Читать книгу Присмак волі - Володимир Кільченський - Страница 18

Через деякий час крига скувала річки, і знову неспокій поселився в душі Андрія: знову можуть прийти степовики, і тоді не буде спасіння нікому. Куди у зимовому лісі заховаєшся з дітьми?

Зустрівся Андрій зі своїм тестем, і вирішили зібрати раду, обговорити, як захищатись у разі зимового набігу татар. Зібралося десятків зо три дужих чоловіків і вирішили по двоє чергувати вночі на церковній дзвіниці, а вдень чергуватиме один вершник.

У першу ніч пішли вартувати Андрій з Тимошем. Не змикаючи очей, насторожено вглядалися у глибини степу, прислухалися до лементу собак. Ніч виказувала всю вразливість, беззахисність їхнього села, і тільки сувора зима або заметіль могли завадити нападникам.

Зима того року була малосніжною, і тривога селян наростала, бо ж знали: якщо трава не захована під снігом, то татари можуть безперешкодно йти степом, не думаючи про харч для коней, та сновигати, шукаючи здобич. Запорожці не попереджали про напад, а на початку лютого пішов сніг і не переставав цілий тиждень, усі шляхи завалило заметами по груди. Удень Андрій робив прохід у заметах, а вранці все знову було засипано снігом. Це додало клопотів, зате всі вже знали, що дістатися до них татари у таку лиху годину не зможуть.

Після цього встановилися морози та ясні дні і ночі. Холоди так дошкуляли, що доводилося обсипати снігом загони з худобою, і навіть хату, щоб зберегти тепло, яке геть зникало за ніч. Бували ночі, що доводилося по декілька разів кидати дрова в піч, а то понад долівкою холод так і стелився. Під середину березня, перед Явдохою, сонце стало припікати, і вся живність у дворі вже намагалася погрітися бочком напроти сонечка. Зі стріх звисали бурульки по півтора-два аршини, з-під стін будівель стали гуртом відкидати змокрілий сніг. Весна наближалася невблаганно з появою на пагорках зеленої трави, і Андрія все більше обсідали думки про те, що слід податися на Січ задля помсти татарам за його понівечену гідність, наругу над собою та смерть батька.

Тесть Михайло, скориставшись відлигою, коли ще можна було їздити на санях, подався на Великокозирщину і привіз добрі новини для селян. Козацькі роз’їзди стали знаходити в степах цілі купи замерзлих татарських тіл, які вже почали шматувати вовчі зграї та вороння. Пішли чутки, що татари зайшли в Україну цієї зими великою силою при малих снігах, а в лютому потрапили в снігову та заметільну пастку, і тисячі їх померло в полях, балках та яругах, де вони переховувались від холоду. Чимало татар знаходили замороженими у черевах коней, яким вони розрізали животи, щоб, гріючись теплом тварини, врятувати своє життя. Невідомо, скільком вдалося повернутися назад у приазовські степи, але вже з настанням тепла треба було прикопувати їхні тіла, бо могло початися нашестя мору чи якоїсь холери. Дізнались про це селяни і посунули до церкви під удари дзвонів.

Довго молились люди за чудесне спасіння їхніх душ від супостатів, накладаючи персти на чоло та б’ючи поклони. Десь у когось, може, й була жалість до замерзлих ворогів, але в Андрієвій душі жалю не було, він молив Господа за спасіння своєї сім’ї та християнського люду.

З десяток дужих хлопців з їхнього села із заступами та сокирами відправилися на збір до Великокозирщини, щоб по степах прикопувати тих, хто йшов до них, несучи смерть та неволю. Повернулись вони лише через два тижні, як уже майже зійшов сніг, лишивши пам’ять про себе тільки в яругах та лісочках.

Зібралися наступного дня у старости Михайла, де хлопці оповідали про страхіття людської смерті, про понівечені вовками тіла людей та коней, деякі були неушкодженими, і на почорнілих скуластих обличчях позастигали сліди смертельних мук та страждань. Довелося тяжко працювати, і це було помітно по них, загартованих побаченим. Добре було те, що привезли чимало зброї, і староста більшу частину вирішив роздати всім, хто вже міг тримати в руках шаблі та луки, а решту склали в клуні Михайла для тих, хто, втікаючи від татар, може опинитися в їхньому селі.

Весна брала своє, і треба було порати землю, тому із раннього ранку до пізнього вечора всі працювали у полі. Необхідно до Великодня обсіятись, посадити городину і ще зробити безліч господарських справ. Андрій вирішив розповісти одному з прибулих хлопців, Іванові, про свій намір вирушити після весняних трудів на Січ. Треба було зробити ще й підземний лаз із клуні, як порадив Іван, розповідаючи, що в них був такий лаз і вони успішно рятувалися від нападників.

От і почали копати рів глибиною у два аршини від клуні до найближчої яруги, на відстані тридцяти сажнів від садиби. Важка це була праця, але в ній брали участь усі: хтось копав і дбайливо клав глинисту землю в один бік, а верхній ґрунт – в інший, Гриць з Миколкою возили з ліска колоди різних дерев – для перекриття. Прокопали хід і зробили посередині розширення – для того, щоб люди могли розминутися у вузькому ході, а через п’ять аршинів поставили віддушини з випалених усередині дровин і замаскували їх під зрізані дерева. Засипали перекриття два дні, а решту глинозему віднесли подалі від збудованого ходу.

Тепер можна було з льоху, що знаходився у клуні, відсунувши діжку, поповзом через невеликий отвір опинитися далеченько в ярузі, а далі – тільки тебе й бачили! Брат Миколка все рвався першим спробувати пролізти збудованим підземним ходом, але Іван сказав, що він сам першим полізе. Парубок заліз у лаз і хутко зник у його темряві, а Андрій з усіма неспішно пішли до яруги, намагаючись не затоптувати трав’яний дерен, покладений над підземним ходом. Почекали трохи, і от уже замурзане Іванове обличчя виринуло з отвору, і він щасливо вибрався, радіючи, що виліз, а ще більше – з того, що все у них вийшло, як і було замислено. Прикрили лаз дерев’яною заслінкою і замаскували гілками та травою, а Андрій заборонив всім приходити туди, щоб не привертати уваги та не витоптувати траву.

Неспокійно було на серці у Андрія, він усе поривався розповісти Даринці про свої наміри, увесь час відкладав, бо знав, якою це буде несподіванкою для любої дружини.

У селі додалося ще люду – з тих, хто втікав від сваволі польських панів, і ті втікачі селилися або на місцях згарищ, або вибирали собі нове, вільне місце. Так от і прибився до їхнього села коваль Петро з дружиною та малолітньою донькою. Староста дозволив їм оселитися неподалік від церкви, щоб з усіх кутків селянам було зручно ходити до коваля. Усім миром побудували їм хатку, попрацювали й на спорудженні кузні, бо ж, як зауважив староста, кузня всім необхідна.

Через тиждень кузня вже попихкувала димком, а молодий коваль з дружиною ладнали привезений реманент, і звідти доносилося цокотіння молота. Андрій з Даринкою швидко зійшлися з молодою сім’єю і вже побували в гостях у Петра і Варвари.