Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Страница 18

Віталія у суботу вперше побувала в церкві на службі, яку проводив Володимир. Вона побачила чоловіка у церковному облаченні, і він здався їй зовсім іншою людиною: мудрою, зосередженою, натхненною. Жінка, мов зачарована, вслуховувалася у голос священника та жінок церковного хору, і здавалося, що вона вже відірвалася від грішної землі й поринула разом із голосами, що урочисто піднімалися вгору і ще кудись вище, у щось хвилююче і допоки їй незнане.

Голос священника замовк, а Віталія все ще стояла, завмерши в одній позі, не в змозі опуститися на землю. Люди підходили до Володимира, щось запитували, запалювали та ставили свічки і тихо виходили з приміщення. Віталія останньою підійшла до чоловіка і сказала:

– Я вперше в житті була на службі.

– І як тобі?

– Я приголомшена, схвильована, – зізналася вона, – здається, що побувала десь у невідомих світах.

– Церква – це місце зустрічі людини з Богом, – промовив чоловік. – Тому не дивно, що все це справило на тебе таке враження.

Віталія заходилася прибирати у церкві, Володимир протирав від пилу ікони.

– Чому люди моляться? Що вони при цьому відчувають? – поцікавилася Віталія.

– Коли людина молиться, її душа освячується, наповнюється ніби свіжим повітрям і прозріває. Вона починає бачити те, для чого їй дано життя, як його прожити і чим наповнити, – пояснював чоловік. – Молитва ж дає людині духовні сили та допомагає подолати життєві негаразди. Слова молитов відкривають двері нашої душі для Божого світла, а воно допомагає вилікувати наше тіло і дух. Людина молиться і тим закликає на допомогу ангелів і святих, і могутні цілителі приходять.

Віталія промовчала, а Володимир не запитував, чи зрозуміла вона його слова, – знав, що потрібен час усе осмислити.

Наступного дня, у неділю, відвідувачів у церкві було багато. Якраз під’їхало кілька автобусів із туристами у зону відчуження, і всі вони заради цікавості пішли до дерев’яної старовинної церкви із синім куполом. Віталія чула, як екскурсанти жартували і сміялися перед входом, а коли зайшли всередину, зупинилися і замовкли, піддавшись силі величного і потужного голосу священника, і так стояли до кінця служби.

Наступні кілька днів Віталія мало говорила, а Володимир не був нав’язливим зі своїми настановами. Чоловік знав, що вона у глибоких роздумах і не можна їй заважати. Володимир намагався готувати щось корисне і смачне, щоб, як він казав, «відгодувати» жінку, яка й справді була бліда і дуже худенька.

На четвертий день він виконав прохання Віталії і похрестив її, ставши її хрещеним батьком. Володимир надів жінці на шию срібний хрестик із зображенням Христа, вона поцілувала його й подивилася на чоловіка з безмежною вдячністю.

– Я тепер ніколи з ним не розлучатимуся! – пообіцяла вона. – Цей хрестик з ваших рук, хрещений, – найцінніший подарунок!

У Віталії світилися щастям очі, великі, глибокі, одухотворені – вони були прекрасні. Вона попросила навчити її молитися.

– Повторюй за мною, – сказав Володимир. – Отче наш… – і Віталія повільно, чітко промовляючи кожне слово, повторила за ним. – А коли відчуєш чи то біду, чи неприязнь до іншої людини, промов швиденько: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене, твою рабу Віталію». Зрозуміла?

– Так, хрещений! – відповіла бадьоро.

– До речі, про твого батька. Ти маєш повне право знати, хто він. Можливо, той чоловік і не знає про твоє існування?

– Усе можливо, – зітхнула Віталія.

– То знайди його! Може, саме він стане твоєю близькою і рідною людиною, – порадив Володимир.

– Спробую ще раз запитати у матері і дізнатися, хто мій батько, – пообіцяла Віталія.