Читать книгу Мальва Ланда - Юрий Винничук - Страница 5

…Вона сама зібрала його на річку, впхала до торби старий коц, рушник, кілька канапок і пляшку шипшинового вина, яке вони робили щороку, бо шипшина росла неподалік у парку. Випроваджуючи з хати, перехрестила:

– Ну, з Богом…

Бодай би шляк трафив цю Мальву разом із його вигадками. І тої миті, коли так подумав, спало на гадку: а чого б і насправді не мав її трафити шляк?

– Що таке? – сполошилася мама, коли він повернувся до хати за якусь годину. – Не прийшла?

– Ні, прийшла, але… але не змогла піти на річку, бо мусить нині лягти до лікарні…

– До лікарні… – прошепотіла мама, не вірячи своїм вухам. – Як то – до лікарні? Що з нею?

– Щось в неї знайшли.

– Але що? Чому не договорюєш? Ти щось знаєш! Знаєш, а не кажеш!

Побачив, що мама уже вся в сльозах, і так це його розчулило, що обняв її і так само розплакався.

– Скажи… скажи мені правду… вона покинула тебе? Не покинула… але, може, збрехала, щоб кинути?

Завагався, чи не погодитися з цією версією, але уявивши собі, як мама почне щодня його жаліти і копирсатися у їхніх стосунках, аби відшукати причину, як знову візьметься повчати і ділитися своїм досвідом, вирішив стояти на своєму.

– Ні-ні, вона лягає на операцію. Я буду її провідувати.

– Яку операцію? Чому ти нічого не кажеш?

А що казати? Що казати? В голові вихором промчали усі смертельні хвороби, про які лише чув.

– У неї нефрит… відмовляють нирки…

– Боже мій! У жінки? Хіба вона пила?

Може, я переборщив? Але хіба нефрит буває лише в алькоголіків?

– Чого мала пити? Могла перестудитися.

– Ну так… але… А що кажуть лікарі?

– Кажуть, що треба різати.

– Їм би різати. Коли вона лягає?

– Нині по обіді. А операція за кілька днів. Може, навіть у п’ятницю.

– Коли підеш провідати?

– Завтра.

– Добре. Бідна дитина. Що там її батьки мусять пережити…

Того-таки дня мама подалася до сусідки пані Жуковської, що мешкала поверхом вище і пережила трьох чоловіків, та розповіла їй усю свою біду. Сусідка, як і кожна сусідка, знала мільйон лікарських приписів, а за нефрит нема що й казати – зо два десятки, і то таких, що ще від прабабці у спадок дістала. І враз зашаруділо в шухлядах, зашелестіло в пудлах, і з’явилися на світ Божий клапті старої книженції, в котрій такі хвороби, як той нефрит, можна було просто лузати. Щоправда, в тій книженції словом «нефрит» і не пахло, але було інше, про що сусідка стовідсотково запевняла, що то воно саме і є, бо теж про нирки згадувало. І найліпшим приписом мав бути широкий пояс, вив’язаний із псячої куделі.

– Файно, але де взяти тої куделі? – зажурилася мама.

– Знаю де, – відповіла сусідка. – Підіть до старого Броняка, що був колись гицлем, він мусить мати псячу куделю, бо колись на тім добре заробляв.

Так воно й було. В старого Броняка знайшлася пака цілющої куделі, і мама заходилася її прясти, а потім в’язати пояс.