрак, стриножили коней і розмістилися на ночівлю. Обійшлися без вечірнього куховарства, кожен дістав з торбинки домашні заготівки, ними й задовольнили голод.

Рано-вранці Павло Гаркуша розбудив своїх козаків і, хутко зібравшись, усі поспішили до Дніпра, щоб якомога раніше знайти спосіб переправи на інший бік. По дорозі стали траплятися шелюги, і важко було навіть на коні об’їхати величезні кущі.

– Шукайте схованку, а ми з Андрієм поїдемо вперед – шукати перевізника до протилежного берега, тут Дніпро не дуже широкий, – сказав Павло, і хлопці, спішившись, стали лаштуватись до схову.

Андрій оглянув свою зброю, і вони з Павлом неспішно поїхали у бік річки. Рухатися було дедалі гірше, і, щоб знайти дорогу назад, Гаркуша часто зупинявся і ставив мітки латочками, які помітно біліли по їхньому шляху. Під копитами коней почався грузький пісок, і вершники зрозуміли, що десь недалеко вже й річка, яку, що б там не було, треба чимскоріше перейти. Павло, залишивши Андрія вартувати коней, пішов до берега шукати когось живого або якогось човна. Він зник із поля зору, і Андрій, вийнявши шаблю, застиг, прислухаючись до звуків прибережного довкілля.

Десь за півгодини з’явився Павло. Він схвильованим голосом розповів про зустріч з місцевими і про те, що поляки частенько прочісують берег, а якщо знаходять човен чи інший плавальний засіб, то палять або рубають на друзки. Місцеві обіцяли знайти тільки один або два човни, а для коней полагодити бодай один пліт, інші переправлятимуться прив’язаними до плоту.

Повернулися до своїх, тримаючись залишених міток, і вирушили до берега. Таких, що не вміли триматися на воді, було лише двоє, і це вже добре: у якомусь непередбачуваному випадку їх можна гуртом витягти з води. Гаяти час було ніколи, і козаки, дружньо зібравшись, поспішили за Гаркушею, який їхав попереду по своїх мітках.

Швидко дісталися до берега, де їх уже чекали бородані з двома човнами та чималеньким плотом, з огорожею по краях, на якому переправлятимуться коні. Павло розрахувався за перевіз наперед, і старший, «партійонний дядько» Микита, як називали його шестеро помічників, зник у верболозах. Перевізники добре знали свою справу, і шестеро коней уже стояли на плоту прив’язаними до дебелої огорожі. Четвірку інших коней, найсильніших та наймолодших, прив’язали до плоту одним кінцем повода, і, коли прийшов дядько Микита, все було готове до відплиття. Перший човен відчалив, а як відплив від берега сажнів на тридцять, козаки з другого човна і веслувальники допомогли відчалити плоту та підбадьорювали коней, які досить неохоче йшли у воду. Андрій умовляв Орлика та гладив його по міцній шиї, поки той не зайшов у воду разом з рештою коней. Пліт потихеньку поплив до протилежного берега.

Хлопці посідали у другий човен, і дядько Микита відштовхнув його від берега, мерщій заплигнув та став хутко загрібати, щоб іти неподалік від плоту з кіньми. Микита покрикував на плотарів, аби вони брали правіше, а то на середині Дніпра є вир, тож коні можуть заплутатись у поводах і потягти пліт за собою. Андрій з Іваном не зводили очей зі своїх коней, і коли Андрій побачив, що Орлика несе течією на середину річки, просто до виру, злякано став кричати:

– Орлику, Орлику! До мене, до мене, Орлику!

Та кінь, мабуть, не чув, бо було видно, як він злякано водив головою у різні боки і з усіх своїх кінських сил вигрібався від виру. Плотарі щосили гребли у протилежному від виру напрямку, а решта коней, що пливли, притиснулись до плоту головами, немовби допомагаючи людям.

Андрію вже здаюся, що Орлик от-от попаде у вир і потягне за собою пліт, і тоді невідомо, чим усе закінчиться.

– Орлику, до мене! – заволав Андрій.

Кінь таки почув владний голос свого хазяїна і з силою став вигрібати до плоту, а повід, який натягнувся, не давав йому потрапити до виру, підтягував його до гурту коней і рятівного плота. Ближче до берега течія вже втратила свою силу, і Орлик з легкістю наблизився до плоту, та й протилежний берег був майже поруч. А там уже чекав гурт козаків з першого човна: вони перепливли раніше. Усі кинулись у воду і стали підтягувати пліт якомога ближче до берега, щоб коні могли без перешкоди ступити на мілину.

Андрій першим вистрибнув з човна і, кинувши вузол з одягом на пісок, почав підтягувати повід з Орликом до берега. Кінь, побачивши хазяїна і відчувши під копитами дно, став із силою вибиратися з ріки. От він уже стояв біля Андрія і, крутячи головою, бадьоро струшував із себе воду. Андрій припав до нього і, поцілувавши мокру гриву, промовив:

– Орлику, Орлику, ти врятувався! Який же ти сильний і розумний!

А кінь стояв, і з очей його капала вода, а може, не вода, а сльози…

– Молодці, хлопці, будете і по морю плавати! – бадьоро промовляв, бігаючи поміж козаками, Павло Гаркуша, хоча зуби його цокотіли від переживань та холоду.

Одяглися швидко, а четверо козаків за наказом Павла відділились від усіх і прилягли на пагорбі біля прибережних кущів: були готові до несподіванок на правому березі Дніпра.

Перевізники вже розпалили багаття і відпочивали, готуючись до повернення на той берег, звідки припливли. Хлопці підійшли до перевізників, присіли поруч на дерев’яні колоди.

– Часто доводиться возити туди-сюди нашого брата? – запитав Гаркуша і посміхнувся, згадавши недавню пригоду.

– Останнім часом – часто… Іде люд до Низу, – зізнався Микита і, набурмосившись, додав: – Та відбирають у нас роботу ляхи… Побили та попалили перевізні дуби, човни, плоти. Коли ми ще побудуємо нові… Бояться люду православного, не дають нам поєднатися. Так і рискають берегом та забивають таких, як ви!

А другий, також немолодий чолов’яга, промовив:

– Раніше побіля Кодака пропливали до Низу, а зараз така фортеця з гарматами стоїть, що і колода непомітною не пропливе! Ми раніше багато лісу сплавляли, добре жили, а тепер не дозволено поставляти ліс до Січі. Правда, партійонний?

Микита ствердно кивнув головою і похмуро вимовив:

– Уже недовго лишилося стояти ляській фортеці. Богдан зібрав військо і, люди кажуть, незабаром вдарить по панах аж до Києва!

Козаки осідлали коней і, кепкуючи один з одного, заглибились у правобережні хащі верболозу, осик та диких маслин.

Нарешті вибрались на пагорби, і тут уже легше було правити кіньми, які, вибравшись із піску, відчули полегшення для себе і весело затупотіли копитами по твердому шляху. Павло зібрав усіх до одного гурту під розлогими тополями, нагадав козакам, що тут майже нічия земля: кожен рухається понад Дніпром, куди кому треба. Ще раз нагадав про пильність у дорозі і, поділивши гурт на дві частини, поставив Андрія старшим з протилежного боку.

Тепер пішли на Схід. Сонце вже добряче припікало, а зупинитись було ніде. Гаркуша мав намір наблизитися до володінь запорожців, бо тоді зменшувалася можливість зустрітися з татарами або поляками.

Нарешті натрапили на зарослу очеретом річечку з поодинокими плесами, і Павло сказав, що це Сура, тут вони напоять коней і якийсь час відпочинуть. Андрій з Іваном потрапили в першу чергу до варти і засіли в кущах, спостерігаючи за місцевістю.

Стільки вони вже пройшли, а жодного багатолюдного поселення не зустріли. «Чи живуть тут люди?» – думав Андрій, пригадуючи своє рідне село, близьких йому людей, доброзичливих сусідів.

Незабаром їх змінили на варті, і хлопці, напоївши коней, помили їх та пішли до вогнища, де вже кипіла вода для кулешу. Довго не засиджувалися, поївши, швидко приготувались до походу. Через деякий час передні хлопці побачили вервечку возів, схожих на чумацькі, і, не видаючи себе, послали до них вістового Харитона, який вирізнявся тим, що був уважним і дотепним.

– За сигналом мого свисту будемо з двох боків зближуватися з ними, але зброю в хід не пускати, може, це свої люди – чумаки, – наказав Павло.

Вони так і вчинили: оточили вози, проте, зблизившись з ними, впізнали своїх, і коли Харитон роздивився, що під шатрами у возах нема нікого, спішились, мирно підійшли до чумаків.

– Чого це ви накинулись на нас, як на бусурманів? – запитав дебелий старий чумак і пішов назустріч Павлові Гаркуші, що наближався до нього, розкинувши руки для привітання.

– Та вже даруйте нам за таку немилість! – відповів Павло.

Він коротко розповів, як його побратими ледве вирвалися із жовнірської засідки. Козаки розпитали старого чумака про шлях, а тоді всі чемно розпрощалися, і кожен, не втрачаючи пильності, поїхав своєю дорогою. Сонце вже світило їм у спини, і Павло поспішав знайти надійний притулок для ночівлі їхньому гурту.

По дорозі їм іще зустрілася річка, яку Гаркуша знову назвав Сурою, проте біля неї вирішили не зупинятися, надто наїждженою була тут дорога. Незадовго до заходу сонця стали біля непримітного ярка із дзюркотливим джерельцем на його дні зі смачною водою.

Коней не відпускали, а прив’язали поряд, потім швидко приготували вечерю і поставили змінну варту. Нарешті всі завалилися спати. Частині хлопців Павло наказав прив’язати коней до рук за поводи, а вночі так само мали зробити інші, щоб коні встигли відпочити та напастися. Андрій з Іваном прилаштувалися спати головами один до одного, і кожен прив’язав коня до лівої руки, щоб у разі нападу швидко застрибнути у сідло.

Тільки Андрій почав згадувати свою Даринку, як сон поглинув його і поніс у невідомість. Спав хлопець чи не спав, а його вже будили побратими, що були на варті. Вони з Іваном швидко піднялись, відійшли трохи, зайняли зручні для споглядання місця.

Ніч уже закінчувала свої мандри по землі, бо на півночі зорі стали згасати, і хлопцям було прохолодно від вранішньої роси, що невідомо звідкіля взялась і зволожила їхній одяг та навколишні трави. Андрій полюбляв спостерігати за травневим ранком, милуватися дивом зміни кольорів, метушнею початку нового дня, дослухатися до пташиних голосів.

А зараз він був далеко від домівки, де небезпека могла прийти просто з чарів весняної пізньої ночі, тож уважно вдивлявся в тіні на тлі світлого обрію. Тільки Орлик, ще не усвідомлюючи сутності нового життя, повного небезпек, аж до раптової смерті, мирно походжав поряд, форкаючи від задоволення і відчуття того, що навколо так багато соковитої смачної трави.

Раптом десь недалеко від яруги якось порушився загальний гомін степу, і Андрій, окликнувши Івана, потягнув за повід Орлика, відвів його нижче до яруги, щоб кінь не бовванів на тлі небосхилу. Потім Підлужний тихо розбудив Павла і хлопці швидко підтягнули своїх коней до низини та мерщій позав’язували їм морди. Тепер уже можна було почути тупіт копит та людську мову, незрозуміло тільки чию. Хлопці поклали тих коней, які були навчені лягати. Андріїв Орлик і Іванів Гнідко ще не були навчені цьому, тож вони тихцем зійшли нижче в балку і, знайшовши там кущі терну, причаїлися, чекали у невідомості та передчутті бійки.

По гребеню яруги знизу підіймалися вершники. Вирізнялися на тлі неба рамки луків, що стирчали за спинами, і вже можна було розгледіти на головах гостроверхі татарські шапки. Заброди порівнялися зі схованкою козаків, та ніякої підозри, що в ярку хтось є, у них не з’являлося. І вже почало відлягати на серці у Андрія, він сподівався, що все минеться. Десь позаду цієї татарської вервечки один з коней грайливо заіржав і, зупинившись, втупився своєю конячою головою в сутінки яруги.

– Вйо, вйо! – став підганяти його вершник, поглядаючи в яругу.

Останній татарин зупинився і став насторожено прислухатися та вертіти круглою головою на всі боки. Щось крикнув передньому товаришеві, а тоді, взявши стрілу, миттєво випустив її у глибину яруги, де сиділи козаки. Стріла влучила в чийогось коня, і він злякано й беззвучно став загрібати землю, щоб підвестись на ноги.

Нагорі почули тупіт копит, і тоді крики татар сполошили не тільки козаків, а й увесь навколишній світ. Птахи, що мирно спали у кущах, знялись у повітря і стали шугати над яругою, піднімаючи ще більший лемент.

– До гребеня, до гребеня!.. Хай коні будуть на місці! – став кричати Павло.

Усі кинулися вище, щоб татари не змогли згори перебити їх стрілами, як зайців. У всіх були мушкети, а в Андрія й Івана були ще й луки, якими вони полюбляли полювати у себе вдома. Верхові татари від’їхали подалі і довгенько про щось радились, а козаки тим часом вже встигли зайняти зручні місця і поглядали з яруги на ворогів.

– Двоє – на другий бік яруги! Дивіться, щоб вони нам у спину не вдарили! – наказав Павло, і Харитон з товаришем стали спускатись униз. Швидко розвиднялося, і вже добре було видно зо два десятки татар, котрі готувалися напасти на козаків. Один із заброд щось заволав у їхній бік, але ніхто не зрозумів його гортанного крику.

За той час, доки вороги ще вагалися, Андрій з Іваном повідводили коней у низину яруги і хутко повернулися назад. Почулися крики, і татари ланцюгом, один за одним, мчали, і перед поворотом кожен випускав стрілу в їхній бік.

Перший рій стріл нікому не завдав шкоди, і татари, бачачи це, почали підскакувати ближче, щоб знову засипати стрілами невидимих ворогів. Стріляти було ще зарано, і козаки лежали мовчки, дивлячись на старання ворогів, які знову стали радитися. П’ятеро заброд спішилися і, розсипавшись ланцюжком, обережно стали наближатися до козацької хованки.

– Не стріляти, хай підійдуть поближче, – почули хлопці наказ від Павла, і всі стали цілитися в напівзігнуті постаті татар.

Уже було видно обриси їхніх облич і криві шаблі, що загрозливо блищали.

– Пали! – пролунав нарешті гучний голос Павла, і одразу вистрілило декілька мушкетів.

Упало троє ворогів, уражених кулями, а інші, лаючись, навколішках подалися назад, до свого гурту. Запала тиша, і тільки стогони поранених ворогів чулися десь попереду, а потім і вони затихли. Татари не могли зрозуміти, скільки перед ними козаків, а якщо багато, то чому не нападають на них, а лежать собі, щось чекаючи…

Через деякий час позаду, за яругою, пролунав постріл, і всі схвильовано озирнулися назад. Але там усе затихло. До ватаги татар підскочив верховий і став щось показувати, вимахуючи руками. Після цього татари посідали на коней.

Козаки подумали було, що вони від’їжджають, але знову вервечка різко повернула у їхній бік і, випускаючи на ходу стріли, пронеслася перед хлопцями.

Андрій з Іваном приготували луки і чекали слушного моменту, а коли біг коней, що скакали, уповільнився, вони випустили по стрілі. Двоє татарчуків миттєво злетіли з коней і покотилися перед своїми кіньми, щось викрикуючи. Цього вже було досить для войовничих ворогів, вони згуртувались подалі від місця сутички, і, помахавши кулаками у бік яруги, зникли з очей.

Павло, не роздумуючи, наказав усім спускатися до коней і вибиратися з цієї яруги якомога швидше. Прибіг і Харитон з товаришем, бо ж побачили, що татари забрались геть. По пологому схилу вибрались на гребінь балки, і двоє хлопців метнулися збирати полишену зброю. Андрій, побачивши татарського коня, погнався за ним, і вже через лічені хвилини кургуза коняка дісталася зраділому Харитону замість його пораненого коня, якого довелося залишити на виживання. Треба було поспішати, тож радіти вдало відбитому нападу не було коли. Харитон на радощах розповідав хлопцям, як вони сиділи в засідці, як двоє татар хотіли зайти позаду, а він тут і стрельнув в одного, а другий ледве втік…

– Це ти відомстив за свого коня, – промовив Гаркуша і нервово гукнув до всіх: – Дивіться, хлопці, на всі боки, а то тут, мабуть, чимало вештається бусурманської сволоти!

Проїхали до обіду без пригод, а потім оглянули місцевість, і Павло крикнув переднім:

– Тепер беремо правіше до півдня, а то приїдемо в лапи полякам! Треба йти, а тільки потрапимо до Дніпра, будемо йти понад ним, за течією.

Їхали без обіду та перепочинку, жуючи сушену рибу і запиваючи водою. Ніхто не скаржився на таку поспішність, усі вже наситилися пригодами. «Та це ще й Січі не бачили», – міркував у ці хвилини кожен…

Уже сутеніло, коли передні прискакали до гурту і сповістили, що попереду Дніпро, і тоді вирвалося різноголосе: «Слава Богу!», «Дякуємо Господу!», «Слава Всевишньому!».

– Тут татар, напевне, не буде, а заставу все одно виставимо, мінятимемося частіше, – зауважив Гаркуша, і всі, розділившись на купки, сіли вечеряти.

Першими знову випало вартувати Андрієві з Іваном. Хлопці розташувались неподалік від гурту, а коней залишили пастися на крутому березі Дніпра. Спати Андрієві хотілося так, що голова, підперта кулаком, сама падала до землі, тим самим не даючи йому заснути. Поруч лежав Іван і щось бурмотів, щоб не заснути. А так же гарно озивалися цвіркуни, і коли-не-коли чувся гуркіт порогів, що налаштовувало спати… Хлопці відчули, що вже час їх змінювати, бо сузір’я Плеяди стало перекочуватися на другу половину неба, тож пішли будити свою заміну.

Ледве вдалося розштовхати молодих великокозирщанських хлопців, а коли ті розплющили сонні очі і закліпали, Іван і Андрій примостилися спати біля побратимів, які сопіли уві сні.

Прокинулись, як сонечко вже стало підігрівати повернуті до нього спини, і всі почали бадьоро розштовхувати один одного. Попереду була дорога, і ніхто не знав, коли вона закінчиться…

Цього ранку зварили гарячого кулешу і жадібно почали їсти. Присохлі черева мандрівників мали собі вранішнє «свято живота», після якого скоро вже не буде такого щастя. Павло Гаркуша сказав, що вони у будь-якому випадку мають на ніч прийти до Січі, бо вже досить вивіряти долю. Отаман дозволив усім по черзі спуститись до Дніпра і хутко скупатися перед дорогою.

Напоєні Орлик та Гнідко також були готові в дорогу, і хлопці, перевіривши стремена та підкови, скочили на своїх вірних скакунів. Цього разу так само попереду їхав Павло з половиною хлопців, а Андрій з Іваном замикали гурт вершників, час від часу оглядаючи пройдену дорогу.

– Давай уважно придивлятися, Іване. На зиму додому підемо, то ніхто нам підказувати не буде, – промовив Андрій, а Іван відповів:

– Та добре було б дістатися додому… Тільки б голови наші були цілими, Андрію!

Уже десь ближче до вечора помітили, що до них зі степу летить з десяток вершників, і Павло вигукнув, щоб всі підтягнулись і чекали. За всіма прикметами це були запорожці. Коли ті під’їхали ближче, всі побачили оселедці на їхніх головах, а у деяких – башлики від козацьких шапок.

– Я виїду вперед, а ви дивіться, – сказав Павло і скочив на коня.

Проскакавши вперед сажнів зо двадцять, зупинився в очікуванні. З гиканням та свистом підлетіли запорожці і оточили Гаркушу, не звертаючи уваги на хлопців, які просто-таки застигли на одному місці.

– Хто такі будете? – запитав дебелий козак.

Павло випрямився в сідлі, відповів:

– Самарського куреня, козак Гаркуша. А це – мої земляки з Великокозирщини…

Запорожці мовчки обдивилися незнайомців і стали гукати:

– Добре, рушайте до Хортиці! Ми дамо двох наших товаришів, які вас доправлять! Зустрінемося ще!..

Хлопці з радістю поспішили до козацької вольниці у супроводі двох козаків. Дорогою почали розмовляти, і один з них, дізнавшись, звідкіля прибули Андрій та Іван, радісно вигукнув:

– А я – Санько Голота, родом з Кочерезьких хуторів, що побіля Самари! Мене хлопцем забрали татари, тож десять років слугував біля Тугай-бея, доки одного разу запорожці не визволили нас під час походу!..

Привітним хлопцем був Санько, та все розпитував про свій рідний край, хоч і говорив, що вже майже не пам’ятає нічого, тільки ім’я матері залишилося у згадках. Запитав у Андрія, чому вони з Іваном мають власні луки, а у інших – два татарські… І Андрій розповів, що він з цим луком ще у юнацькі роки ходив на звіра і дуже поважає цю зброю.

– Я також! – засміявся Санько Голота.