Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Страница 13

З перших днів перебування у «Десні» Родіон потоваришував із Романом Сиротенком. Так вийшло, що Роману дістався перший «поверх» ліжка, а Родіону – другий. Роман, одноліток Родіона, високий худорлявий блондин з синіми очима і приємною посмішкою, на перший погляд здавався щасливою людиною, яка задоволена своїм життям. Лише тоді, коли хлопці познайомилися ближче, Родіон дізнався про нелегку долю юнака. Романа народила жінка пізньої осені у покинутому сараї на околиці селища і там залишила. Лише диво врятувало немовля – чоловік вигулював собаку і випадково почув плач дитини. Породіллю так і не знайшли, дитинку помістили у будинок малюка, там і дали хлопчику прізвище Сиротенко. Життя в інтернаті у Романа не було солодким, бо він був занадто добрим, довірливим і щирим, а там виживали сильніші і жорстокіші. Попри все, хлопець не озлобився, не втратив віри у людей і на світ дивився очима щасливої людини, щиро вірячи в те, що добра в житті більше, ніж зла. Роман отримав професію зварника, влаштувався на роботу і паралельно оббивав пороги кабінетів чиновників, намагаючись отримати свої законні квадратні метри житла, але все намарно. Зрозумівши, що не слід чекати житла від держави, вирішив на нього заробити самотужки.

– І тоді ти підписав контракт? – чи то запитав, чи підвів риску під розповіддю друга Родіон.

– Так! Прикинув, що на роботі буде йти оклад на картку, щось отримаю на службі, тож повернуся і куплю бодай кімнату в гуртожитку, а якщо пощастить, то навіть маленьку однокімнатну квартирку, – мрійливо говорив юнак, і від того його обличчя з ледь помітним дрібним ластовинням осявала усмішка.

Родіон довірився Роману і розповів про своє кохання і навіть про втрату дитини.

– А я все життя думаю про свою матір і намагаюся зрозуміти, чому вона мене покинула, – сказав Роман. – Часто гадаю, чи мучить її совість, чи шукала вона мене. Якщо ні, то значить, у неї немає серця.

– А ми з Віталією житимемо, весь час шкодуючи про те, що все вийшло так безглуздо і ми самі винні у тому, що втратили своє немовля. Це такий тягар, який ніколи не відпустить!

– Кажуть, що час лікує, – обережно зауважив Роман. – Ось відслужиш три роки, повернешся до своєї коханої, ви одружитеся і матимете ще дітей. Розумію, що інша дитина не може замінити втрачену, але нові клопоти про немовля притуплять біль.

– Хіба що притуплять, – зітхнув Родіон.

– Коли у вас народиться дитина, візьмеш мене хрещеним для неї? Так хочеться про когось турбуватися!

– То сам одружишся і няньчитимешся зі своїми! – усміхнувся Родіон.

– Виходить, що ти мені відмовляєш? – запитав ображено Роман.

– У мене ж іще немає дітей! – розсміявся Родіон.

– Будуть!

– Гаразд! – погодився Родіон. – Обіцяю, що візьму тебе кумом!

– Дякую, друже! – промовив юнак, і його обличчя розпливлося у задоволеній щирій усмішці. – А ти пообіцяй, що народите дитинку, як тільки повернешся додому!

– Обіцяю! – відповів Родіон і теж усміхнувся.