Читать книгу Присмак волі - Володимир Кільченський - Страница 15

Присмак волі
Поневіряння

Оглавление

Даринка провела до воріт Андрія, який разом зі свекром, Іваном та Грицьком поспішав на роботу в полі. Чоловік затримався на хвилинку і, пригорнувши її, поцілував пухлі губи, з любов’ю погладив кругленький животик, промовив:

– Даринко, люба, не переробляйся і не піднімай важкого…

Жінка раптом відчула легенький поштовх у животі, а потім ще й іще…

– Андрійку, забилося наше мале!.. Воно до тебе забилося, знає, що це тато його пестить… – промовила Даринка.

– Чую, чую, люба моя, чекайте на мене. Ми сьогодні хутенько впораємось і втрьох розважимось увечері… – сказав Андрій.

Не хотілося йому відриватися від такого щастя – пестити дружину і дитятко, що також відгукується на його дотик. Подивився у бік свого гурту і, ще раз поцілувавши дружину, скочив у сідло, поїхав до свого поля. Щось невловимо болісне тиснуло душу, але він відігнав смуток і, підбадьоривши коня, швидко наздогнав своїх.

Даринка стояла немов зачарована, дивилась услід чоловікові, який віддалявся, і вже зараз хотіла, щоб він розвернув коня і залишився з нею та ненародженим дитям. Стояла побіля воріт, поки гурт вершників не заховався в низині, а тоді з засмученим серцем та якоюсь тривогою на душі повернулася до жіночих домашніх справ. Неспокій минув, і її незатьмарена душа вже мріяла про коханого, про їхнє дитя та щасливе майбутнє в цьому світі.

По господарству кожен займався своєю справою – за хистом та розумінням. От і маленький Миколка приніс в’язанку трави верескливим поросятам, а сестричка Галинка наливала воду у дерев’яні корита для всієї домашньої живності. Свекруха, або ж тепер Даринчина мати, вже поставила хліб на випічку і приготувалася йти до річки дещо прати, а Даринка зібралася також іти за нею. Здаля почулися незрозумілі крики людей, гавкіт оскаженілих собак, і Даринка, вийшовши за ворота, побачила, як по іншій стороні балки несуться вершники, припавши до кінських грив та підібгавши вгору ноги. По невеликих конях та манері їзди вона зрозуміла, що це чужинці, а окрім татар нікому більше так зухвало ватагами нестися по селу.

– Матусю, татари! Матусю, хапаймо дітей і до лісу! – закричала Даринка. Вибігла мати і, почувши, що коні вже гупотять недалеко, закричала:

– Скоріше, всі до льоху!

Похватавши дітей, вони все кинули і побігли до клуні, де був льох. Мати залізла останньою і, приловчившись, звалила на отвір льоху порожню діжку з-під зерна. Майже відразу почули тупотіння ніг по двору і галасливі викрики чужинців. У повній темряві вони заштовхали дітей за діжки із солониною і, кинувши на них якесь ганчір’я, наказали сидіти собі тихо, незважаючи ні на що, навіть коли татари знайдуть їх і будуть виманювати зі схованки.

У льоху було прохолодно, і час неначе зупинився для всіх. Чути було тільки стукіт сердець та приглушені викрики заброд. Малі стали злякано скиглити в закутку, та мати Тетяна швиденько заспокоїла їх гарячим слівцем. Даринка прислухалась до голосів нагорі, і ось їй здалося, що чує крики Андрія і батька, дзенькіт шабель, а потім все стало вщухати.

Раптом почула рідний голос Андрія, який кликав її. Вони з матір’ю відштовхнули бочку і, відгукуючись, стали вилазити. Даринка визирнула з клуні і, побачивши у дворі своїх рідних, швиденько допомогла вибратись матері, а тоді й малечі.

У дворі лежали декілька порубаних татар, а чоловіки наводили лад, витягуючи забитих за ворота. Андрій, побачивши кохану Даринку, схвильовано підскочив до неї, обійняв, наказав взяти теплі речі, воду, їжу і бігти до річки, щоб переправитися на інший бік, заховатися у лісі.

Уся малеча, мати і Даринка побігли до огороднього лазу. Молода жінка тільки й побачила, як чотири вершники разом з Андрієм попрямували до Тимошевої господи. Серце її віщувало якусь біду, але необхідно було рятувати всю малечу, свою долю і долю майбутньої дитини. Прибігли до річки і хутенько витягли човен, захований в очереті, стали веслувати до протилежного берега. Вони вже майже допливли, як побачили, що до річки скачуть три чужих вершники. Проте татари запізнились їх упіймати. Утікачі вискочили на берег, підштовхнули човен до заводі в очереті і зникли в лісі. Позаду почулося свистіння стріл, але марно вороги їх пускали…

У дитинстві вони часто грали у хованки, тож добре знали потайні місця в цих чагарниках. Утікачі пробігли з півтори версти і заховалися в ярузі, що заросла терновими кущами та ожиною. Стали облаштовувати місце ночівлі для малих і для себе. Мати Тетяна з Даринкою обережно, не витоптуючи трави, почали збирати пересохлу траву нагорі яруги та облаштовувати на землі ліжка. Зверху на випадок дощу прилаштували гілляччя і зробили подобу куреня. До темряви встигли облаштуватись і навіть познаходили сухі кілки на випадок, якщо вночі підійде якась звірина.

Перед тим, як посутеніло, нагодували Миколку та Галинку, поїли самі і, примостившись одне біля одного, покотом полягали на відпочинок. Ніхто не розмовляв, щоб не привертати уваги до свого місця ані ворога, ані якогось звіра… Усе було так само, як і тисячі років тому: світили зорі, а молодий місяць споглядав на їхню схованку, боячись занадто яскраво освітити це рятівне місце, аби якісь створіння не завдали страждань іншим, менш сильним. Дріб’язкові земні істоти сюркотіли, клекотали, співали, шелестіли, пищали та загрозливо пугукали – і от під ці голоси липневої тривожної ночі засинало четверо людей, вигнаних зі своєї домівки.

Уже давно сопіли носиками діти, а Даринка дослухалася до голосів цієї ночі і пригадувала, як вони з Андрієм, забрівши далеко у діброву, сиділи, обнявшись, і так само слухали чарівні голоси сотень живих істот, які здогадувались, що їх хтось слухає, тож зачаровували своїм звучанням двох закоханих людей.

Даринка прокинулась від шелесту гілляччя, розплющивши очі, побачила, як у курінь пролізла матір Тетяна і, приклавши палець до губ, шепнула, що ходила до джерельця по воду і зустріла там ще декількох біженців. Вони домовилися, що разом проберуться до села і дізнаються, що там коїться.

Уже й діти прокинулися від пташиного співу та інших голосів, якими наповнювався ліс. Через деякий час матір Тетяна знову зникла в кущах, а коли повернулась, повідомила, що татари пішли, от тільки в селі майже нікого не залишилося. Утікачі загорілися бажанням повернутися додому, тож, нехтуючи небезпекою, поспіхом прийшли до річки і, перебравшись на свій берег, швиденько побігли до оселі.

Перше, що побачили, – це Орлик, який ходив неподалік, лишилося й декілька овець, що мирно щипали траву, курей було багатенько, і півень водив їх по подвір’ю, час від часу запрошуючи якусь курочку до знайденого черв’ячка. Гірше було з іншою худобою: заколоті шаблями свині лежали у спаленому загоні, а куди поділись корова, теля та бичок, важко сказати, бо ж не подавали голосу при появі господарів.

Хата була відчиненою, і скрізь валялись речі. У скрині не було майже нічого, окрім декількох вишиванок, які Даринка припасла з часів дівоцтва. Щастям було вже те, що бусурмани не спалили хату – можливо, не встигли цього зробити… А на іншому боці широкої балки стирчали, як привиди, димарі згорілих селянських хат.

Стали все збирати і наводити лад в оселі, де, як їм ввижалося, ще витав татарський дух.

До двору Підлужних прожогом влетіло декілька малолітніх хлопців і стали кричати, що дядьки, Федір та Устим, лежать, зарубані татарами, побіля садиби Дубовиків. Тетяна закричала не своїм голосом:

– Федоре, Федоре! Горе ж яке!

Вискочила з двору і побігла до садиби Устима, а за нею мчали дітлахи і Даринка. Прибігши до місця трагедії, побачили, що бойові товариші Федір та Устим лежать на возі, немовби обійнявши один одного перед далекою дорогою.

– Федоре, Федоре!.. Устиме!.. Як же це ви? На кого ви нас покинули?!

Тетяна припала до тіла чоловіка і беззвучно плакала, витираючи свої сльози з непорушного, суворого обличчя чоловіка…

Йшла війна степами

Та й до білих хат,

А у журавлихи —

Двоє журавлят.

П’є журавка воду,

Крилоньки згорта:

Журавель напився

Та й не приліта.

П’є журавка воду,

Крилоньки згорта:

Журавель напився

Та й не приліта.

Не здійма крилята

Журавель від ран.

Вже й не закурличе,

Де трава-бур’ян.

П’є журавка воду,

А кругом дими.

На світанку вийшла,

Вмилася слізьми.


Поховали двох товаришів за християнським обрядом, неподалік від церкви, а на цвинтарі вже виднівся свіжий ряд могил їхніх односельців, що знайшли смерть від татарського свавілля. Мовчазні копачі рили заступами могили для жертв нападу на їхнє село.

На подвір’я Підлужних зайшло декілька селян. Пом’янули душу раба Божого Федора і, похиливши голови, розійшлись по своїх домівках.

Як не побивалася Тетяна, але треба було жити далі, доглядати господарство, чекати з чужини синочка Андрійка, думати про інших діточок та Даринку…

Другого дня пішли до двору Олійників, бо там панував страшний безлад і Даринчина мати не могла сама впоратися. Час від часу в селі лунав плач, коли ховали когось із тих, хто загинув від татарської шаблі, і тоді душі живих молили Бога за убієнних і насилали прокляття на голови вбивць безвинних людей. Після цих подій у селі залишилась десь половина людей, які в ньому жили: хтось втратив батька, хтось дружину і дітей, а чиясь доля була невідомою – це татарський полон і далі: чоловіки на каторги-галери, жіночки – на втіху самозакоханим і хтивим віслюкам з мусульманської знаті, і малолітніх обусурманять, і вони з роками, забувши свою материзну, повернуться до неї яничарами, воїнами турецьких султанів, рабами чужої волі.

Минуло декілька днів, і до їхнього села дійшли чутки, що великокозирщанським козакам вдалося наздогнати татар з невільницьким ясиром, а от відбити свій люд не змогли – дуже велика сила була в татар. До них навідався козак Запара і повідомив, що їхні хлопці Іван та Грицько вдвох вирішили йти потайки за невільниками – спробують звільнити Андрія з Тимошем.

Після загибелі Федора вся робота лягла на плечі його вдови Тетяни, хоча й молодші допомагали як уміли. Усі чекали звістки від хлопців, що пішли вслід за татарами – заради визволення бранців.

Через два дні нарешті повернулися Іван з Грицем. Шкода, що удача від них відвернулася… Хлопці довго розповідали, як ішли за невільниками і були вже поряд. Розповіли також і про те, як загинув Федір, відновили у пам’яті останні хвилини його життя. Усі разом плакали та згадували те добре, що було пов’язане з Федором.

Присмак волі

Подняться наверх