Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Страница 23

Віталія рипнулася до хвіртки, але, ступивши один крок, зупинилася. Її речі, її недописана дисертація, ноутбук залишилися у будинку, але стукати у браму, яку нахабно зачинили в неї перед носом, вона вважала за приниження.

– Своє я заберу! – вирішила вона і швидко пішла.

Віталія пришвидшила ходу і майже перейшла на біг, втікаючи від обійстя, де лишилося її минуле. Захекана, вона встигла заскочити у маршрутку, сіла на вільне місце і їхала, не задумуючись куди. Отямилася лише тоді, коли водій оголосив про кінцеву зупинку. Віталія вийшла, помітила кафе і пішла туди – хотілося їсти і пити. Вона замовила якусь страву за порадою офіціантки, з’їла її, не відчувши смаку, запила зеленим чаєм. У душі все переверталося, клекотіло від обурення. Віталія очікувала неприємної розмови з матір’ю, але щоб та не впустила у будинок – аж ніяк. Вона мала план наступних дій і вже знала, що тепер у неї вистачить сил втілити їх у життя. Для цього потрібно було дочекатися наступного дня, і Віталії не залишалося нічого іншого, як повернутися додому.

Жінка вийшла з кафе і згадала про подругу, яку давно не бачила. «Можливо, Валентина згодиться зі мною зустрітися і десь відпочити, погомоніти трохи?» – подумала вона і набрала номер подруги.

Валентина відповіла одразу.

– Привіт! Ти вчасно, – сказала вона, – зараз перерва, то маю трохи часу. Як ти, Віточко?

– Пропоную зустрітися і поговорити. Як ти на це дивишся?

– Коли?

– Можна сьогодні після уроків або ввечері, – запропонувала Віталія. – Можемо погуляти в парку, поласувати морозивом і потеревенити.

– Ні, Віточко, сьогодні ніяк, поїдемо з чоловіком до свекрухи.

– А завтра?

– І завтра не вийде. Вибач.

– Тоді коли?

– Як тільки випаде вільна хвилинка, я одразу тебе наберу, – пообіцяла Валентина.

– Гаразд! – погодилася Віталія.

Вона справді хотіла зустрітися з Валентиною перед тим, як поїде з міста, і мала б про це сказати подрузі, але в розмові відчула небажання тієї бачитися і промовчала.

«Можливо, воно й на краще, – думала Віталія, повертаючись додому, – не таким важким буде прощання з рідним містом, де я зросла і любила його і де вже не залишиться людей, з якими тяжко розставатися».

Вечір був тихим і не спекотним, тож Віталія вирішила влаштувати собі прощання з містом і поїхала у парк. Вона прогулювалася алеями, поглядала на лавки, де сиділи закохані парочки та відпочивали жіночки поважного віку, які привели на прогулянку невгамовних онуків. Скільки разів вона мріяла опинитися на місці парочок, щоб ось так цілуватися привселюдно, гуляти алеями, тримаючись за руки, або сидіти в кабінці колеса огляду і вдавати, що страшно, щоб коханий обнімав за плечі і промовляв: «Не бійся! Я ж із тобою!» І щоб вітерець розтріпував волосся, а він відхиляв його долонею, аби поцілувати її у губи і запевнити, що вона з ним не має нічого боятися, а вона вірила б кожному його слову, ловила на собі закоханий погляд і мліла від щастя. Але все склалося інакше, зовсім не так, як мріялося і бажалося. Віталія знала, що Родіон по-справжньому її кохає, але вони були такі нерозумні! «Як сліпі кошенята, – подумала вона, підходячи до місця дитячих атракціонів, – хотіли бути щасливими, вільними, але не там і не так шукали свободу».

Віталія зупинилася, сіла на лавку поблизу дитячих каруселей. Тут було людно і гамірно. Дітлахи бігали збуджені, веселі, щасливі, коли доходила їхня черга покататися на каруселі, галасували, шукаючи хто конячку, хто черепашку, хто зебру, і дорослим не одразу вдавалося вгамувати їх і розсадити по місцях, особливо тих, кому не дісталася бажана «тваринка». Віталія мимоволі всміхнулася, коли затримала погляд на дівчинці, яка заливалася сльозами, бо єдина качечка, на якій вона хотіла кататися, була вже зайнята, а коли іншій дівчинці запропонували помінятися місцями, то й та розплакалася. Віталія побачила, як мимо проходив клоун з повітряними кульками, які здіймалися вгору від легкого наповнювача. Вона підхопилася з місця, купила рожеву кульку і простягнула дівчинці, яка невтішно плакала.

– Тримай! Це тобі! – сказала Віталія, віддаючи кульку дитині. – Але ти маєш сісти зараз на цього «коника» і потім розповісти, як тобі було.

– Він поганий! – промовила дівчинка, але плакати перестала.