Читать книгу Мальва Ланда - Юрий Винничук - Страница 15

Дорога вивела його на запущену місцину, порослу глухим відлюдкуватим бур’яном, що міряв прибульця непривітним сизим поглядом і сторожко стовбурчив вуса. Межи каміння вилася туга неспокійна вика, виставивши на чатах сині квіточки, руді китиці мишію погойдувалися під лінивим подихом вітру, мов списи з бунчуками безмежного війська, що причаїлося до пори до часу і тільки чекає щасливої нагоди помірятися силою. Зелень міцно облапувала ноги, і Бумблякевич змушений був ступати, мов бузько, спотикаючись на камінні або на залізяччі, котре від довгого лежання спотворилося до невпізнання і аж кидалося люто, що хтось перешкодив його сумирному вростанню в землю. Ноги заплутувалися в безладно розкиданих сувоях дротів, зміїних клубках кабелів, тросів і металевих стружок, настільки заіржавілих, що навіть земля і трава довкола них вкрилися іржею. Бумблякевич намагався ті звої обходити, бо вже чув на ногах подряпини.

Що ближче підходив до смітника, то все густішали і густішали звалища брухту. Здавалося, що все те залізяччя тікало, розповзаючись на всі боки та шукаючи самоти і супокою в прохолодних нетрях бур’янів, щоб спокійно дійти небуття й розсипатися, щезнути безслідно. Там, удалині, аж ген на обрії, пишно й урочисто височіло сміття, наче пасма гір, і Бумблякевичу навіть здалося, що він опинився не на львівських околицях, а десь у блаженній Індії, і то вдалині сяють вершини Гімалаїв, куди зійшов дух Готами Будди, і навіть можна розрізнити його долоню, котра привітно благословляла мандрівця. Залізяччя залягало в потаємному порядку, бо як тяглися дроти, кабелі й троси, то тільки вони, а вже далі починалася смуга перехідна – кінчалися дроти, починалися рури і батареї. Минувши цю, загалом зручну для мандрівки, смугу, Бумблякевич потрапив до царства кухарського начиння – діряві баняки і горнята, пропалені рондлі і бляхи для тістечок, покручені виделки, ложки, хохлі, чорні розбиті пательні, луджені-перелуджені чайники, а то раптом ціле царство газових плиток, котрих захопили в полон трава і кущі ожини. За якусь годину Бумблякевич блукав уже серед брухту всілякої машинерії – комбайнів, тракторів, сіялок, віялок, плугів, причепів. Усе це височіло нагромаджене одне по однім так густо, що далекі сміттярські гори щезли разом з обрієм, і Бумблякевич мусив добре вважати, щоб не зблудити.

Зненацька побачив довжелезну люфу, що цілилася йому просто в чоло. На якусь мить завмер і дивився в жерло, мов загіпнотизований удавом кролик. Тоді обережно ступив лівою ногою вбік і перехилився так, щоб люфа вже не була наставлена на нього. Полегшено ковтнув повітря. Але не встиг зробити й кроку, як пролунав оглушливий скрегіт, панцерник здригнувся і, важко крекнувши, наставив знову люфу в чоло Бумблякевича. Того вже було занадто. Бумблякевич підняв руки і роззирнувся – ніде не було ні душі. Високо над головою заходився від щастя жайвір, і Бумблякевичу подумалося: «Чому я не жайвір, чому не…» Тут панцерник знову заскреготів, і на вежі відкрився люк, а з люка висунулася голова дядька з довжелезними чорними вусами, що стирчали в обидва боки, наче віхті соломи.

– Слава Україні! – гримнув дядько.

Бумблякевич здригнувся і ледве збагнув, що має відповісти. Нарешті видихнув:

– Героям слава!

– Ага! – втішився дядько. – То ви наш? Можете опустити руки. Називаюся Льольо Пуцик. Можете мені казати «пан офіцер».

– А я просто Бумблякевич. Хтів би-м пройти на смітник.

– Службово чи приватно?

Бумблякевич замислився, що можна відповісти на це, і вибрав перше:

– Радше службово.

– Ага, – похитав головою дядько. – А кому, коли не секрет, служите?

– М-м… бачите… я історик…

– Історики різні бувають.

Бумблякевич подумав, що це так на нього сонце діє, і, зірвавши лопуха, накрив ним лисину. Голові стало відразу легше, але думки все одно не висвітлилися і блукали в суцільному мороці.

– Шукаю одну особу.

Дядько уважно подивився на Бумблякевича, шморгнув носом і сказав:

– Не відповілисьте на моє питання.

– На котре саме? – намагався зберегти ґречний тон Бумблякевич.

– На кого ви працюєте?

– Як то на кого? В цій ситуації на себе самого.

– Це неможливо. В такий непевний час ніхто на себе не має права працювати. Можна працювати або на комуністів, або на москалів, або їм на шкоду. На кого працюєте ви?

– Мого тата вони вбили. То як би я міг на них працювати?

– О, це відповідь громадянина. Але не патріота. Шкода. А то б я вас відразу вписав до нашого реґіменту.

– Перепрошую, а чи можу я запитати, чим займаєтесь ви?

– Можете, – відказав дядько і пірнув до вежі, затраснувши люк.

Бумблякевичу не залишилося нічого іншого, як продовжити свою мандрівку. Коли він обминув панцерник, то почув, як знову заскреготів люк. Дядько висунув голову і прорік:

– Я готуюся до військових маневрів.

Бумблякевич здригнувся і наддав кроку. Тепер перебував серед покинутих гармат, панцерників, вагонів з повисаджуваними шибами, тягачів і всілякої іншої військової продукції. Всього того добра було стільки, що завиграшки можна було озброїти кілька великих армій. Стояли навіть літаки і кільканадцять крилатих ракет.