Читать книгу Мальва Ланда - Юрий Винничук - Страница 24

І княгиня, і Транквіліон, почувши розповідь про подвиг Бумблякевича, не могли надивуватися його хоробрости.

– Це надзвичайно! – хитав головою Пупс. – Щоб ви! І такий подвиг! Я за все своє життя! Нічого подібного! А ви! Прийшов, побачив, переміг! Дайте вашу руку! Я мушу це оспівати! Я сьогодні вночі напишу поему!

– Ах, дайте нашому гостеві спокій, – сказала княгиня. – Мав сьогодні стільки переживань, що мусить тепер відпочити. Завтра на бенкеті йому доведеться ще не раз похизуватися своїм геройським учинком. А зараз, панно Фрузю, запровадьте пана Бумблякевича до його покою.

Панна Фрузя почервоніла ще дужче, а її високі перса знялися ще вище й завмерли у затамованому подиху. А вже ведучи гостя сходами, вона щокроку якось так нервово здригалася, мовби її хтось шпигав у дупцю видельцем. Що пан Бумблякевич нічого такого не робив, то само собою розуміється, але можете уявити, з яким подивом він спостерігав за оцими подригуваннями, від яких тілом панни Фрузі прокочувалися бурхливі хвилі, а з потаємних глибин незвіданої душі виривалися ледь чутні зойки. Бумблякевич наставив вуха і прикипів очима до збуреної сідниці – чи не з неї часом добуваються оті підозрілі позойкування, що схожі водночас на сковичання роздушеного курчати і на легенький елеґантний «пу-у-укс» після тарелі квасолі? Останнє мало б супроводжуватися й специфічним запахом, але скільки Бумблякевич не шморгав носом, нічого подібного не вловив, ба навпаки – панна Фрузя полишала по собі лише запах рожі. А панна, котра пукає рожею, могла стати вершиною мрій Бумблякевича.

Покій вразив своїм виглядом: здавалося, все тут хтось попересовував з місця на місце, і то достеменно перед хвилею. Покій був аж надто великий, але вщент захаращений різною старою рудерою. Тут стояло широке ліжко з пухкими подушками, велетенська шафа дуже похмурої барви, нічний столик із часописами, крісло-гойдалка, низенький кривоногий пуфик, дзеркало з масивними тумбами, креденс із посудом, круглий дубовий столяка з чотирма височенними кріслами, на спинках яких було вирізано серця. І знову Бумблякевич був змушений спостерігати за цим незрозумілим пересмикуванням її тіла, і от, коли він урешті вже наважився запитати, що се мало значити, панна Фрузя раптом упала спиною на ліжко і почала стогнати так, начеб хтось добрався до її ероґенних зон. Бумблякевич витріщив очі й не знав, що має чинити. Поза панночки була просто брутальна – ноги розкарячені, перса випнуті, голова закинута назад, очі в стелю, і все це разом здригалося, звивалося, тремтіло і підскакувало, наче шкварка на пательні.

– О-о-о-ой… у-у-у-умм… не можу… о-о-о-ой… ну… ну… умм… так! так! так!.. бери мене – бери мене – бери мене… о-о-о-ой…

Фрузя завивала і виробляла язиком такі штуки, що Бумблякевич несвідомо й собі язика висолопив, а в штанах почув виразне пожвавлення.

– Що з вами, панно Фрузю? Може, вам чимось допомогти? Може, у вас падачка, га? То скажіть…

Витер піт із чола і підступив ближче. Панна дійшла апоґею й безсило впала на постіль. Лежала тепер нерухомо і тільки голосно посапувала. Бумблякевич сів коло неї і зацікавлено стежив. Панна заплющилася, і тільки зім’ята постіль свідчила про недавній екстаз.

– Вам зле? – насмілився сколошкати мертву тишу.

– Мені? – перепитала, мовби крізь сон, Фрузя. – Та що ви? Ніколи мені не було так добре, як зараз. Я зазнала нечуваної розкоші.

– Розкоші? Якої розкоші? З ким?

– З ним.

Бумблякевич про всякий випадок оглянув покій, але не виявивши більше жодної живої душі, спитав:

– А не буде це з мого боку нескромністю поцікавитися, про кого мова?

Фрузя нарешті розплющила очі і всміхнулася.

– Він – це… Ні, краще я вам покажу.

Покоївка сіла в ліжку і, пірнувши рукою під спідницю, витягла невеличкий волосяний клубочок, що зблиснув сп’янілими очима і реготнув, мов навіжений:

– І-хі-хі-хі-хі! І-хі-хі-хі-хі! І-хі-хі-хі-хі!

Бумблякевич одразу впізнав клака. Здавалося, тепер від Фрузі до клака перейшла непоборна сила трансу, він ледве не розривався на частини в епілептичному шоку, не перестаючи при цьому реготати, мов навіжений, трястися і підстрибувати.

– Бідачка! – пожаліла його Фрузя. – Дістав конвульсій. Мусить тепер охолонути.

І справді, коли вона опустила клака у вазу з водою, той заспокоївся, ліг собі тихо на дно і заплющив очі.

– То, виходить, ви зазнаєте розкоші зі звичайним клаком?

– А що, хіба не можна з клаком? Одна панія, приміром, кохалася навіть з однорогом.

– Ну, добре, але як вам вдається кохатися з клаком? У нього ж бо не видно ані прутня, ані рогу!

– А ви дуже допитливий, пане Бумблякевич! – хихикнула Фрузя. – Але, як по правді, то мені дуже хочеться вам про це оповісти. Чомусь саме вам. Це мене збуджує. Зараз я вам оповідатиму, а ви покладіть мені руку ось тут.

Бумблякевич сів біля Фрузі й поклав руку межи двох пагорбів на її грудях. Але Фрузю це не задовольнило.

– О, пане Бумблякевич, мусите вибрати котресь одне пер-со, інакше я не зможу зосередитися.

Бумблякевич вибрав те, що було ближче до нього, і відчув увесь жар, який клекотів у Фрузиних грудях. Здавалося, там скипала розпечена лава Етни.

– Отже, це відбувається так. Я пускаю клака собі під спідницю… а він неквапом, посувом лізе по стегні усе вище, і вище, і вище, але дуже потиху, так, що я поволі починаю тремтіти… все в мені у цю мить здригається і сіпається, кожна найменша частиночка мого тіла зачинає тремтіти… а він тим часом добирається до моєї потаємної потаємности, до моєї святенної святенности, до моєї невтішної невтішности, до моєї лелійної лелійности, до моєї непорочної непорочности і легенько-легесенько-легосюнінько, ледве-ледве легітно лоскоче… О, се мов подих вітру з-над Коралового моря! Трепетання пальм! Доторк місячного променя! А він усе тісніше й тісніше припадає до мого лона, й воно починає відчинятися йому навстріч, мов Брама Раю для праведника… І каже лоно: увійди, праведнику, хай воздасться тобі за труди і мислі твої, припади устами і надпий вічности… І тоді заграє джерело кастальське, і спінені хвилі побіжать його зустрічати, бо приходить той, хто відчиняє брами… І він входить туди, де його очікувано, де все аж пашить любов’ю і жагою…

Фрузя замовкає, заплющивши очі, і Бумблякевич чує, як під його рукою наливається небесними соками пружне пер-со, аж лячно стає, що тільки-но стиснеш необережно, і бризне воно відразу на всі боки.

– Перепрошую, – порушив мовчанку, – хтів би-м запитати лише о їдну дрібничку… Чи панна перед тим, як впустити клака, стягає майточки?

Боже мій, що сталося у цю хвилину! Панна Фрузя скрикнула і, заховавши обличчя в долоні, важко заридала:

– О, я нещасна! О, я бідолашна! З якими нікчемами зводить мене доля!

Вона впала на ліжко й, задригавши ногами, оголила стегна настільки, що Бумблякевич з цікавістю відзначив – під шовковою сукнею не було жодної лашки, натомість раз у раз то з’являвся, то знову зникав рудий кудлатий квіт. Краса його настільки полонила увагу Бумблякевича, що він уже зовсім стратив над собою панування і, вловивши мент, вскочив покоївці межи ноги, накриваючи обома долонями чарівний квіт, наче метелика. Стегна її по обидва боки квіту раптом заспокоїлися і, здригнувшись ще кілька разів у коротких конвульсіях, заклякли непорушно.

Пальці Бумблякевича пестили потаємність її потаємности, розправляючи її пелюстливі пелюстки, розвиваючи стебливі стебла, обрамлені листливим листям, визволяючи серце рудого квіту, червоне серце рудого квіту, жадібне серце рудого квіту, а воно починає нервово битися попід рукою, битися спрагло йому під рукою. Заплющені Фрузині очі поринули у сутінь сором’язливости, а вуста її розквітлі шепочуть:

– Боже – яке дивне – яке незрівнянне відчуття – прошу пестіть мене – робіть що хочете зі мною – що хочете – що хочете…

– Добре – але прошу не розплющувати очі – я встидаюся – я дуже встидливий…

– Я не розплющу – ні – але робіть зі мною щось – робіть – нищіть мене – знущайтеся наді мною як вам лише заманеться – будьте брутальним як яґуар – розтопчіть моє єство – виверніть мене мов рукавичку – виссайте з мене кров…

У Бумблякевича очі лізли на лоба від таких слів.

– А що, чи не краще зі мною, як з клаком? – вишептав їй тремтячим голосом.

– О так – о так – клятий клак – більше ніколи не буду з ним – о, я і не знала, що є така розкіш…

Правду кажучи, Фрузя й не підозрювала, що Бумблякевич не мав досвіду коханця, і то був у його житті перший квіт, якого торкався насправжки, а не в уяві, а Бумблякевичу і невтямки було, що перед ним лежала цнотлива панна, котра, крім клака, не знала інших мужчин. Тепер йому було замало її голих стегон, хотів бачити її всю, але сукня не піддавалася, руки у ній заплутувалися.

– О ні – не так – візьміть ножа – розітніть на мені ці ненависні пута – зірвіть мою білосніжну – мою накрохмалену – мою пахнющу льолю – звільніть мене від кайданів!

Про які кайдани мова? – не збагнув у гарячці Бумблякевич, але взяв-таки зі столу ножа і занурив лезо в сукню. Тканина сполохано заметлялася, забила крильми, залопотіла і затріщала, сповзаючи з голого тіла, наче біле простирадло з пам’ятника. Бумблякевичу здалося, наче він чує марша, а хор у вишині співає славень героєві. Тіло Фрузі було дорідне і пухке, рожеве й пружне, гаряче і звабне, ніжне і хупаве. Від повних грудей воно стрімко збігалось в осину талію, а далі так само стрімко розширювалося і переходило у два слонячих бивні, які так і просяться, аби до них припасти усією чоловічою силою і вирушити у гойдливу мандрівку довкола світу.

– А тепер я – тепер я – тепер я звільню вас – дайте мені ножа.

І вона хотіла вже було відібрати ножа в переляканого Бумблякевича, але той, збагнувши, яка гірка доля чекатиме його чудесну мисливську уберю, почав завзято боронитися. Одначе Фрузя і не думала відступати, вона кинула на Бумблякевича усі свої сімдесят кілограмів живої ваги, і межи ними розпочалася запекла борня, в якій Бумблякевичу ледве вдалося зашвиргонути ножа під ліжко. Фрузя цього не помітила і далі порпалася в постелі, мов кріт, даючи можливість Бумблякевичу за цей час спокійно розібратися. Врешті він розлігся собі на постелі, мов кабанчик, і промуркотів:

– А тепер робіть зі мною усе, що вам заманеться!

– Ах, ви підступний! – застогнала Фрузя. – Ви мене обманули.

Очі її при цьому прикипіли до Бумблякевичевого скарбу, що стирчав, наче пагін лотосу, і ледь-ледь колихався, можливо, від Фрузиного подиху. Обережно, мовби боячись його наполохати, Фрузя торкнулася пальчиками набубнявілого пупляха і сказала:

– Так, се він… се він…

– Хто? – спитав Бумблякевич ліниво.

– Я впізнала тебе! Се ти!

Бумблякевич навіть підвів голову:

– До кого це ви промовляєте?

– До Князя Мороку! Я впізнала його! Князю мій! Прийшла-м до тебе вклонитися і припасти до стіп твоїх, чекаючи на благословіння твоє, о Совершенний! О, князю моїх снів і марев! Господарю моїх темних пліснявих льохів, що бережуть зачакловані скарби! Чугайстре моїх кошлатих нетрів! Зглянься над моєю непорочністю, ввійди у мене, мов ніж у хліб, покрай мене на плястерки, посічи мене дрібно-дрібнесенько і спожий на славу собі!

Бумблякевич подумав, що цілком слушно встиг заховати ножа, бо хтозна, чи в запалі Фрузя й справді не забагне, аби її четвертували.

– А тепер я заграю на саксофоні, – сказала Фрузя і, припавши вустами до прутня, тоненькими пальчиками так спритно забігала по ньому, що Бумблякевич таки видобув із себе глибокий сексофонний стогін.

Заплющив очі і враз побачив цілий тлум школярок, що обступають його, хихочуть і задирають перед ним спіднички, декотрі, сміливіші, цілують його то там, то тут, дозволяють його рукам проникати у сутемінь їхніх тілець. Та недовго бавили його школярки, на зміну їм прийшли дупасті невільниці Сходу – чорні, жовті, кавові, помаранчеві й мармулядові. Їхній танок був шалений, але нетривалий, вітер розвіяв невільниць, наче пелюстки барвисті. І от зостався він сам на сам із Фрузею, тепер вона зайняла його уяву. Це вперше торкнулися його жіночі пальці, вперше чиїсь уста і язик мандрував складками його тіла, теплим диханням розігріваючи крижини Антарктиди – вони сповзали із нього, сповзали тихо й мовчазно, полишаючи по собі лише пухирці гусячої шкіри і пульсування живчиків. Що вона чинить із ним? Сама ж бо ще блукає навпомацки, підкоряючись тільки інстинкту. Десь високо вгорі кружляли рожеві пелюстки. Деколи йому вдавалося в них упізнати котрусь панну, викохану його ж таки фантазією, а може, навіть зачути ридання і зойк. Бумблякевич лагідно всміхнувся пелюсткам і прошепотів: «Я кохаю вас… Прощайте…» У відповідь пролунало ще жалібніше ридання.

Панна Фрузя відкинулася на спину, і все її тіло обійняла судома. Бумблякевич став на коліна над нею і, коли вона розвела ноги, то спалахнуло йому в очах золоте руно, і побачив вузенький причал, до якого прямували кораблі з цілого світу, вантажені імбиром, цинамоном, перцем кайєнським, ваніллю й дактилями. Вітрила шовкові, прозорі, мов крильця метелика, вітрила тонюські, мов майточки школярок, з гербом, що здалека нагадує щит і меч, а зблизька – піхву кудлату і прутень. Теплі вітри зизоокі приносять запах лаванди і мира, дим кадильний пливе над головами і закручується вгорі у велетенське сизе: «О-о-о-о!» Лежать вони в заметах постелі, наче на дні струмка – довге волосся, мов лінії спраги, розбігається навсебіч, білі терни палахкочуть в узголів’ї, і розпач долоні, котра вітає військо, викуте зі снігу – йде воно й дзвонить латами в місячнім сяєві. Окрики й порскання коней.

Тіла їхні сплетені, мов пальці, вітер несе їм в обличчя біле пелюстя терну, збите кулями. Довкола йде бій, війська наступають, в’язнучи у снігах, заплутуючи ноги в кущах. Все тепер понад ними – цілий світ, і сніги, і постріли крови, і стогін поранених, і переможні сальви, і металевий зойк. Усе понад ними, а вони на самому дні, в імлі, в намулі, в мушлі, в склі. До них стікають струмочки крови згори, або це не кров, а руде волосся, відсічене мечами. Усю постіль хурделить і метляє, лунає заглушливе скрипіння, мовби хто пиляє велетенського сухого дуба, пилка ячить і сковилить, наче поранене звірятко. Здається, ось-ось ліжко під ним розсиплеться на дрібнесенькі друзки, покій, розгойдавшись, упаде колодою карт і поховає їх під собою разом зі снігом і всіма арміями, котрі тут розвернули свої бойові шереги. Аж ось таки гримнуло гарматне ядро, і вибух струснув цілим світом довкола, обоє коханців гугупнули з ліжка і тут нарешті розплели обійми з голосним стогоном.

– Ге!.. ге!.. ге!.. ге!.. – видихав гаряче повітря Бумблякевич.

– Е!.. е!.. е!.. е!.. – вторила йому Фрузя.

А тут і світ вирівнявся, і стіни виструнчилися, а всі речі у кімнаті чемно зайняли свої місця.

– Боже, що ти зі мною зробив! – зітхнула Фрузя. – Щоб я тепер коли-небудь з клаком? Ніколи в житті.

Вона рішуче вхопила вазу, вийняла квіти і пішла до лазнички. Клак гірко ридав. Але це йому не допомогло. Він виплюснувся до мушлі разом з водою і помчав за течією звичними руслами каналізації. Бумблякевич упав на ліжко і відчув, що його починає зморювати сон. Одначе Фрузя і не думала це помічати. Вона примостилася біля нього по-турецьки і спитала:

– Тепер, після того всього, що між нами було, я не знаю, як тебе називати, коли ми зостаємося на самоті. На прізвище не пасує, «шановний пане» – смішно. Яке твоє ім’я?

– Що в імені моїм? Се тільки звук, луна…

– Тоді дозволь тебе називати Бумбликом. Добре? У тебе мусить бути пестливе ім’я. Коли мені ще захочеться з тобою… хи-хи… то я скажу: «Бумблику! Давай побумбляєм!»

– Одного не можу збагнути. Як тобі вдалося зберегти цноту, кохаючись із клаком?

– Ах, та чи ти не розумієш, що то була тільки гра? Який із клака коханець? Він тільки скубоче, пестить, катуляється там усередині, а від цього моя цнота аніскілечки не страждає.

– А я, до речі, переживав за тебе, коли ми вирушили на лови. Важко було повірити, що така зваблива панна зберегла досі цноту. Ану ж, думаю, одноріг її уб’є!

– Ну, що ти, якби я не була цнотлива, то ніколи б і не вирушила на лови. Хоча, правду кажучи, мала деякі сумніви. Клак клаком, а все ж таки я отримувала насолоду.

– Що то була за історія з Мальвою і однорогом?

– Звідки ти про неї знаєш?

– Від князя.

– І що тебе цікавить?

– Чи було щось між ними. Між Мальвою і однорогом.

– Авжеж, що мусило бути. Ніскілечки не сумніваюся. Чого б то вона раптом відмовилася брати участь у ловах? Та, правда, це не був простий одноріг, а їхній володар. Можливо, що це той самий, якого ти вполював. Теж такий самий незвичайно білий і вродливий. Хтозна, чи і я би втрималася і не віддалася, якби мене такий одноріг узяв собі на спину.

– А були випадки, що хтось кохався з однорогом?

– А нікому не скажеш?

– Ні.

– Поклянись.

– Клянусь.

– Княгиня теж колись на однорогові гарцювала. Та й догарцювалася.

– А то ж як?

– Народила князя.

– То він син однорога?

– Так.

– Але ж у ньому нема нічого від… е-е… татуня!

– Чому нема? У нього спина і ноги вкриті делікатним білим хутром. А над чолом є маленька ґулька. Вона схована у шевелюрі, і її так просто не видно. Але вона росте. Такий собі скромний ріжечок.

– Дуриш! – не повірив Бумблякевич. – Це повна абракадабра! Якби він був наполовину однорогом, то не полював би на своїх родичів!

– Одноріг – їхній тотем. Полювання і споживання тотему – звичай, який сягає правіку. У Теодорові по матері пливе цісарська кров, а по батькові королівська. Адже той одноріг був королем однорогів.

– Чи богом однорогів?

– Не знаю, як це у них називається. Що почула, те й переказую.

– А хіба ж там свідки були?

– Виявляється, були. Стара Вівдя, чарівниця, яка мешкає на Чортовому Болоті, бачила. Вона звикла тинятися лісами, збираючи різне зілля. Ото вона мені й розповіла, як натрапила на закохану парочку.

– А ти з чарівницею приятелюєш?

– Княгиня частенько посилає мене по зілля. Вона звикла пити гербату з медом.

– Цікаво, чи князь знає про своє походження.

– Цього я не скажу. Якщо й знає, то ніколи нічим себе не видав. Адже про цю таємницю більше нікому нічого невідомо.

– Невже? Та ж перша-ліпша дівчина, яка лягла з ним у ліжко, це легко виявить. Досить лише обняти князя.

– Так, але, він ніколи не роздягається повністю і носить такі цупкі сорочки, що крізь них нічого не намацаєш. До того ж він ніколи не лягає на панну, а бере її тільки ззаду. Як одноріг.

– Звідки тобі все це так докладно відомо?

– Що невідомо Богу, те відомо покоївці. Покоївка, яка вміє проникати у найпотаємніші шпаринки – скарб. А покоївка, яка ще й при цьому вміє зберігати таємницю – незрівнянний скарб.

– Як на мене, то з таємницями у тебе проблема.

– Свиня! – ляснула вона його по животу. – Як ти можеш мені таке говорити? Я не приховую таємниць перед своїм коханим. А хто мій коханий?

Бумблякевич звів брови.

– Ти! – ляснула вдруге по животу. – Але не ціниш! Я йому душу розкриваю, а він! – Фрузя пестливо погладила живіт Бумблякевича. – Ах, яке в тебе пузо! Ні, це не пузо – це повітряний бальончик. Який ти весь волохатий! Як борсук. А я твоя борсучка. Як мені хочеться пірнути в ці несходимі хащі й блукати ними, блукати. А хтозна – може, я стріну там ще багато-багато таких, як сама, збожеволілих від кохання панночок. Скажи, ти багато мав жінок переді мною? О, тільки не обманюй. Тільки не обманюй. Адже я відкрила тобі всі свої таємниці! Скільки?

Бумблякевич задумався. Скільки він мав уявних панночок? Легіон! Щовечора протягом двадцяти п’яти років він поринав у чар солодійства, і з’являлася йому такої містичної миті чергова панна або дівчинка, а деколи за один раз він міг змінити в уяві й двох-трьох, а скінчити на четвертій. Але візьмемо заокруглено: помножимо двадцять п’ять років на триста шістдесят п’ять днів. Що вийде? Пфу-у! Всього-на-всього дев’ять тисяч сто двадцять п’ять. Фрузя буде дев’ять тисяч сто двадцять шоста.

– Ну, скажи! Скажи! – благала вона. – Це мене так збуджує! Скільки?

– Та десь понад дев’ять тисяч, – відказав скромно Бумблякевич і подумав собі, чи не замало назвав?

Фрузя схопилася за свої пишні перса:

– Господи! Дев’ять тисяч! – Але по хвилині роздумів замотала головою: – Це фантастично! Виходить, що ти щодня міняв коханку?

– Еге, міняв. А деколи за один раз кількох перепускав.

– Та ти просто статевий гігант! Але – дев’ять тисяч? Не може цього бути.

Можна було б, звичайно, зізнатися. Але хотілося спати, і Бумблякевич заплющив очі.