Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Страница 20

Віталія покидала хатину Володимира зовсім іншою людиною. За час перебування у хрещеного вона переосмислила своє життя і змогла розставити всі крапки над «і», у неї з’явилася впевненість у своїх силах. Жінка вже не відчувала себе безпорадною, розгубленою і самотньою серед численних доріг життя, вона знала, що свою стежку має обрати сама. Вона ще не знала, де та правильна її доріжка, але була впевнена, що зможе її віднайти, не заблукає у життєвих лабіринтах, обираючи свій шлях. Біля Володимира Віталії було спокійно як ніколи, вона вперше відчула, як щастить тим людям, що мають батька, який може і порадити, і заспокоїти, коли туга на душі, і захистити. Жінка твердо вирішила добитися від матері зізнання і з’ясувати, хто її біологічний батько.

– Ти маєш бути готова до того, що він виявиться зовсім не таким, як ти його уявляєш, – попередив її Володимир, коли вона заявила, що шукатиме свого батька. – Чи не стане для тебе новим ударом, коли він буде, наприклад, пияком чи безхатченком?

– Я сприйму все, як буде, – впевнено відповіла йому Віталія, – не хвилюйтеся за мене, тепер зі мною Він! – сказала вона і торкнулася долонею грудей, де на мотузочці був срібний хрестик.

Коли Віталія вирішила повертатися додому, Володимир проводжав її на зупинку автобуса. Вона бачила, які в нього сумні очі, хоча чоловік намагався вдавати радість.

– Мені також сумно з вами розставатися, – сказала вона, – але життя продовжується і я маю йти далі по ньому. Ви ж так мене вчили?

– Я не вчив, а радив, – промовив чоловік, і стримана усмішка майнула на його обличчі. – Ти, доню, приїжджай, не соромся, коли буде важко.

– Я пам’ятаю, – усміхнулась у відповідь жінка. – Ви для мене так багато значите! Я навіть не знаю, як би жила далі і чи змогла б жити, якби не ви!

– Овва! Такі високі слова, що я можу й розплакатися!

– Ваші слова, наші розмови… Вони були для мене як бальзам на душу. Справді!

Володимир зітхнув і промовчав. Він усією душею прикипів до цієї дівчини-жінки, розгубленої, зневіреної, невпевненої у собі, яку гнітило почуття провини і яку у найтяжчу хвилину не підтримала мати. Чоловік дивився в її великі прекрасні зволожені очі і зараз уже бачив у них живий вогник і впевненість. Вона мала їхати від нього, щоб почати самостійне життя – це Володимир розумів, і водночас серце обливалося кров’ю від однієї думки, що за кілька хвилин він знову залишиться на самоті.

«Будуть прихожани, екскурсанти, колеги по роботі, але то все не те, – думав він. – Віталія стала мені донькою, хоча й не рідною по крові. Мені її бракуватиме, а вона поїде, закрутиться у вихорі життя і згадуватиме мене у кращому разі інколи, але я буду думати про неї щодня, молитися вранці і ввечері, щоб Всевишній дав їй щастя».

– Чому ви мовчите? – запитала Віталія. – Скажіть щось на прощання!

– Все буде добре, дитино! Все буде добре! – промовив він й обійняв її, пригорнув до себе, погладив худенькі плечі, помітивши, що під’їжджає маршрутка. – Не забувай про правило трьох «н».

– Нема нічого неможливого! Я пам’ятаю! – відповіла вона.

До останнього він сподівався, що та клята залізна колимага зламається і не приїде, тож Віталія зможе побути біля нього ще один день, але ж ні! Приторохтіла, підскакуючи на вибоїнах, запилюжила, стала на зупинці.

– Мені час! – промовила Віталія.

Вона поцілувала колючу щоку чоловіка.

– Дякую ще раз! Я вам зателефоную!

– У добру путь! З Богом! – промовив він, злегка відштовхнувши її від себе. – Поспішай, щоб місце зручне зайняти!

За хвилину маршрутка рушила з місця. Віталія дивилася у вікно, проводжаючи поглядом самотню чоловічу постать, аж поки та не зникла з поля зору…