Читать книгу Мальва Ланда - Юрий Винничук - Страница 27

Гостей зустрічав пан Джавала. Він привітно всміхався, тиснув руки, кидав кілька фраз і запрошував далі – до зали.

– Пане Бумблякевич! Радий вітати героя! Там уже всі на вас чекають.

Бенкетова зала була така простора, що очі втрачали орієнтацію. Усюди групками стояли гості й запально розмовляли. Із сусідньої зали долинала гра оркестри. Бумблякевич і не сподівався, що його з’ява викличе такий ентузіазм. Мав, щоправда, дуже пристойний вигляд: чорний фрак, біла сорочка з пінявою шумкою на грудях і велика біла троянда коло серця. Гомін ураз заклекотів з новою силою, пролунали оплески, а всі обличчя – геть усі, які були, – обернулися до нього з радісним усміхом. Перед ним розступалися і плескали, плескали, намагаючись ще й устигнути щось сказати приємне.

– Браво! Віват! Слава героям! Честь!

– Бумблякевичу – гіп-гіп-гурра! Гурра! Гурра!

Від цього галасу Бумблякевич мало не втратив рівноваги на лискучому паркеті. На щастя, назустріч ступив молодий князь. Виглядав просто казково – довгий, гаптований золотом каптан з білою стрічкою через праве рамено, білі штани і чоботи з чорного сап’яну. Ліва рука спочивала на кривій шаблюці в білих, оздоблених коштовностями піхвах.

– Вітаю героя дня! Прошу сюди. Хочу вас зазнайомити з моїми гостями. Звичайно, не з усіма, бо це зайняло б цілий вечір.

Князь підвів Бумблякевича до того гурту, який щойно сам покинув: чотирьох військових з орденами на грудях і двох молодих панночок.

– Панове, – сказав князь. – Перед вами найкращий мисливець краю – пан Бумблякевич. Віднині ще й наш двірцевий історик. Прошу зазнайомитися. То є полковник Кучугура.

– Тішуся, що маємо таких героїв, – сказав полковник, тиснучи руку Бумблякевичу.

– Генерал Галаган.

– Пане Бумблякевич, – мовив генерал, – ви є винятковою людиною. А наше майбутнє якраз і залежить від виняткових людей.

– Генерал Голубович.

– Вітаю і зичу не менших подвигів у науці.

– Генерал Купчак.

– Все відбувалося на моїх очах. Але й досі не можу повірити, що це могла вчинити цивільна особа! Якби моя воля, зараз би вам дав ранґу офіцера.

– А це панни Купчаківни – Мотря і Хівря.

Обидві генералові доньки були кавказької породи – чорне пишне волосся, густі, але тонкі брови і витончені із горбинкою носики. У глибоких тернових очах грало полум’я невтоленної жаги.

– Пане Бумблякевич, – сказала Мотря, – будемо втішені вітати вас у себе вдома.

– Пане Бумблякевич, – сказала Хівря, – в нашому маєтку є хмара дичини. Ми охоче з вами вирушимо на лови.

На всі ці вітання Бумблякевич відповідав поклонами, відчуваючи, як червоніють його повні щоки й пітніє долоня.

– Пане Бумблякевич, – озвався генерал Галаган. – Ми чули, що у вас з’явився претендент на українську корону.

– І не один. Але то все переважно химери.

– Ну, власне! Натомість наш князь Теодор має таке генеалогічне дерево, якому позаздрив би будь-який претендент на корону.

– О, пане генерале, я не хотів би цим хизуватися, – заперечив князь. – Нехай вибирає короля народ.

– Це зайва демократія, – сказав генерал Голубович. – На початку мусить бути тверда влада. Народ треба поставити перед фактом. Це англійцям чи шведам може на тому не залежати – сяде на престолі панна чи старий гриб. А в нас мусить бути чоловік твердих переконань, незламної сили і несхитної віри.

– То ви за справжню, а не фіктивну монархію? – спитав Бумблякевич. – Адже всюди в Європі монархія тільки бутафорська. Королі там нічого не вирішують.

– Це в них не вирішують. Бо в них уже все вирішено. А ми звідусіль оточені ворогами. Усі ці партії з їхніми маленькими фюрерами, цьоцями-дрипцями від політики, фарбованими комуняками – це суцільні нетрі для нашого народу. Україні потрібен король із сильним військом. Король і сильна національна ідея. Гасло «Нація понад усе» мусить увійти в кожне українське серце. Аж до фанатизму!

– Тоді інші нації будуть нас боятися, – мовив генерал Купчак.

– А ви хочете, аби вони нас любили? – відрізав Голубович. – Ні! Ми повинні стати сторожовими псами! Лютими і відважними. Досі ж ми були декоративними куріпками. Нами тішилися, нас хвалили. Але що хвалили? Мову солов’їну? Пісню? Наші краєвиди? Дівчат? Але ніколи не хвалили нашої зброї і наших зубів, бо ми були беззубими. Досі ми не були нацією. Ми були суцільним ансамблем пісні і танцю, й не більше. Вже кілька століть ми перебуваємо в процесі вимирання й ніколи – в процесі розвою. Як узагалі ми ще існуємо на цьому світі?

– Але, пане Голубович, – сказав генерал Купчак, – мені здається, ви перебільшуєте. Такими ідеями можна привернути лише якусь частину нації, а більшість злякається. Мільйони українців – це сіра напівписьменна маса, затовчена й забита, принижена й сплюгавлена. Маса, котра прагне хліба й видовищ. Весь схід України позбавлений державницької ідеї. Не був державником навіть Хмельницький, котрий підняв заколот проти українських магнатів. І передовсім проти Яреми Вишневецького, який і був справжнім державником. Ярема прагнув здобути українську корону і створити українську державу. Козаки все зробили, аби йому це не вдалося.

Обидві Купчаківни взяли батька попід руки і защебетали:

– Татусю, не скидай святих імен на грішну землю.

– Пан Купчак має рацію, – підтримав його полковник Кучугура. – Але цю рацію не варто виставляти для загального огляду. Східнякам і без того помакітрилося від синьо-жовтого прапора, тризуба і «Ще не вмерла», а коли вони почують, що й Хмельницький не герой, то, може, і взагалі від Галичини відвернуться.