Читать книгу Мальва Ланда - Юрий Винничук - Страница 21

Фрузя запровадила Бумблякевича до вітальні, де чекали на нього зелена мисливська куртка, штани-галіфе і зелений капелюх із когутячим пір’ям.

– Прошу перевдягатися. Я вам тут наготувала кілька пар чобіт, аби ви могли вибрати найвигідніші. Бо на ловах це дуже важливо.

– Я ніколи не взував чобіт.

– Ви не були у війську? – здивувалася Фрузя.

– Е-е… ні… Я не хотів іти до війська.

– Хіба таке можливе? Не хотів – і не пішов?

– Ну, не все так просто. Мій вуйко поклав мене по знайомству на місяць в лікарню для вар’ятів на Кульпаркові. Я вдавав, що мене гнітять нав’язливі думки. Я розповів лікарям, що де б не перебував, усе рахую – сходи, штахети, дерева, бруківку, дощинки паркету. Геть усе. І мене комісували. Правда, я там пробув не місяць, а цілих два, та все одно це ліпше, аніж втратити півтора року у війську.

– Чому два?

– А мені там сподобалося. Такі гарні люди! Божевільні насправді не там, не в лічниці на Кульпаркові. Вони поза нею. А там живуть осяяні космічним розумом. Кульпарків – це наш Тибет. Розумієте? Одного разу ми, вар’яти, вирішили собі якось, що ми нормальні, бо нас більшість. А ті, нормальні, опинилися у меншості і стали для нас вар’ятами.

– І що, – підморгнула дівчина, – вас теж осяяло?

– Уявіть собі, що так. Я збагнув сенс життя. І тому я тут, серед вас.

Фрузя хотіла спитати, на що він натякає, але часу вже було обмаль – знадвору долинав галас мисливців, гавкіт собак і поодинокі постріли.

– Мушу вас покинути, – сказала вона і щезла.

Вийшовши з княжого палацу в ловецькому костюмі, Бумблякевич побачив чималий гурт військових у зелених і чорних уніформах. Одні мали на головах мазепинки, інші – капелюхи із когутячими перами. В кожного за плечима висіла дубельтівка. Хорти валували і рвалися на смичах. Неподалік на столі лежало кілька рушниць з різьбленими кольбами, але деякі мали вже поточені іржею цівки. Джавала саме, прискаливши око, зазирав у одну, наче в далекогляд. Видно було, що на зброї він розуміється.

– А ви чого стоїте? – спитала княгиня. – Вибирайте й собі рушницю.

– Але я не вмію стріляти, – винувато відказав Бумблякевич.

– Ну, це не причина, щоб не брати участі в ловах. Візьміть собі ось цю, з неї стріляв мій чоловік. Пан Джавала покаже вам, де маєте натиснути.

– Ну, куди натискати я знаю, але цілитися не вмію.

– Пане Бумблякевич, – сказав Джавала, – головне тут навести мушку на ціль. Ось так. І тисните цинґель.

Бумблякевич кивнув і слухняно почепив на плече рушницю, відчуваючи, як єство його ураз змужніло й налилося відвагою. Уявив себе кимось на зразок ополченця і навіть надав обличчю відповідної міни.

Поява худого високого чоловіка середнього віку, котрий скидався на коника-стрибунця, либонь, через те, що його довгі й тонкі ноги були обтягнуті панталонами, що защіпалися попід колінами і зникали в чоботях, – викликала пожвавлення цілого гурту ловців.

– Пане Джавала! – вигукнув радісно чоловік. – Тішуся, що й ви з нами. А це і є наш новий історик? Сподіваюся, наші лови завдадуть вам море втіхи.

– Це мій син, – сказала княгиня Бумблякевичу. – Тепер ви просто змушені затоваришувати.

Князь стиснув долоню гостя, і той відразу відчув у потискові силу залізної руки.

– Я зворушений, – сказав Бумблякевич.

– Я теж, – усміхнувся князь і сплеснув у долоні: – Увага! Чи всі готові на лови? Але, що я бачу – матусю! Ви не зібрані!

– Тео! Я передумала. Мушу припильнувати кухню до завтрашнього бенкету. Крім того я не надто добре чуюся.

– Шкода, матусю. Тоді нам пора.

– Ще тільки хвильку – панна Фрузя ось-ось вийде.

– То й панна Фрузя з нами вирушає? – поцікавився Бумблякевич.

– Аякже! – відказала княгиня. – Панна Фрузя нині цвях програми. Хіба ви ніколи не читали про «дівочу пастку», в яку заманюють однорогів? Невинну панну в пишних шатах провадять у ту місцину, де бачили однорогів, і залишають саму. І то має бути саме невинна панна, інакше одноріг, відчувши обман, проб’є панну своїм рогом. Але цнота його впокорює. Дівчину підбирають зазвичай повногруду, бо одноріг, побачивши оголені перса, відразу кидається їх смоктати, а дівчина, задкуючи та задкуючи, веде його туди, де причаїлися мисливці.

– Дивовижно! – із захватом вигукнув Бумблякевич. – Це так романтично! І ви збираєтеся саме таким чином заманити однорога? Тоді навіщо рушниці, хорти і стільки мисливців?

– Але ж бувають непередбачені трафунки, – пояснив Теодор. – Наприклад, якщо панна не цнотлива, а тільки видає себе за таку, то…

– Вона гине?

– Такий закон. Вона гине. І тоді власне настає черга мисливців. Крім того треба пам’ятати, що ми вирушаємо в дикі простори, де нас можуть підстерігати різні несподіванки. Мусимо бути напоготові.

– Ви хочете сказати, що панна Фрузя якраз і має зіграти ролю цнотливої панни?

Уся компанія весело розреготалася.

– Але чому зіграти? – аж захлинався від сміху князь. – Чому зіграти? Панна Фрузя якраз і є втіленням дівочої цноти!

Саме в цю хвилю виплила Фрузя у сукні з білого напівпрозорого шовку, який переливався на сонці і дозволяв навіть вгадувати усі опуклі приваби панни. Не диво, що погляди усіх присутніх враз зашурхотіли у складках шовку, завихорилися, заплуталися, запірнали. А найбільше прицмоків отримали перса – світлі вулкани, готові до вибуху, персикові драглі, пупляхи велетенських півоній.

– Богиня! – прошепотів Бумблякевич і уявив, як це набубнявіле пристрастю тіло пронизує багнет однорога, і кров заливає білість шовку.

– Ну, що – тепер ми всі вкупі? – гукнув князь.

– Всі! – пролунав хор військових.

– Тоді гайда! Рушаймо!

Хтось затрубив у ріжок, і товариство рушило в глибини лябіринту. Княгиня ще довго махала їм рожевою хустинкою. Бумблякевич не міг надивуватися, як усі ці люди легко орієнтуються серед височенних гір сміття, пірнаючи з провулка у провулок, спинаючись на гребені гір і знову спускаючись у долину. Попереду повагом йшла Фрузя, а вся решта товариства пристосувалася до її кроку. У тій її ході було щось урочисте і тривожне, мовби йшла вона в останню дорогу, аж Бумблякевича проймав страх за неї. Адже ризикувала найбільше саме вона – ніжне сотворіння, крихка безборонна істота… Небавом за нею витяглася довга вервечка процесії.

– Здогадуюся, що ці лови для вас перші, – сказав князь. – Невже вам не доводилося когось уполювати?

– Ні, – з деяким сумнівом у голосі відповів Бумблякевич, не маючи певності, чи фантазійні трофеї заслуговують на увагу. Иноді, вечорами перед сном, часто уявляв себе мисливцем у джунглях і мужньо розправлявся із леопардами та крокодилами, наштрикував на списа лева, душив ув обіймах бегемота і сік мачетою анаконду. Сон після таких подвигів оповивав його миттєво. – Я мирна людина. Навіщо ви полюєте на однорогів?

– Це наш тотем. Раз на рік маємо таке свято – лови однорога. Зрештою, їх розплодилося стільки, що можна полювати й частіше. Крім того, вони стають небезпечними. У них прокидається бажання захопити наші терени. Траплялися випадки, коли однороги, збившись у табуни, влаштовували полювання на людей.

– Чи ваші однороги чимось відрізняються від тих, які описані в середньовічних бестіяріях?

– Ні, нічим. Вони такі самі, як прийнято їх зображати на гербах – сніжно-біле кінське тіло, що завершується левиним хвостом, і оленячі ноги. З чола, ясна річ, стирчить ріг. До речі, опис полювання на однорогів у степах України залишив арабський мандрівець Ахмед Ібн-Фадлан у 922 р. Він писав, що ця тварина менша за верблюда, але вища за бика. Голова її, як у ягняти, хвіст і копита бичачі, тіло, як у мула. А посеред голови один товстий круглий ріг. Коли ця тварина побачить вершника, то мчить до нього, а, наздогнавши, настромлює вершника рогом, висмикує з сідла і, підкинувши вгору, ловить знову на ріг доти, доки не заб’є. А коневі нічого не заподіює. Полюють на неї так: вилазять на високі дерева і, коли тварина опиниться між ними, стріляють отруєними стрілами.

– Наскільки мені відомо, однорога полювали винятково задля його чудесного рогу, завдяки якому можна визначити, чи є у вині отрута.

– Авжеж. Я п’ю вино тільки з його рогу.

– Ви боїтеся, що вас отруять?

– Не в цьому справа наразі. Поки що я тільки готуюся до тієї священної хвилини, коли зможу посісти трон України. І саме тоді мені згодиться цей ріг. Бо ж у мене з’явиться чимало ворогів. Але вже зараз я користуюся рогом, аби призвичаїтися тільки до нього і ніколи не брати до рук келиха. Рогом я також торкаюся кожної страви.

– Це так само для того, щоби призвичаїтися?

– Авжеж. Коли я стану королем, то все буду чинити автоматично. Адже день у мене буде розписаний до хвилини. Я буду виголошувати промови, які писатиме для мене Мальва.

– Скажіть, будь ласка, а Мальва… Вона ніколи не бере участі в ловах на однорогів?

– Ловець із Мальви ніякий. Надто залюблена у природу. Вона навіть протестує проти ловів на однорогів, вважаючи, що ті перебувають на дуже високому рівні цивілізації. Але це повна бздура. Я дуже добре знаю однорогів і вважаю, що вони не мудріші за кроликів. А от у якості приманки, то одного разу Мальва таки вирушила з нами. Вона чудово виглядала у своїй білій льолі, котра розвівалася на вітрі.

– То ви хочете сказати, що Мальва панна?

– На той час безперечно. Я це навіть можу стверджувати, бо сам переконався у її цноті. Коли одноріг вийшов із хащів і попростував до неї, звісивши у покорі голову, ми всі затамували подих. Такого однорога ми ще не бачили. Він був білий як… ні, нема кращого порівняння – як сніг! Сліпучо-білий! Нічого білішого просто не існує. Таким білим міг би бути хіба… хіба сам Господь, якби він явився перед нами. Ми сиділи у засідці і чекали, коли він припаде до її персів, а Мальва почне задкувати до нас. І він таки наблизився до неї і став смоктати її перса, а Мальва, замість того, аби провадити його простісінько у наші руки, щось там почала говорити. Ми не чули ані слова, але якісь неясні звуки долітали з вітром. І раптом… раптом одноріг падає перед нею на коліна. А Мальва сідає верхи, і ось вони вже мчать понад горами. Ми всі заціпеніли. Не знали, що робити. А вони зникли. Ми всю решту дня займалися пошуками Мальви. Ціле щастя, що при цьому таки вполювали однорога, і тота наша виправа не пішла на пси. Коли ж ми повернулися до палацу, Мальва уже нас чекала. Виявляється, той одноріг її завіз додому і не причинив жодної шкоди.

– А чим же вона витлумачила свою поведінку?

– Сказала, що він їй дуже сподобався. Їй стало його шкода, і вона сама його підмовила на втечу. Розумієте? Питання тільки в одному – чим вони стільки часу займалися. Вона була відсутня цілих шість годин. За такий час можна багато чого встигнути.

– Наприклад?

– Не провокуйте мене на домисли. Але що може робити панна з однорогом цілих шість годин, як не…

– Як не?

– Я вас просив мене не провокувати. Ми всі дуже любимо Мальву.

– Але ви почали.

– Що я почав?

– Ви самі почали говорити про те, що може робити панна з однорогом. І я зрештою уявляю собі це. Я б не міг уявити панну з багаторогом, але з однорогом…

– То ви теж допускаєте, що…

– Ну, це в мене принаймні не викликає огиди. В моїй уяві одноріг – це щось незвичайно граційне, витончене і янгольське.

– Так воно і є. Це на продиво гарні сотворіння. І якщо Леда могла кохатися з лебедем, а донька фінікійського царя Европа з биком, в образі якого постав перед нею Зевс, то чому б Мальва не могла собі цюпцятися з однорогом?

– Отже, вона тоді втратила цноту?

– Є така підозра. Сама вона не зрадила цього ані півсловом, але ж і не погодилася більше відігравати ролю приманки. От що цікаво! Звичайно вона тлумачила це іншими причинами. Буцімто після тої пригоди стала вегетаріанкою. І навіть чути не бажає про жодні лови.

– А вам самим не шкода вбивати цих красивих тварин?

– Але ж ми полюємо на них не тільки задля рогів, а й задля смачного м’яса. Раз на рік мусимо скуштувати печеню з однорога. Це щось як кутя на Різдво, розумієте? Водночас це й принесення жертви і шана для тотему. Споживаючи однорога, ми отримуємо великий заряд бадьорости. Це як у дупу вставити пір’їнку. Ніколи не пробували?

– Пір’їнку? Ні.

– Спробуйте. І відчуєте себе орлом. Десь глибоко в душі живе в кожному з нас первінь хижака. І не чотириногого, а крилатого. Ми мали колись крила, але втратили. І все наступне наше існування полягає в намарних пошуках крил. Тому-то у снах ми літаємо й деколи навіть падаємо коміть головою на вибрану жертву.

– Слухайте, а що коли з’ясується, що Фрузя не панна?

– Це важко припустити. Ми всі її знаємо як панну. Хіба би…

– Хіба би? – насторожився Бумблякевич. – Тобто ви допускаєте, що може бути й навпаки?

– З жінками ніколи не можна бути певним ні в чому. Жінки неземні сотворіння. Вони панни Місяця. І Місяць керує всіма їхніми вчинками. А нам, земним істотам, не дано збагнути жінку. Є тільки один-єдиний мент, коли перед нами прохиляється куртина таємниці, а точніше маленька шпарка у великій таємниці.

– Справді? І коли саме це стається?

– Ледве, чи це вас утішить. Бо це стається тільки в момент вашого останнього подиху. Саме останнього, а не передостаннього чи третього-п’ятого з кінця. Останній подих! Він відчиняє брами, він розсуває шпарки.

– Звідки вам про це відомо?

– Звідки? З власного досвіду.

– Але свого останнього подиху ви ще не глитнули, нє?

– А от якраз і глитнув. Я мав той останній подих, але доля покерувала так, що я воскрес і живу вдруге. Живу, пам’ятаючи про свій останній подих і про всі дверцята і щілинки, які прочинилися для мене.

– То ви теж осяяні космосом!

– Що? Космосом? Це звучить, як прибитий з-за рогу мішком.

Несподівано князь зупинився, роззирнувся і скомандував розсіятися пагорбами. Фрузя прямувала далі в напрямку галявини, що разом з невеличким озерцем тішила око кроків за триста. Там востаннє зустрічали однорога.