Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Страница 17

Родіон дивився у вікно потяга. За ним пробігали дерева, найчастіше він помічав, що це були гостроверхі тополі та старі акації. Позаду залишалися села й міста, коли вони їхали на постійне місце служби на Луганщину. Навпроти нього сидів Роман і також мовчки дивився у вікно. Так сталося, що вони залишилися разом і мали проходити службу в одній і тій самій військовій частині. Коли приїхав командир відбирати бійців, то Родіон одразу потрапив до його списку. Роман, зрозумівши, що його можуть не забрати, звернувся до нього з проханням.

– Ми з ним як брати, – заявив він, і командир погодився їх не розлучати.

Про те, що вони вже прибули на Луганщину, стало зрозуміло, коли з’явилися перші терикони. Потяг зупинився на одній зі станцій, і Родіон побачив високий коричневий терикон, схожий на єгипетську піраміду, тільки весь наче зораний зморшками. Напевно, він був уже «старий», про що свідчили дерева, які дивом зуміли зачепитися з одного боку за коричневу породу і вижили. «Яка жага до життя!» – подумав Родіон, дивлячись на тонкі стовбури та покорчені гілки.

– Незабаром прибудемо, – промовив Роман.

І знову за вікном пропливали терикони, наче візитівка Луганщини. Одні з них були немов юні хлопці, і здавалось, прагнули дотягнутися до неба, інші – «старі», «лисі», поморщені або зі зрізаними верхівками – вони мов стомилися від життя і потихеньку осідали донизу, намагаючись нарешті зрівнятися із землею й отримати вічний спокій. Деякі терикони вже закучерявилися зеленню і нагадували радше гору, ніж правильної форми піраміду. Деінде поблизу них були залишки гірничодобувної техніки, скоріше за все такої, що вже віджила свій вік. Між териконами розкинулися тихі села та невеличкі містечка, часом між ними буяли зеленню балки, деінде виднілися крейдяні гори.

У вагоні стояла неймовірна спека. Частина хлопців усе ще міцно спали після нічних пригод. Перед дорогою вони десь роздобули пляшку горілки, але щоб потягнути по сто грамів, потрібно було, аби командир цього не помітив, тож їм довелося по черзі часто ходити нібито до туалету і поглядати, чи не відпочиває командир. Хлопці мучилися довго, аж до півночі, і лише тоді тихцем розпили горілку, а щоб замести сліди свого гріха, винесли порожню пляшку у смітник сусіднього вагона. Швиденько закусивши, вляглися на полиці і вмить поснули.

Настрій у Родіона був препоганий. Тепер він мав при собі мобільний телефон, але з Віталією так і не зміг зв’язатися. Минулі вихідні вона вперше не зателефонувала, і Родіон губився у здогадках. Коли отримав свій телефон, то не витримав й одразу їй зателефонував – абонент був поза зоною. Він намагався зв’язатися з Віталією знову і знову, але все марно. Родіон хвилювався, у голову лізли різні думки, одна гірша другої. Він не припускав, що вона змінила номер, аби порвати з ним, – Родіон переживав, щоб з коханою не трапилося лихо.

– Можеш комусь із її родичів подзвонити? – поцікавився Роман.

– Віталія не спілкується з матір’ю.

– А подружки у неї є?

– Була одна, також вчителька, але я не знаю її номера.

– Залишається лише чекати.

– Саме так! – зітхнув Родіон.

Вони вже під’їжджали до місця призначення, а Віталія так і не зателефонувала.