Читать книгу Мальва Ланда - Юрий Винничук - Страница 22

Бумблякевич хутко засапався і, вибравшись на гору сміття, сів перепочити. Далеко-далеко, доки очі сягали, звивалися гірські пасма, окремі вершини сягали хмар і вкриті були снігом. То там, то тут виринали чорні фігурки мисливців, полохаючи птаство і різну кумедну звірину, що її виплекала сміттярка. Їхні голоси, звуки ріжків і гавкіт хортів котилися луною, десятикратно повторюючись і гублячись у павутині провулків. Два барвистих майтелики всілися неподалік і стали паруватися. Бумблякевич, з цікавістю стежачи за їхніми рухами, згадав, як у дитинстві кидав разом з іншими хлопчаками каміння у скліщених песиків. Майтелики хутенько зробили свою справу, спурхнули і відлетіли. Іти вже нікуди не хотілося. Сидячи отак та мугикаючи собі під ніс якусь нехитру пісеньку, Бумблякевич раптом відчув на собі чийсь погляд. Великі темні очі дивилися на нього з купи сміття просто під ногами.

– Ти хто? – спитав Бумблякевич і навіть наставив на них рушницю.

Очі скліпнули, сміття заворушилося в різні боки, і з нього вигулькнула гарненька дівоча голівка.

– Це я, – сказала вона і підморгнула.

– А що ти тут робиш?

– Я – русалка.

– То це правда?

– Що – правда?

– Що в смітті водяться русалки?

– А ти очам уже своїм не віриш? Ти ж мене бачив ще коли тільки зайшов до лябіринту.

– Я думав – ввижається.

– Я за тобою давно спостерігаю, – засміялася русалка і висунулася так, що з’явилися її білі виточені рамена.

– Для чого?

– Просто так. Цікаво. В тобі щось таке є, що привертає увагу. Відразу видно, що ти інтелігентна людина і розумієшся на жіночій вроді.

– Що тут одне з другим має до речі?

– Котре одне і котре друге?

– Те, про що ти щойно говорила.

– А про що я щойно говорила?

– Ти не пам’ятаєш, про що ти мені говорила?

– Ми, русалки, ніколи не пам’ятаємо того, що говоримо. Кожне слово, яке злетить із наших вуст, мигцем вивітрюється з голови. Це до речі дуже зручно. Голова завше залишається вільною для свіжих слів. Якби усі жінки володіли такою здатністю, ціни б їм не було.

– Але ж ти пам’ятаєш про те, що мене вже бачила, так?

– Побачене запам’ятовується, а сказане ні. То про що ж я говорила?

– Про те, що я інтелігентна людина і розуміюся на жіночій вроді. А я спитав, який тут зв’язок між інтелігентністю і розумінням на жіночій вроді. Мені видається, інтелігентність тут ні до чого. Можна розумітися й не будучи інтелігентом. І навпаки – бути інтелігентом і нічого не розуміти в жінках.

– Це для мене заскладно. Скажу тільки, що з інтелігентною людиною значно приємніше мати справу. Ти ж, напевно, і книжки читаєш?

– Звичайно.

– Чи траплялося щось цікаве про русалок?

– Ну, скажімо, в Андерсена описана історія про русалку, яка прагла стати людиною.

– Приблизно так я це собі й уявляла. Хіба люди здатні вигадати щось оригінальніше? Наприклад, історію про людину, яка прагла стати русалкою. Невже тобі ніколи не марилося стати водяником і мати у свому розпорядженні цілий гарем русалок?

– Марилося, – чесно зізнався Бумблякевич.

– А тепер на хвильку уяви собі, що ти не водяник, а сміттяник, і довкола тебе такі чарівні істоти, як я.

Тепер вона вивільнила й руки зі сміття і, випорпавши пощербленого гребінця, заходилася розчісувати своє густе волосся, при цьому зиркаючи на Бумблякевича таким палким поглядом, що він спалахнув рум’янцем.

– Ум-м-м… – підморгнула русалка і, стріпнувшись, вивільнила зі сміття білі перса. – Мав би охоту?

Бумблякевич розгубився від такої відвертости й закашлявся.

– Ну, не будь таким тюхтієм! – простягла до нього руки русалка, і ось уже все її тіло разом зі срібним хвостом з’явилося на поверхні, а в лусці заграло сонце.

Бумблякевич ковзнув жадібним поглядом вздовж її тіла, уважно обстежив круглий животик, який плавно переходив у хвіст, і ошелешено промимрив:

– А-а… як… е-е… ми… теє… в… куди?

– В туди! – засміялася русалка і, ставши навкарачки, наставила Бумблякевичу розкішну гепцю – круглу й пухкеньку, мов снігова куля.

Бумблякевич знервовано проковтнув слину і якусь хвилю мовчки милувався цим розкішним витвором натури. На його превелике задоволення, гепця не була замкнена навіки, бо мала під сподом рожеву щілинку, котра спрагло пульсувала і манила до себе так заклично, так гаряче, що Бумблякевичу запаморочилося в голові, і він, уже сливе без пам’яти, заходився розщіпати ширінку.

– Ну… ну… швидше… – благала русалка.

Та щойно Бумблякевич обхопив руками білі півкулі і ось-ось уже мав проникнути всередину, як згори гримнув чийсь гучний оклик:

– Стійте!

Русалка, мов ошпарена, верескнула і щезла в смітті. Бумблякевич гарячково защепнувся і зірвався на ноги. Одноріг стояв перед ним стрункий і високий, його тонке біле хутро сліпило очі і сонячні промені грали на кожній із його щетинок. Бумблякевич від несподіванки і страху роззявив рота, найбільшу його увагу прикував великий і гострий, ще й закручений ґвинтом ріг. Уявив собі, як одноріг нахиляє голову і встромляє рога йому в живіт, розпанахує кишки, проламує ребра, пробиває спину, а потім підкидає безвільне тіло нещасного Бумблякевича вгору, і летить воно, падає в провалля на випростані руки русалок, у їхній регіт…

– Якби ви спробували її вграти, – промовив одноріг чистим і дзвінким голосом диктора телевізії, – вона б ураз замкнула вашого прутня і, як би ви не сіпались, а таки затягла б у глибини сміття. А там на вас чекали б виснажливі утіхи, які потихеньку перейшли б у повільну дистрофію і смерть.

«Боже! Який він розумний!» – це перше, що подумав Бумблякевич. «Боже! То він ще й розмовляє?» – це друге, що подумав Бумблякевич.

– Вмерти на сміттярці! – витер він піт із чола. – Ні, цього я б не витримав.

Погляд однорога впав на рушницю, що лежала під ногами.

– Отже, ви один із них.

– Я? Боронь Боже! Я тут взагалі випадково. Оце тільки сьогодні забрів на цю сміттярку, а мене запросили на полювання на… цього…

– На мене.

– На вас. Здається… Але я тільки гість.

– А рушниця?

– Клянуся вам – я не вмію стріляти. Я ще ніколи не пробував. Мене мали навчити дорогою, але я відбився від гурту.

– Вони хочуть мене убити, – сумно сказав одноріг.

– Чому ви думаєте, що саме вас? Адже є й інші однороги.

– Так, є… Але вони не вміють говорити. Вони звичайні звірі.

– А ви – ні? Ви ж так само одноріг.

– Ні. Я не одноріг. Я – Господь однорогів. Я – їхній Бог і пророк. Коли мене буде вбито, більше ніхто вже не перешкоджатиме полюванню на моїх дітей. Щоб убивати їх безкарно, мусять спочатку вбити мене.

– Чому ж вони досі цього не зробили?

– Бо не знають, хто з однорогів є Богом. Вони вбивають чергового звіра і щоразу думають, що вбили Бога. Їдять його, запивають вином і тішаться, що перейшла у них сила Господня разом із м’ясом і кров’ю, серцем і мозком.

– А дозвольте поцікавитися, яким чином ви перешкоджаєте їм убивати ваших… мне-мне… дітей.

– А таким, що я сам убиваю мисливців. Оцим ось рогом.

– О… о… то ви… могли вбити й мене? – пополотнів Бумблякевич, і ноги під ним підломилися.

– Міг би. Але, на щастя, ви спокусилися цією русалкою. І коли я побачив, що ви вже готові її відфайдолити, то здогадався, що ви не місцевий. Усі, хто мешкає тут, добре знають, чим це може скінчитися. І я навіть гадав собі, що й ви не ликом шитий і, замість встромити їй у дучку свого прутня, встромите цівку рушниці.

– Як то – цівку? – злякався Бумблякевич такого садизму.

– Слухайте мене: вставляється цівка і натискається цин-ґель. Ба-бах! – і з русалки тільки луска лишається. Бо вона – це тільки вода. Вода каналізацій. Каламутна і смердюча.

– Бр-р-р! І як лише я міг на таке відважитися? З першою-ліпшою русалкою!

– Бачите, якби ви її прогнали і не спокусилися, то я б упевнений був, що бачу мисливця. І вбив би вас на місці.

– Господи! – вирвалося у Бумблякевича.

– Слухаю?

– То я був на палець від смерти? Хто б подумав, що розшуки Мальви Ланди пов’язані з ризиком для життя!

– Мальви Ланди? – зацікавився одноріг. – Ви шукаєте Мальву?

– Так. Це справжня причина, чому я потрапив на цю кляту сміттярку.

– А дозвольте спитати, чому ви її розшукуєте?

– Я вивчаю її творчість.

– Похвально, дуже похвально. Мальва Ланда – це єдина людина, з якою я в дружніх стосунках. Вона виступає на захист однорогів і бореться за наші права.

– О-о, то це з вами вона одного разу чкурнула в невідомому напрямку, зіпсувавши компанії лови?

– Ага, то вам уже розповіли ту історію? Так це було зі мною. Я заговорив до неї, і вона зрозуміла, що я незвичайний звір і довірилася мені.

– Вас не було цілих шість годин. Цікаво, чим ви займалися?

– Не розумію, чому це вас цікавить. А що, є вже якісь думки з цього приводу?

– Є така підозра, що ви кохалися.

– Гм… ніколи б не подумав, що у них така бурхлива фантазія.

– Хіба це неможливо?

– Можливо. Але я не звик обговорювати такі делікатні теми з першим-ліпшим знайомим. Ми з Мальвою зосталися друзями й продовжуємо інколи зустрічатися.

– Коли ви бачили її востаннє?

– Щойно. Вона збирала суниці на галявині. Коли бажаєте, охоче вас завезу на те місце. Сідайте мені на спину.

– Але я… я не вмію їздити верхи.

– І не треба. Досить триматися за мою гриву.

Бумблякевич не знав, що чинити. З одного боку, така нагода потрапити до Мальви, а з другого – їзда на однорогові, котра може закінчитися дуже сумно.

– Не бійтеся, – спробував його заспокоїти одноріг. – Я мчатиму якомога обережніше.

– Якщо ви обіцяєте мене не гоцкати… – нарешті зламався Бумблякевич.

Одноріг вклякнув. Уже закидаючи ногу, Бумблякевич згадав про рушницю:

– А що з рушницею? Сказати, що загубив?

– Та ні. Беріть із собою. Тут у нас є дика звірина. Без рушниці не варто пускатися в мандри.

І ось одноріг уже мчить сміттярськими горами, несучи на спині нашого героя, котрий мертво обіруч вхопився за гриву і, вирячивши нажахані очі, розкритим ротом хапає повітря. Видовище було чудне і незрозуміле – чи то наляканого вершника ніс одноріг, а чи то настрашеного до смерти однорога вхопив сміливий вершник. Мабуть, це останнє й спало на думку мисливцям, коли вони несподівано вигулькнули з-за пагорбів, бо Бумблякевич почув вигуки захоплення й заохочення.

– Дивіться, дивіться, який зух!

– Герой! Справжній герой!

Водночас пролунали постріли.

– Пригніться! – гукнув йому одноріг, і Бумблякевич припав до гриви, відчуваючи, як його серце сповнюється смертельним жахом, а в голові шалений вихор здіймає куряву сухої трави разом зі зграєю переляканих птахів і несе, несе…

Постріли лунали усе частіше, от уже чиясь куля влучила однорогові в стегно, і він уже біг, підгинаючи одну ногу. Друга куля вдарила в шию, якраз під руками Бумблякевича, струмінь крови забив джерелом, і Бумблякевич спробував затулити рану долонею, але кров проступала між пальцями, розтікалася цівками, ковзала по білому хутрі і летіла за вітром. Вона була темно-червона, аж чорна, і пара била у ніздрі, запаморочуючи голову.

– Не стріляйте! – гукнув Бумблякевич. – Ви ж у мене вцілите!

– Тримайтеся! – викашляв одноріг і стрибнув із кручі.

Вони ще летіли в повітрі, коли серце однорога спинилося, і Бумблякевич це відчув. Відчув, що тварина вже мертва, і зараз, коли вони досягнуть землі, ноги однорога вже не відіб’ються від неї граційно і легко, а зламаються, й тіло важко опаде, підім’явши під себе вершника.