Читать книгу Мальва Ланда - Юрий Винничук - Страница 11

Бумблякевич спинився перед стареньким облупленим будиночком, якого густо перевив виноград. На ґанку в плетеному кріслі грівся тлустий, кудлатий котяра. Бумблякевич тріпнув кілька разів хвірткою, і на ґанку об’явилася худенька згорблена бабуся.

– Чи ви будете пані Мокрицька?

– Так.

– Я від пана Магули.

– Ну? – зовсім непривітно відказала бабуся.

– Хотів би перемовитися з вами.

– А що я маю до говорення?

– Ви, може, ні… але я маю…

Вже не чекав запрошення, ступив на подвір’я і збирався піднятися на ґанок, але стара спинила його.

– Зачекайте, не так хутко. Звідки я знаю, що ви за гість?

– Кажу, що я від Магули. Він мені сказав, що ви були знайомі з Мальвою Ландою.

– От старе порохно!

– А я дуже нею цікавлюся. Хочу про неї написати.

– Про кого? Про Мальву?

– Вона була дуже гарна поетеса.

– Ще мені поетеса! Про Мальву він буде писати! Про Мокрицьку ніхто не напише! Маю тут здохнути, ніхто й вусом не поведе!

– Як буду писати про неї, то напишу і про вас.

Обличчя старої ледь-ледь потепліло.

– А що ви про мене знаєте?

– Я читав ваші статті в «Жіночій долі». Ну, і казки в «Дзвінку».

Серце пані Мокрицької розтануло, і вона вмостилася в плетеному кріслі, взявши кота на коліна.

– Ви справді читали? – з підозрою примружила очі.

– Так, я думаю, дещо можна і тепер передрукувати.

– Але вас більше цікавить Мальва?

– Бо вона зникла безслідно.

– Не так вже й безслідно.

– Ви знаєте, де вона тепер?

– Ні.

– То звідки вам відомо, що вона жива?

– Хіба я вам казала, що вона жива?

Тут Бумблякевич побачив, що потрапив у сліпу вулицю.

– Ні, ви так не казали. Мені. Але Магулі сказали.

– То було, може, з десяток літ тому. Тоді вона була жива.

– Ви з нею зустрічалися?

– Як вам сказати… То було зовсім випадково. Але я побачила її в такому місці, що воліла би не казати…

– Та вже коли почали.

– Я зустріла її на смітнику. За винниківським базаром. Вона там порпалася в смітті. Вибирала якісь недоїдки, шмаття, пляшки і те все кидала до мішка.

Бумблякевичу перехопило подих. Навіщо він сюди прийшов? Щоб почути цей жах? Стара має якусь злість на Мальву і тепер виливає всю свою роками накопичену їдь.

– Ви були впевнені, що то вона?

– Я побачила її. Підійшла до неї і сказала: Мальва… Вона так здригнулася. Мальва Ланда – це тільки псевдо. Її звали зовсім інакше.

– Як?

– Уже не пам’ятаю.

Та видно було, що обманює. Пам’ятала, але з якихось причин не хотіла сказати.

– А що було далі?

– Далі… Вона якось так зиркнула на мене, і я зрозуміла, що вона дуже перелякана. Я впевнена, що не помилилася. То була Мальва.

– Ви розмовляли?

– Де там… втікла від мене. Схопила свій лантух і так чкурнула, ніби мала щонайбільше сороківку.

– Чому вона так зробила, як ви гадаєте?

– Думаю, тому, що сама мене не впізнала. А боялася… Боялася, що хтось у ній розпізнає Мальву Ланду.

– Чого саме вона боялася?

– Її в сорок четвертому хтіли арештувати. Якраз була в друці її друга книжечка. А тут до Львова прийшли совєти…

– Друга книжечка? – аж затремтів Бумблякевич.

– Так… Що тут дивного? Писала вона мало, але писала. Одним словом, у другій книжечці знайшлося трохи політичних віршів. Весь наклад було арештовано і знищено. НКВД шукало авторку. Але не змогло знайти. З німцями чимало наших виїхало на Захід. Просто щоби врятувати життя. Ми думали, що й Мальва еміґрувала.

– Хто – ми?

– Ми – це ті літератори, котрі лишилися. Потім дуже шкодували, що не втекли. Бо всіх нас пересадили. Через те ніхто й рядочка не хоче видрукувати з наших писань. Вмираємо в забутті, нікому не потрібні.

– Але тепер час змінився. Я поговорю… в мене є знайомі по видавництвах.

– Ну-ну, поговоріть. По війні мене не раз допитували про Мальву. Але я не видала їм справжнього прізвища. Інші його просто не знали, то й видати не могли.

– А звідки знали ви?

– Я знала, бо вчилася з нею в гімназії.

– Чому ж тоді вона не захотіла до вас признатися?

– А звідки мені знати? Може, справді не впізнала, а може, й звар’ювала потихеньку. Все життя ховатися.

– В мене таке враження, що ви її недолюблюєте.

– Ну, ми не були з нею такими аж колежанками. З нею взагалі важко було товаришувати. Була про себе високої думки. Молодь тоді захоплювалася її віршами. Ланда і Теліга – двоє кумирів, яким поклонялися усі гімназисти. Але справа в тім, що те псевдо було не її, а моїм.

– Вашим?

Бумблякевич витер спітніле чоло і почав шукати по кишенях цигарки. Ця бабуся, видно, берегла не одну бомбочку, але всі приховала насамкінець. Добре, що виявив терпіння і затягнув розмову.

– Так, моїм. Це я вигадала собі таке псевдо в гімназії і всі свої вірші підписувала ним. Але я їх тоді ще не друкувала. Мальві дуже сподобалося це ім’я, і вона просила мене, аби я відступила їй. Я не згодилася. Хоча й сама гаразд не знала, нащо воно мені. Тоді вона просто вкрала його. Одного разу розкриваю «Вістник» і бачу – Мальва Ланда. Що б ви на мому місці після того зробили?

– Не знаю. Вона справді вчинила не по-товариськи.

– Скажіть ліпше по-свинському. О-о, то була фест кобітка. Знала, чого хоче, і знала, як має то здобути. Чи мушу я після того признаватися до неї в любові? – вона пожувала вустами, мовби смакуючи проказане, і додала: – Але я дістала сатисфакцію.

І тут вона розсміялася на всю широту своїх вставних зубів, аж стрясаючись кістлявим тілом, розсміялася так театрально, начеб перед нею стояв не Бумблякевич, а сама Мальва.

– Перепрошую, але чи міг би я дізнатися, з чого ви смієтесь?

Пані Мокрицька хитро примружила очі й сказала:

– Коли я вернулася з Сибіру, вона сама прийшла до мене. Прийшла і стала просити свою другу книжечку.

– Як то? Вона ж була знищена!

– Так. Весь наклад. Але одну книжечку врятував мій тато. Він працював у друкарні.

– А звідки про це дізналася Мальва?

– Вона мусила ховатися, і всі її рукописи згинули. Мала надію, що хоч тота друга книжечка десь виплине. Знала, що тато мій працював у друкарні, от і прийшла до мене.

– І ви повернули їй?

– По-перше, не мала я що вертати, бо не брала в неї. А по-друге, якби дала їй тоту книжечку, то не дістала б сатисфакції. Чи не так? – І знову вона засміялася, тішачись своєю дотепністю. – Я так і сказала: ти вкрала в мене псевдо. А я в тебе – вірші. Хто доведе, що саме ти їх написала? Вони мої. І псевдо моє. Іди – правуйся! Але з ким мала би правуватися? Так і минулося. А я тільки-но так сказала їй… Віршами тими не скористалася. Нащо мені чужі вірші, коли своїх нема де подіти?

Тремтячим голосом Бумблякевич спитав:

– А де тепер та друга книжечка?

І дістав цілком звичайну відповідь, від якої, на його подив, ані земля не затряслася, ані небо не загриміло:

– Є в мене. – Та, помітивши жадібний блиск очей бібліофіла, додала: – Мені вже не потрібна. Як хочете, заберіть собі. Я свого добилася. Мальва пішла від мене в сльозах. Так само, як і я колись від неї.

– Скажіть мені ще одне: чи маєте ви хоч якусь найменшу підозру, де б вона могла тепер мешкати?

– Знаєте… перед війною вона мешкала з батьками. Але в тридцять дев’ятому батьків вивезли, хату забрали. Вона з батьками не поїхала, якось вдалося лишитися. Мешкала тоді в своєї старої тітки. Знаю тільки, що тітка її жила в пивниці, в страшному убозтві.

– Де саме?

– На Замарстинові. Там є така маленька бічна вуличка, Ружова називалася. А як тепер, не знаю…