Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Страница 11

Віталія вкотре пішла у центр міста, туди, де було багато перехожих. Вона намагалася йти в одному темпі з ними, вдаючи, що їй також є куди поспішати. Розуміла, що то самообман, який триватиме якраз стільки, скільки вона перебуватиме серед людей. Лише так вона могла сховатися від самотності, яка її почала переслідувати тінню. Але натовп рідшав, люди розходилися по домівках, і Віталія змушена була покидати спорожнілі вулиці й повертатися до свого тимчасового помешкання, де на неї ніхто не чекав.

Минали дні, але Віталія так і не змогла влаштуватися на роботу, де б зарплати вистачало на життя. Наставав вечір, і в сутінках у кожному кутку оселі ховалася її самотність, холодна, жахаюча. Навіть у теплу погоду жінці було холодно, і вона сідала в крісло, підгинала під себе ноги та укутувалася у теплий шерстяний плед. Вона розуміла, що потрібно змінювати своє життя, але воно ніби застигло, завмерло на одній точці і ніяк не хотіло зрушувати з місця. Віталія пізно лягала спати, бо стала боятися ночі і сновидінь, які приходили до неї. У снах вона знову і знову бачила свого втраченого синочка і прокидалася з тягарем на серці.

Віталія мала намір поїхати до Володимира ще на Великдень, хотіла навідати могилку дитини, але не наважилася. У глибині душі все ще чекала, що мати її пробачить, зрозуміє і змінить своє ставлення до доньки, але цього не сталося. Тепер їй не було на що сподіватися, але десь там, у потаємному куточку душі, ще теплів вогник надії. Вона не розставалася з мобільним, чекаючи від матері дзвінка, але телефон мовчав.

Прокинувшись зранку від жахливого сну, у якому вона плигнула у прірву за Іванком, Віталія чітко зрозуміла, що має негайно поїхати і побувати на могилці сина. Вона поглянула на годинник – була лише шоста ранку, але жінка знала, що Володимир прокидається рано, тож одразу набрала його номер.

Пішли довгі гудки виклику, і Віталія затамувала подих. «Якщо не візьме слухавку?» – майнула у неї думка.

– Алло! – почула вона хрипкуватий низький голос чоловіка.

– Володимире, це я, Віталія! Доброго дня! – радісно промовила жінка.

– Радий тебе чути! – сказав Володимир.

– Як ви? Все ще там?

– А де ж я маю бути? Правлю службу в церкві, працюю, зустрічаю і проводжаю екскурсантів.

– Люди ходять до церкви?

– Є трохи постійних прихожан, та й екскурсанти у вихідні заходять.

Володимир за звичкою не питав, чому Віталія йому телефонує. І вона, і Родіон йому дзвонили нечасто, але чоловік не ображався, розумів, що в кожного своє життя, турботи, та й не любив по мобільнику розмовляти, коли не бачиш людини, її виразу обличчя, не відчуваєш настрою.

– Володю, я дуже хочу приїхати до вас, – промовила Віталія. – Приймете гостю?

– Ну-у-у, якщо моя гостя не боїться труни, то звичайно! – відповів він, і Віталія розсміялася:

– Ні! Вже не боюся!

– То коли виїдеш?

– Сьогодні!

Жінка швидко зібралася, вийшла з дому і згадала, що вперше за останній час щиро сміялася, коли Володимир згадав про труну у своєму будиночку.