Читать книгу Мальва Ланда - Юрий Винничук - Страница 12
ЧАСТИНА ПЕРША
ВИМАРЮВАННЯ МАЛЬВИ
11
ОглавлениеПерша збірка віршів Мальви Ланди називалася «Наприклад – я» (Львів, «Смолоскип», 1938, 36 стор.), а друга – «Нелеґальне сонце» (Краків; Львів, «Українське видавництво», 1944, 48 стор. ). У першій була світлина вродливої дівчини з якоюсь задерикуватою посмішкою: здавалося, вона глузує з кожного, кому забагнеться надто далеко проникнути в розгадуванні її тайни. Остап Грицай, рецензуючи першу збірку в часопису «Назустріч», дорікав авторці за переважно інтимну лірику і за відсутність «поезій політично заанґажованих», а проте визнавав, що літературний портрет нової поетеси «може й має забагато незрозумілих нам потягнень непокірного пензля, може місцями, на перехрестях світла й тіні, вдаряє нас свого роду акондензійність вислову й незрозумілі синтези красок, але в творчости Мальви Ланди дзвенить душа музичної, не зрозумілої нам у своїй красі стихії. Конструктивну стрілу свого слова випустила у благословенну ціль, у найважчу мету – у серце людини, що мусить жити».
Оцю цитату Бумблякевич вичитав на обкладинці другої збірки, котрій за відсутність «політичної заанґажованости» дорікнути було б неможливо. Тут не було віршів на зразок «Осені»:
Осінь і ваше обличчя…
Листя зів’яле зідхання…
О, не підходьте ближче —
На віддалі глибше кохання.
Мусимо навіть обоє
В очі собі не дивитись,
Бо ненароком любов’ю
Можемо отруїтись.
Осінь і ваше обличчя,
Наче та осінь, підступне.
О, не підходьте ближче —
На серце мені наступите.
Нині ми розлучаємось
На відстані. Німо й тихо
Станете власне мовчання,
Наче обруч, котити.
А я мовчати не зможу,
Буду в осінні днини,
Спиняючи перехожих,
Питати, котра година.
Осінь і ваше обличчя…
Листя зів’яле зідхання…
О, не підходьте ближче —
На віддалі глибше кохання.
Зате з’явилися поезії розпачу. Разом з приходом Смерти, чиї прапори розквітли над головами, викликаючи з надр тілесних, зі шпар безпросвітних якісь нові, ще не знані інстинкти таємних звірів.
Зимові дні гойдають сон і кволість,
А сніг притрушує надії марні,
Відвічний крук на висохлій тополі
Нанизує на дзьоба хмари.
А сніг летить вже стільки днів крізь сито
Нікчемних наших душ – холодний сніг…
І мерзне на устах блідих молитва,
А з кожного кутка лунає сміх.
В снігах заметено слова прокльонів,
Серця загублено в заметах і завіях,
І ми тепер у сніговім полоні
Бредем в кайданах смутку й безнадії.
Та все ж бредем – зневірені прочани —
У пошуках якоїсь правди…
Під ноги стеляться сніги мовчання,
І ноги ковзають на кризі зради.
Або вірш, за якого її б точно відправили на Сибір:
Летять мені птахи та й попід вії,
Місяць гойдається в оці.
Хіба ж я схожа на твого Месію,
Народе мій, в сні глибокім?
Ні мови не маю, щоб всіх розбудити,
Ні віщого слова не знаю,
Лежу я під снігом холодом вкрита
І тихо-тихенько згасаю.
Листочок горіха упав мені в груди,
Приємно так душу лоскоче,
Блукають по мені зачумлені люди
І мертві молитви бурмочуть.
Як світ вже прокинеться, буду я спати
І в сні я побачу – весною
Країна моя проростає крізь ґрати
І світ весь дивує собою.
Прийдуть герої великі й маленькі
І стануть при злотім престолі,
Мудрі месії прибудуть здалека
З ключами до кращої долі.
Візьмуть на руки, скинуть онучі
Й зроблять здивовані міни —
А там тільки кості білі гримучі,
Обглодана кість України.
