Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Страница 9

Володимир за звичкою прокинувся рано. У нього був вихідний, можна було б і поніжитися у ліжку зайву годинку, але не спалося. Ледь розплющив очі, одразу й підхопився з ліжка, як у казармі, заправив ліжко, акуратно, щоб жодної «зморшки» не лишилося, поглянув збоку і лишився задоволеним. За кілька хвилин заварив міцний чорний чай, налив у кружку, яка була вже такого кольору, як і сам чай. Посуд чоловік тримав у чистоті, а ось кружку рідко вичищав від коричневого нальоту. Кілька разів після того, як кружка була вичищена до блиску і мала білий, свій натуральний, колір, Володимир не міг її знайти, шукаючи за звичкою коричневу, а потім кілька днів чай йому здавався не таким смачним та мав незвичний запах, аж поки минало кілька днів і повертався знайомий смак чаю разом із коричневим нальотом. Раніше він був прихильником кави, але останнім часом бувало, що пекло у грудях, тож він чергував напої, збираючись поступово відмовитися від кави.

Володимир узяв кружку за металеву ручку, хоча вона була ще гаряча, вийшов з нею надвір, сів на ґанок. Звідси йому було видно обриси куполів та хреста церкви, яку він з помічниками реставрував. То була гордість і справа його життя. З весни Володимир почав вести службу в неділю та у свята.

Чоловік ковтнув міцного чаю, запалив цигарку. Як же він любив такі миті! Коли можна сповна насолодитися народженням нового дня, вслухатися у шелест вітру, що прогулювався верхівками дерев, будив птаство, коли самотність не гнітить, а радує. Володимир чекав із завмиранням серця, коли над лісом з’явиться частина рожевого півкола. Світліло небо, набирало своїх звичних барв, коли почулися радісно збуджені голоси пташок, які вітали новий день.

«Якби ж могли так радіти кожному новому дню люди, то світ став би кращим, а люди – добрішими», – подумав чоловік, сьорбнувши гарячого напою.

Від подиху легкого вітерцю колихнулися травинки, гойднулися на тонких ніжках-стеблинах лісові квіточки й завмерли в очікуванні миті, коли можна буде розгорнути пелюстки назустріч сонцю. І ось воно поважно і величаво показалося півколом над верхівками дерев. Від гучної симфонії птахів, радісного шелестіння листочків, травинок, квітів небесне світило зашарілося ще більш насиченими помаранчевими та рожевими кольорами. Півколо повільно зростало, підіймалося вище над землею, пробуджуючи все живе, і незабаром рожеве коло викотилося на небо, розкинуло проміння навсібіч, і настав ще один земний день.

Володимир допив чай, загасив недопалок, зайшов до свого скромного житла, поставив кружку на кришку труни, взяв ключі і попрямував до свого творіння. Скрипнули двері, чоловік увійшов у церкву, наклав на груди хрест. Володимир, коли не був на зміні, щоранку приходив сюди – заходив до приміщення, яке відреставрував, відновив, удихнув у нього нове життя. Він тут знав кожну дощечку, шпаринку, тріщину, знав, де потрібно підфарбувати чи освіжити. Мешканці села принесли ікони, які роками вдома припадали пилом, старий різьбяр зробив дерев’яне розп’яття Христа, яке жіночки дбайливо прикрасили штучними квітами та вишитим старовинним рушником.

Гучно лунали кроки у повній тиші, хоча чоловік намагався ступати тихо. Володимир окинув поглядом усе навколо, став навколішки перед іконою Всевишнього, тихо і щиро помолився, потім підвівся, запалив свічку. Тільки тут, коли був у церкві лише він, Володимир не відчував тяжкості самоти. Він міг годинами подумки розмовляти із Всевишнім, згадуючи своє минуле життя. Чоловік знав, що життя не ідеальне, воно наповнене не лише щасливими митями, а й розчаруваннями, втратами, горем, випробуваннями. Володимир намагався зрозуміти, чому життя так пошматувало його з усіх боків, а він живий, здоровий, хоча й безмежно самотній.

«Я людина, яка живе під чужим іменем, – подумав він, – справжній я вже давно помер».

Йому не було з ким щиро поговорити, пожалітися, спитати поради, але Володимир тим не переймався. З часом він звик до самотності і жив сьогоднішнім днем, розуміючи, що наступного дня його може наздогнати правосуддя і решту свого життя він не бачитиме сходу сонця, лише небо з-за ґрат. Він намагався проаналізувати, чому так сталося, що він, у часи небезпеки для своєї країни одним із перших ставши на її захист, не шкодував свого життя, втратив родину, вчинив по совісті, затримавши бойовиків, а потім виявився ще й злочинцем. Чоловік уже не вірив у справедливість, намагався зрозуміти, як йому жити далі і навіщо. Щодня він питав про це Всевишнього, але поки не отримав відповіді. Одне він знав: якщо Бог зберіг його життя, то це означає, що на землі Володимир ще не виконав своєї місії. Наразі він її вбачав у тому, що проводив служби, відспівував покійних, іноді навіть хрестив новонароджених і вінчав молодих, хоча це траплялося доволі рідко – село повільно вимирало. Володимир підлаштовував свій графік роботи так, щоб бути вільним від чергування на контрольно-пропускному пункті у суботу й неділю, відчиняв церкву для охочих відвідувачів із численних екскурсантів у зону відчуження. Ті залишали якісь пожертви, на них Володимир закуповував ікони та все необхідне для служби. Він робив свою справу, від якої отримував моральне задоволення і спокій, не зважаючи на те, що всі навколо вважали його диваком і шепотілися про порожню труну у його будиночку.

«Звичайно, що я для них дивак, бо хто мене зрозуміє, якщо я сам себе не до кінця зрозумів і пізнав», – подумав Володимир, вішаючи масивний замок на двері церкви.

Володимир часто згадував молоду пару закоханих, до яких прикипів усією душею. Віталія та Родіон приїздили сюди, щоб знайти власну свободу. Чоловік не знав, чому саме ці двоє припали йому до душі і саме перед ними він зміг розкритися, розповів їм про своє минуле. Щось було притягальне у їхній молодості, у тих щирих почуттях, які відбивалися на їхніх обличчях. Вони по-справжньому кохали одне одного і були занадто щасливими, щоб прислухатися до його порад. Володимир намагався переконати їх, що свобода живе у душі людини, де б вона не була, а головне те, що свобода – це ще й відповідальність. Молоді люди були такі щасливі та безмежно закохані, що не могли чути його слів – жили лише своїм коханням. Скільки разів подумки він повертався до того часу, коли Віталія та Родіон жили тут, згадував усі їхні розмови і намагався зрозуміти, чи все він зробив для них, щоб попередити трагедію, і весь час доходив висновку, що не все. Він, як старша людина з великим життєвим багажем за плечима, міг прямо сказати чи навіть наказати вагітній жінці та її чоловіку повернутися назад, у цивілізований світ, але не сказав. Володимир був упевнений, що скажи він ці слова закоханим, вони все одно б не дослухалися його порад, не почули б і вчинили так, як вважали за потрібне, але він мав це їм сказати! Почуття провини у смерті невинного янголятка тепер гнітило його, не давало спокою. Чи не тисячу разів він лаяв себе за те, що не наполіг на від’їзді молодих людей.

«Нехай би не прислухалися до моєї поради, але все одно я мав би наполягти на своєму!» – думав він щоразу, коли згадував закоханих.