Читать книгу Мальва Ланда - Юрий Винничук - Страница 25

Прокинувся в сутінках, тоненькі повісма світла соталися крізь штори, купаючи в собі міріади порошинок, і вістили ранок. З подивом зустрів гарячу воду в лазничці й, не чекаючи, доки набереться повна ванна, підставив своє тіло під зливу води. Повернувшись назад до покою, накинув халата, якого наготувала йому Фрузя, і раптом подумав: що там, за шторами? Якщо є штори, мусить бути й вікно. Куди виходить воно? Хіба на сміттярські гори. Рвучко шарпнув за шнур. Шурхотлива тканина розійшлась, і побачив високе вікно, а за ним рівну, вимощену мармуровими плитами терасу, оточену невисокою балюстрадою з фігурними кам’яними вазами. З кожної вази стирчав кущик мирту.

Йому чомусь страшенно забаглося прогулятися тією терасою. От він уже підбіг до балюстради й вихилився над урвищем, котре стрімко збігало донизу, в глуху і темну просторінь сміття. Внизу виднівся парк із посипаними гравієм доріжками, а довкіл розливався щебет пташок. Під самим муром радісно дзвенів ручай. У Бумблякевича запаморочилося в голові, й він уже було намірився вертати назад до кімнати, коли до його вух долинув тихий спів. Неподалік побачив дівчинку в білій льолі, що, здавалось, була виткана з павутиння. Дівчинка стрибала на одній нозі по плитах і мугикала щось сумне і невиразне. При кожному стрибку льоля радісно злітала вгору, і очам являлись два пухкенькі й гладенькі стегенця. Біленьке волосся, недбало розсипане за спиною, теж щоразу злітало вгору, й видіння це заполонило увагу Бумблякевича.

Не знати, скільки б ще стовбичив отак, коли б дівчинка не дострибала до нього і не спинилася. Лише тепер вона побачила незнайомця і, схиливши набік голівку, без жодного зашаріння стала роздивлятися. Легенький вітерець липнув льолею до тіла, і прозорість її дозволяла вистежити усі закамарки й обриси.

– Ти тут живеш? – спитав урешті.

– Ага. А ти?

– Я ні. Я тут від учора.

– Так я і думала.

– Чому?

– Бо якби ти тут жив, то не питав би мене, чи я тут живу. Мене тут усі знають.

– А ти чия?

– Нічия.

– Такого не може бути. Може, ти онучка княгині?

– Ні-а.

– Але ж у тебе мусять бути батьки.

– Не мусять.

– То ти сирота?

– Ні-а.

Бумблякевичу така розмова врешті набридла й він махнув рукою:

– Гаразд, не хочеш казати, то я піду.

– Я привид.

– Привид? Який іще привид, коли я тебе бачу так само добре, як і живу людину?

– Але я нежива. Я померла уже давненько. Тепер мешкаю собі тут.

– Нічого не розумію, – сказав Бумблякевич і, підійшовши ближче, погладив дівчинку по голівці. – Я ж чую – ти жива.

– Погладь мене ще.

Рука його ковзнула волоссям, опала на рамено і торкнулася маленьких персів. То було живе тіло, а не видиво. І перса були теплі, і пиптики відразу набрякли й настовбурчилися.

– Ти мене дуриш. Ніякий ти не привид. Ти всюди жива.

– А от і не жива. Погладь мене ще.

Рука його опустилася до її твердого животика, і крізь тканину пальці відчули дрібні кучерики. Дівчинка піднесла льолю, й тепер його пальці пестили густу куделю, якої в дійсності такі дівчатка ще не мають, пальці заплутувалися там, мов птахи в сітях, пірнали в глибінь, і ось уже середній палець почала обпікати живлюща слина, а під пучкою забубнявіла жага.

– Ти жива, – сказав Бумблякевич, – і піпа твоя жива. У мене вже вся долоня липка, мовби скупана в сиропі.

– Але я мертва. І всі це знають, крім тебе. Тому ніхто мене не торкається. А мені так хочеться, щоб хтось мене погладив. Хоч би тільки по голівці.

Середній палець ковзнув далі й проник у палахкочучий жар – все там скипало і пульсувало, гнало соки й меди, скапувало пальцями й обварювало долоню.

– Ти мене підманула, – зітхнув. – Я думав, що ти й справді привид. А ти звичайна собі дівчинка. І піпа в тебе звичайна.

– Неправда. Просто ти надто розбещений, і тебе вже нічим не здивуєш. А піпа моя мертва. І це трупні соки течуть твоїми пальцями. Глянь на свою долоню.

Висмикнув руку й вжахнувся – долоня була покрита якимось ядучо-зеленим слизом, мовби хтось розчавив жовч. Слиз, стікаючи, витягувався у довгі липкі шмарклі й спадав до землі. Дівчинка сміялася. Глянув на неї й не побачив обличчя. Натомість білий скуйовджений папір в обрамленні волосся, білий пожмаканий клапоть паперу, на якому видруковано щось гидке і безглузде. Вицвіла, зотліла льоля тепер була брудна й дірява. Крізь дірки виднілися жовті кості, ледь-ледь обтягнуті шкірою. Стегнами стікав зелений слиз. Ноги мала порепані й у виразках.

– Ну, як? Тепер переконався? – прошурхотів жмут паперу.

Бумблякевич позадкував до свого вікна. Дівчинка повернулася спиною і застрибала далі, знову набравши того ж звабливого вигляду, що й перед хвилею. Тільки пісенька її тепер бриніла веселіш. Біленька льоля злітала вгору, щоразу оголюючи кругленький задочок. Бумблякевич ледве встиг опинитися в своєму покої, як пролунав легенький стукіт у двері і з’явилася панна Фрузя з тацею.

– Як спалося? Я вже двічі підкрадалася до дверей, прислухаючись, чи ти вже встав і чула тільки саме хропіння. Білий день надворі.

– Треба було мене розбудити.

– Та де б я посміла? На сніданок маєш чай, булочки з родзинками, маківник, сік манґо, полуниці зі сметаною і пляшечку легенького вина.

– Посидь біля мене, – попрохав Бумблякевич, вмощуючись коло столу.

Фрузя слухняно сіла, дбайливо розправивши складки широкої сукні і, підперши щоку рукою, замрійно втупила очі в коханого. Бумблякевич потягнувся до тарілки, але раптом усвідомив, що не встиг вимити рук – на правій долоні й досі зоставалися сліди зеленавого слизу.

– Що це? – насторожилася Фрузя.

Замість відповіді він вискочив до лазнички й гарячково почав мити руки. На щастя, під гарячою водою слиз розчинився і зник.

– Ти мені не сказав, що це в тебе було на руці.

– Я не знаю, що це. Хто ця дівчинка за вікном?

– Я не бачу там жодної дівчинки.

– Але вона була там перед хвилею.

– Дівчинка в білій льолі? І стрибає на одній нозі? Це привид. Буває, що він комусь ввижається. То ти її бачив?

– Я навіть розмовляв з нею.

– Ти розмовляв із нею? – витріщала очі Фрузя.

– А що тут такого?

– Шкода, що я тебе не попередила. Ця дівчинка дуже небезпечна. Вона колись ще за життя отак стрибала, стрибала і зірвалася в урвище. А тепер намагається знайти йолопа, щоб і його туди заманити. Тобі не пропонувала пострибати з нею?

– Ні.

– Дивно. Вона всім це пропонує.

– І що – вже хтось зірвався в урвище?

– Бувало й таке. Але що вона тебе просила?

Бумблякевич завагався, чи говорити все про свою пригоду? Вирішив, що скаже дещицю правди.

– Попросила, щоб я її погладив. Ну, я й погладив її по волоссю.

– А потім? – насторожилася Фрузя.

– Чого ти так виструнчилася, мовби це мало бути не знати що? Погладив її по волоссю, а коли ковзнув рукою по щоці, вона випустила з рота липкий зелений слиз. От і все. Я тоді вернувся сюди. А вона пострибала. Цікаво тільки, що виглядала вона спочатку цілком нормально, а коли я її торкнувся, перетворилася на потвору.

– Ну от бачиш? Який ти необережний! Хіба можна ризикувати? Ти ще дуже легко відбувся. Раджу тобі більше ніколи не виходити на цю терасу.

– Навіщо ж вона, ця тераса, коли гуляти не можна?

– На цій терасі завше відбуваються якісь дива. Ця сама дівчинка деколи ввижається дорослою дівчиною. Стане, було, на самій балюстраді й дивиться вниз, мовби збирається стрибнути. А вітер розвіває її льолю й показує таке вабливе тіло, що не можна втриматися, щоб не підійти й не заговорити з нею. І тоді вона докладає всіх зусиль, щоб намовити офіру разом з нею стрибнути в урвище.

– І то ж треба було мене поселити саме в цьому покої, – незадоволено буркнув Бумблякевич.

– Не гнівайся. Привид нічого тобі не вдіє, коли ти не відчинятимеш вікна. А покій цей – тимчасово. За кілька днів зможеш переселитися на ліве палацове крило. Там будеш мати окремий кабінет, досить лише зателефонувати бібліотекареві, і той негайно надішле тобі потрібні книги.

– Оце мене цілком задовольняє.

– Що ти збираєшся нині робити?

– Піду до книгозбірні.

– Не забувай, що ввечері бенкет. По обіді я принесу твій костюм.

– Який костюм?

– Костюм покійного князя. Мусиш мати пристойний вигляд.

– Може, я повинен взагалі заступити покійного князя? – засміявся Бумблякевич.

Фрузі такий жарт не сподобався, й вона насупилася.

– Всі ви такі. Тільки й дивитесь, як бідну дівчину збаламутити, а тоді вженитися на багатій.

– Перепрошую! – помахав пальцем Бумблякевич. – Не я тебе збаламутив, а клак. Це в нього я тебе відбив, навернувши до природнього спілкування.

– Так я і знала! – заломила руки Фрузя. – Тепер ти все зіпхнув на нещасного клака. А він же так вірив мені! А я його – в каналізацію!

– Скажу тобі, що ти ще вчинила милосердно, бо самка комахи-богомола робить куди жахливішу справу: після статевого акту пожирає самця.

– Ти неможливий! – зірвалася з місця Фрузя, але за мить уже припадала до Бумблякевичевих грудей і благала: – Ну, скажи! Скажи, що ти мене любиш! Скажи!

Бумблякевич витер масні губи серветкою, ковтнув вина, облизався і сказав:

– Люблю. До того ж – палко. Ага, якщо ми вже згадали про князя, то цікаво мені знати, що то за жахлива смерть, якою він загинув?

– Його убили поліетиленові мішечки.

– Ті самі, що накинувшись на людину, обліплюють зі всіх боків і висмоктують? Чому ж він не скористався антеною, яка їх приманює і плавить ультразвуком? Він пішов на лови сам?

– Покійний князь полюбляв блукати сміттяркою в товаристві Транквіліона Пупса. З Транквіліона ловець нікудишній, але він носив за князем різне причандалля. Зокрема й антену. І ось коли ті здичавілі мішечки накинулися на князя, Транквіліон встромив антену у сміття, де, як тобі, напевно, відомо, струменить елєктрика. Але антена не спрацювала. Пізніше вияснилося, що він уштрикнув її в русалку і сталася хвилева клямра.

– Що-що?

– Коротке щеплення, завдяки якому відбувається знеструмлення. Транквіліон розгубився, – сказано, поет, – і замість того, аби знову встромити антену метрів на два-три далі, він вибіг на пагорб і почав сурмити на сполох. Однак заки поспів рятунок, від князя зосталися самі шкіра та кості. Звідтоді наш Пупс на лови не ходить.

– Гм… – Бумблякевич замислився.

– Що з тобою? – спитала Фрузя. – Ти взяв так близько до серця смерть князя? Він і справді був небуденною людиною. Відчайдух, яких мало.

– Хвилева клямра… – промовив Бумблякевич і підвівся. – Йду до книгозбірні.