Читать книгу Присмак волі - Володимир Кільченський - Страница 19

Великдень був цього року раннім, і працьовиті господарі вже встигли впоратися на полях. У Підлужних ішла підготовка до великого свята. Андрій як повновладний голова сім’ї господарював, а мати готувала святкові страви. Миколка і Галинка вимели хату, протерли вікна і заходилися викрашувати яйця. Бігали по хаті з крашеними руками та похвалялися, які вони молодці. Навіть малий Миколка і той не скиглив, а водив оченятами за своїми родичами, буцімто розумів, що дорослі зайняті важливими справами, тож не хотів нікому заважати.

Андрій, осідлавши коня, завітав у садибу Олійників, і вони домовилися з Михайлом про те, скільки вершників здійснюватимуть сторожу на випадок нападу бусурман. Ганна, Даринчина мати, спитавши про здоров’я онука, побажала всім добра та злагоди і передала гостинців та маленьку пасочку для Миколки. Андрій взяв у тестя зброю для коваля Петра і поїхав понад балкою до ковалевої хати.

Швидко обговорили питання на крайні заходи, і Андрій простягнув зброю Петру. Той із задоволенням витяг криву шаблю зі шкіряних піхов і мовив, що прийде час, коли власноруч викує добрячу козацьку шаблю, а зараз і ця буде йому захисницею.

Під вечір все затихло, і навіть коваль Петро вже не вицокував своїм невтомним молотом, роблячи різний реманент для селян. Наближалося свято Великодня, останній день Великого Посту, і назавтра буде радість душі та тілу.

Андрій повернувся до своєї хати, і тут вже його чекала вечеря: парувала просяна каша, красувалися на столі печений гарбуз та солодкий узвар, від якого приємно пахло димом від запечених дуль. Мати з Даринкою зібрали Андрієві кошик з посвятою, а Іван з Грицем також лаштували свої посвяти, бо збиралися гуртом іти до церкви. От тільки брат Миколка сумно дивився на їхні приготування, бо він мав залишитися при домівці за старшого, як наказав Андрій.

Великодні дзвони пролунали від церковної дзвіниці опівночі, і люди, як і їхні пращури, вітали одне одного з Воскресінням Христовим.

Під час свят Андрій з Дариною та маленьким Миколкою гостювали у діда Михайла і бабусі Ганни, то вже навтішалися вони своїм першим онучком. А що їм іще потрібно для щастя? І от сьогодні, на другий день Великодня, Андрій вирішив сказати тестю про своє рішення іти на Низ, зазнати козацької долі в Січі… Довго говорили, радились, і тестеві не дуже сподобався його задум. Єдине, що розраджувало Михайла – це те, що з ним іде Іван, уже досвідчений хлопець, бо він був старшим за Андрія та й татар бачив частіше. Вирішили не говорити про задум нікому, а як прийде час, то вже всі дізнаються… А поки що треба мовчати.

Та Даринка душею відчувала, що з Андрієм коїться щось незрозуміле: вночі, доки засне, всі боки заштовхає Даринці, став підніматися у темряві та приколисувати маленького синочка і довго, до нестями виціловував Даринку, пестив ніжне тіло, а вже вранці милувався її красою, доки вона спала, розпустивши русяве волосся на подушці. Дружина розплющувала очі і зустрічалася з Андрієвими очима. З любов’ю чекав, доки вона прокинеться, щоб знову пестити й виціловувати свою зіроньку, любов свою – єдину в цілому світі…

Цього ранку, коли мати вже вийшла з хати, а малеча ще спала, Андрій, приголублюючи голову дружини до грудей, сказав їй про свій намір вирушити до Війська Низового – воювати проти ординців, що спаплюжили його душу, вбили батька та понівечили тіло рабським клеймом. Очі Даринки застигли в невимовному жахові, вона не могла повірити, що це не сон. Та чи може таке бути?..

– Андрійку, любий, у нас же синочок… А як же ми без тебе, батечку ти наш? – І, взявши малого з колисанки, поклала поміж них.

А малий Миколка, ніби відчувши невідворотність цієї події, не розуміючи нічого спросонку, водив оченятами то на Даринку, то на Андрія, тягнувся рученятами до них обох… І тоді сльози бризнули з очей Даринки, як при неочікуваному сліпому дощі, коли ще навколо сяє сонце і не видно темних дощових хмар, аж раптом – дощ.

– Миколко, Миколко, скажи татусеві, хай не кидає нас, – шепотіла заплакана Даринка. – Ми хочемо зростати з татком!

А немовля притулилося до Андрія, хапало рученятами за чуб і тягнуло до себе.

– Добре, добре… Так йому, – стала підбадьорювати Даринка. – Ми подужаємо, ми також козачки. Тягни, синочку! – промовляла Даринка, а сльози не висихали на її розчервонілому від збудження личку.

Андрія самого душили сльози і гнітила невідворотність події, що майже не полишала його останнім часом.

– Усе буде добре, Даринко… Я ж не сам іду, а з Іваном. Тиміш лишається в селі, а брат Микола з Грицем – по господарству… Розумієш, гнітить мене смерть батька, невідомщена наруга над малими дітьми з нашого села… Не зможу я більше так, – промовив Андрій, а потім примовк і тільки цілував її мокрі щічки, заплакані очі, руки, які, обнімаючи його, не хотіли відпускати від себе.

– Відпусти!.. – ледве видавив із себе і знову безперестанку цілував і цілував, а малий Миколка з подивом дивився на своїх батьків, помахуючи їм ручками, та лепетав щось, тільки йому зрозуміле…

Через деякий час Андрій з Даринкою зібралися, вийшли на подвір’я. Жінка стала заклопотано поратися по господарству, часто підходячи до малого Миколки. Андрій стурбовано поглядав, як протягом дня Даринка кволою ходою переступала по подвір’ю і раз по раз схилялася у задумі над Миколчиною колисанкою.

Іван, добре знаючи свою справу, готував коней до від’їзду, замовив у коваля наконечники для списів, поїхав на Орлику, щоб перекували підкови, завітав до Андрієвого тестя і привіз від нього ще дві татарські шаблі й пістолі, які вони також візьмуть у дорогу. Коваль Петро здогадався, куди лаштуються хлопці, і прагнув якнайскоріше виконати доручення. Від’їзд Андрій призначив на середину травня і, коли замовив у матері дорожню їжу та загреб, вона уважно глянула на сина, потім, заплакавши, впала йому на груди, промовила:

– Може, не треба… А як же ми?

Андрій пригорнув матір і схвильовано сказав:

– За батька.

Під вечір про новину вже взнала вся родина, матір невесело поглядала на Андрія з Даринкою, от тільки Миколка-старший носився по дворі з паличкою і «рубав» щосили уявних татар.

– Вгомонися, Миколо, завтра твій брат їде до війська, а ти, як лоша, гасаєш! – нагримала на нього мати.

Вечеря була ситною і смачною, але радощів не було. Говорили про настання спеки, про селянську війну, що вже спалахнула на Правобережжі, про нового кошового Богдана Хмельницького та про підступність польської шляхти… Андрій не втручався в розмови, сидів, пригорнувши Даринку, і вдихав запах її волосся, ледве чутний запах тіла, змішаний з пахощами материнки та відомий тільки йому запах годувальниці їхньої дитини, їхнього первісточка. «Чи почую ще колись такі рідні повівання дружини, моєї коханої Даринки?» – думав Андрій, і йому хотілося розчинитися в її чарівних пахощах, заховатись у них від усього світу, забути про сьогодення та наближення невідомості…