Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Страница 19

Володимир помічав, як день у день змінювалася Віталія. Щодня вона прокидалася рано, просила у нього ключі від церкви і йшла туди, щоб побути на самоті. Поверталася звідти замислена і загадково усміхнена. Вони снідали разом, і Віталія чи то йшла прогулятися лісом, послухати пташок і поверталася з маленьким букетиком лісових квітів, чи розмовляла з чоловіком. Часом він був для неї другом, часом повчав як священник і наставник, але найчастіше говорив до неї як люблячий батько. І до жінки поверталася жага до життя. Володимир бачив, як у її очах вже горить вогник, як вона все частіше усміхається і заново вчиться радіти кожному прожитому дню. Коли чоловік не поспішав на службу в церкву чи не йшов на роботу, вони зустрічали народження нового дня, сидячи на ґанку. Володимир неспішно попивав міцний чай, Віталія – каву, чоловік смалив цигарку за цигаркою, а Віталія спостерігала за сходом сонця так, немов це робить вперше у своєму житті.

– Скільки ж ранків я пропустила! – промовила вона захоплено, коли сонце піднялося над лісом, пробудило все живе навколо і розсипало своє золото верхівками дерев.

– Хіба ти одна така? – усміхнувся у вуса чоловік. – Люди частіше помічають свої негаразди, недоліки інших, зосереджуються на своїх хвилюваннях та стражданнях, не задумуючись, що життя у них одне і навколо стільки всього прекрасного! Взяти хоча б схід сонця! Це ж чудо природи, яке даровано кожній людині і, до речі, безкоштовно! Можна, звичайно, у вихідні поспати зранку довше, і це нормально, бо не завжди є можливість зустрічати народження нового дня, але ж скільки людей взагалі не бачили такого дива!

– Захід сонця також прекрасний, – зауважила Віталія. – Він знаменує закінчення ще одного прожитого дня. Можна спокійно релаксувати, спостерігаючи, як рожеве сонце стомлено ховається на відпочинок за горизонт, людина може підбити підсумки за коротенький період свого життя, що має назву «день», зробити висновки, спланувати свій наступний день. Якщо були неприємності впродовж дня – відпустити їх із заходом сонця, якщо припустилася помилок, то подумати, як вчинити так, щоб їх не повторити.

– Саме так, Віто! На долю кожної людини випадають випробування, – промовив Володимир, запаливши чергову цигарку, – і не завжди можна позбавитися туги із закінченням дня, але частину болю потрібно лишати у минулому дні, не варто його тягти за собою в наступний. Як зазначав преподобний Ісаак Сирін[1]: «Шлях Божий – це щоденний хрест. Ніхто не сходив на Небо, живучи безжурно». І з цим не можна не погодитися.

Віталія зауважила, що, повернувшись у місто, не зможе щодня ось так зустрічати ранки і проводжати прожитий день, але за можливості буде це робити і згадувати чудові дні, проведені з Володимиром.

– Ти можеш приїжджати сюди, як до себе додому, будь-коли і без попередження, – сказав він Віталії.

– Я все думаю, як мені жити далі, коли мати перекрила мені кисень повністю, – сказала Віталія і розповіла про те, як її мати зробила все, щоб вона не змогла влаштуватися на роботу за фахом. – Я опинилася немов у клітці, з якої нема виходу. Напевно, доведеться влаштовуватися на низькооплачувану роботу, але тоді я не зможу сплачувати за житло. Навіть не знаю, що робити далі, – зізналася вона, – лише тут мені здавалося, що по-справжньому була щасливою і вільною, але свобода виявилася оманливою.

– Давай поміркуємо разом, – запропонував чоловік, – не може бути, щоб не було виходу. Він завжди є: навіть коли стіни з бетону, все одно лишиться десь маленька шпаринка. Не хочу бути нав’язливим, але мені знову кортить процитувати преподобного Ісаака Сиріна: «Не належить тобі радіти, живучи безжурно, у скорботі сумувати, вважаючи невідповідною путі Божій. Бо путь Божа одвіку хрестом і смертю прокладається». Якщо не второпала цей вислів, то буде вільний час – подумаєш, а зараз спробуємо все розкласти по поличках, а потім уже сама вирішуй, як тобі діяти, бо кожна людина сама є ковалем своєї долі.

– Давайте спробуємо, хрещений, – погодилась Віталія.

Їй подобалось говорити слово «хрещений», яке було новим у її житті й асоціювалося із чимось добрим, мудрим, душевним і дуже рідним.

– Що тебе тримає в місті? – Володимир поглянув на жінку.

– Нічого, – вона стенула плечима.

– Ти збираєшся повертатися до матері?

– Ні! – категорично заявила жінка. – Я не повернуся в те пекло!

– Може, варто ще раз спробувати поговорити з матір’ю? Врешті-решт, у вас тече одна кров.

– Я вже думала про це, – відповіла Віталія, важко зітхнувши, – я ще раз із нею поговорю. Але просити пробачення і повзати перед нею на колінах не буду!

– Поїхали далі. Два варіанти: перший, коли ви з матір’ю знайдете спільну мову. Що тоді?

– Якщо станеться таке диво, а я відчуваю, що його не буде, то все одно я не залишуся жити з нею під одним дахом.

– Варіант номер два: мати не захоче тебе бачити, – сказав чоловік.

– Варіант наближений до реальності, – промовила Віталія з сумом, – тож нема чого мені робити у її домі. Що далі?

– Виходить, що у твоєму місті тебе ніщо не тримає, тож можна звідти виїхати. У тебе там ще є незавершені справи? – запитав чоловік.

Віталія розказала, що трохи не закінчила роботу над дисертацією і не встигла захиститися.

– Де ця робота?

– Вдома, тобто у будинку матері.

– Не подумувала про те, що треба довести завершене до кінця? Недобре зупинятися на півдорозі.

– Ви маєте рацію, я маю закінчити роботу і захиститися.

– Сил і знань вистачить? – Володимир усміхнувся куточками вуст.

– Тепер так!

– Ось ми з тобою, доню, і визначилися з першим кроком – ти маєш поговорити з матір’ю і закінчити роботу над дисертацією.

– Але ж і матеріальну частину життя ніхто не скасовував, – зауважила Віталія.

– Наступна сходинка. Якщо тебе ніщо не триматиме у місті, то ти зможеш звідти виїхати, – продовжив чоловік. – У тебе є якісь заощадження, щоб було з чого жити перший час?

– Трохи є коштів, але надовго їх не вистачить.

Володимир запропонував свою допомогу, але Віталія категорично відмовилася.

– Та нащо мені ті гроші? Я все одно свою зарплатню не проїдаю. Прошу тебе, візьми!

– Ні і ще раз ні!

– Добре, я дам у борг, а ти пізніше повернеш, – запропонував він.

– Я вам, хрещений, дуже вдячна, але зрозумійте мене: я не відчуватиму своєї свободи, коли знатиму, що у мене висить борг, – сказала йому Віталія. – На новому місці я зможу влаштуватися на роботу і заробляти сама, хоча до нового навчального року ще кілька місяців, тож раніше знайти роботу не зможу.

– І як ти житимеш?

– На свої заощадження, мені багато не треба.

Вони ще довго говорили, планували майбутнє, а потім проводжали минулий день.

– Головне, доню, знайти себе і справу, яка тобі до душі, – підсумував Володимир. – Коли я почав відроджувати закинуту церкву, то серцем відчув, що це – справа мого життя.

– Так і сталося?

– Коли став священником, то усвідомив, що це моє, і на душі стало спокійніше, ніби довго-довго блукав світами у повній темряві і нарешті вийшов на світло, яке зігріває і душу, і тіло. А церква – це те, що чекало на мене довгий час, щоб дочекатися і запалити незриме світло, яке мене тепер зігріває, вказує життєвий шлях, веде вперед і взагалі тримає на цьому світі після втрати дружини і навіть сенсу життя, – пояснив Володимир.

– Ви зараз щасливий?

– Поняття щастя у кожного своє, але я знайшов себе, своє місце в житті і від того отримую задоволення. Я відчуваю свою затребуваність, коли прихожани йдуть до мене, а це так важливо! Кожна людина має відчувати, що її хтось любить, що вона комусь потрібна.

– Ой леле! Я геть забула про мобільник! – схопилася Віталія. – Напевно, батарея вже давно розрядилася, а я ж мала ще в суботу зателефонувати Роді!

– То чого сидиш?! Ану бігом заряджати телефон! – засміявся чоловік.