Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Страница 4

Збираючись на зустріч, Віталія розпустила волосся, бо знала, що це матері не сподобається, вдягла футболку та обтислі джинси з дірками на колінах, взула кросівки. Спіймала себе на думці, що вперше в житті мати побачить її у вигляді, який вважала неприйнятним, і від того Віталії стало спокійніше. Вона залишила за собою право вибору і сама вирішила, як має виглядати, і це її неабияк потішило.

Поспішаючи до кафе «Морський бриз», Віталія трохи нервувала. Вона не могла уявити, чим закінчиться ця зустріч, але внутрішньо була готова до будь-якого результату. Жінка знайшла вільне місце біля вікна, замовила собі фруктове морозиво. Маргарита Варфоломіївна поважно зайшла до приміщення, шукаючи поглядом доньку, повільно посунула вузьким проходом між столиками.

«Мама не змінилася, така ж доглянута, з пишною зачіскою, гарно вдягнена, з густо напомадженими губами та ідеальним манікюром», – подумала Віталія.

– Доброго дня, мамо! – привіталася вона і всміхнулася кутиком вуст.

– Вітаю! – промовила жінка й помахом руки підізвала офіціанта, замовила капучино. – Як ти, Віто?

– Нормально, – промовила та і ледь помітно всміхнулася.

– Розповідай, де пропадала зі своїм бойфрендом.

– Ми… ми жили з Родею… далеко звідси.

– Вже нажилися? Щось не бачу перед собою щасливої заміжньої жінки, не видно і її турботливого чоловіка.

В словах матері було стільки іронії, що у Віталії стиснулося серце. У глибині душі вона до останнього сподівалася, що мати при зустрічі розчулиться, скаже, що все їй пробачила, і пригорне до себе зі словами: «Люба моя донечко! Дурненька моя дитино! Накоїла помилок, але хто з нас без гріха? Ти можеш мені довіритися, бо окрім тебе, у мене нікого немає і я тебе люблю. Пробач, що не розуміла тебе, не порадила і не підтримала!» Скільки разів Віталія уявляла, як мати промовить ці такі бажані слова, і вони обидві розплачуться, покаються, пробачать одна одній, і вона в обіймах рідної людини все-все їй розповість, нічого не приховуючи. Віталія була майже впевнена, що так і буде, і вона, нарешті, виговориться й облегшить душу, але скептичні слова матері поставали парканом між ними.

«Мама мене зрозуміє!» – подумала Віталія, все ще сподіваючись на щиру розмову.

– Ми не розлучилися з Родею, – сказала вона, – він пішов добровольцем в АТО.

– А міг би навчатися за кордоном, отримати гарну освіту ще й бізнес батьків, – зітхнула жінка й кивком подякувала офіціанту за каву. – Нехай повоює, посидить в окопах, послухає свист куль, то, може, й розуму додасться. Хоча… Такі люди невиправні. І слід зазначити, що ти, Віто, споганила його майбутнє. Так-так! І не зиркай на мене спідлоба! Якби ти не розставила ноги перед неповнолітнім хлопчиком…

– Мамо!

– Що «мамо»? Потрібно тоді було слухати матір і вийти заміж за поважного чоловіка, якщо вже так засвербіло між ногами!

– Я не кохала його!

– Покохала б із часом. А що тепер? Осоромилась сама, мене осоромила, перекреслила світле майбутнє Родіону.

– Я… я справді накоїла багато помилок, але вже нічого не змінити, – почала Віталія, але мати її перервала.

– Сподіваюсь, що твій коханець не зробив тобі дитину перед тим, як втекти від тебе в АТО? – запитала вона.

У Віталії всередині все стиснулося, серце завмерло у грудях від тих слів. Мати буравила її суворим поглядом так, що здавалося, загляне в душу і дізнається всю правду, але побоювання Віталії були марними.

– Добре, що вистачило розуму в тебе не завагітніти, а то б сором мій подвоївся, – зауважила жінка.

«Мама не те що не хоче мене зрозуміти – вона не відчуває навіть мого настрою, не помічає страху», – подумала Віталія і запитала:

– Який твій сором, мамо?

– А ти нічого не знаєш?! – невдоволено глипнула на неї очицями жінка. – Чи прикидаєшся?

– Не розумію, про що ти.

– Ти ж не в лісі десь жила? Напевно, що читала газети, продивлялася новини в інтернеті, – зауважила жінка.

– Ні, не читала.

– Жодна газета не оминула гарячої теми про твою втечу з міста зі своїм учнем. Журналюги постаралися на славу! Так смакували новину про доньку прокурорки, яка звабила свого учня! Правда, наступного дня мені вдалося заборонити полоскати мої кістки і змішувати моє чесне ім’я з проступком доньки. Довелося дати інтерв’ю про те, що я не знала про зв᾿язок доньки з неповнолітнім, і заявити, що відмовляюся від такої доньки.

– Тобто?..

– Так! Я привселюдно відмовилася від такої доньки! – хизуючись, заявила жінка. – Лише так я змогла відбілити своє чесне ім’я!

– Ти… це зробила не по-справжньому? – запитала Віталія, і губи її зрадливо затремтіли.

– Я не лицемірка! Я відмовилася від тебе, бо ти не варта того, щоб бути донькою прокурорки!

– Я була і залишаюся твоєю донькою, – промовила стиха Віталія, зробивши наголос на слові «твоєю».

Маргарита Варфоломіївна відсунула від себе порожню чашку, постукала по столу товстими короткими пальцями, прикрашеними перснями, затримала погляд на доньці.

– Можливо, я наголошую, що можливо, я тебе пробачу, – промовила вона після затяжної паузи, – але за однієї умови.

– ?

– Ти маєш прийти до мене додому, щиро попросити вибачення, відмовитися від свого Родіона, потім піти до батьків хлопця і там перепросити, вже після цього тобі доведеться все це повторити журналістам. Напевно, ти ще кілька років не зможеш працювати за фахом, але з часом усе забудеться, вляжеться. Сидітимеш удома, на люди не показуватимешся, у тебе, Віто, буде достатньо часу, щоб працювати над дисертацією, захистишся і потім зможеш повернутися на роботу. Ось такі мої умови!

– Відмовитися від Родіона?! Що це означає? Я ж його кохаю!

– Не хочу навіть чути про нього! Яке кохання?! Тобі повторити все спочатку чи ти мене почула?

– А якщо не почула?

– То тебе нікуди на роботу не візьмуть!

– Неправда! Я піду працювати в дитсадок вихователькою! Я зможу сама себе забезпечити! – заявила Віталія.

– Не зможеш! Я подбаю про те, щоб ти не змогла навіть прибиральницею працювати, не те що у закладах освіти! Даю тобі на роздуми три дні! Лише три дні! Віто, не жартуй зі мною і не гадай, що зможеш користуватися моєю добротою. Ти згинеш без моєї підтримки і допомоги! Гадаєш, твій коханець повернеться до тебе?! Та нащо ти йому здалася?! Впевнена, що не від хорошого життя він утік від тебе в окопи! Ти добре йому підставила, хлопчик навтішався і пішов від тебе!

– Це неправда! – скрикнула Віталія, і в її очах заблищали сльози. – Родя любить мене!

– Ага! Помрій! – жінка скривила губи у посмішці. – Три дні! – повторила вона і показала три товсті пальці. – Бо наступного такого шансу я тобі не дам.

Маргарита Варфоломіївна неспішно підвелася, розрахувалася і пішла на вихід. Віталія ще довго сиділа в оціпенінні.