Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Страница 22

Віталія повернулась у місто вже зовсім з іншим настроєм. Вона знала, що сумніви та депресивний настрій її покинули, і відчувала у собі впевненість і сили. Дорогою додому зайшла у кафе, поспіхом щось перехопила, закусила десертом з морозива. Потім пішла до супермаркету, швидко знайшла потрібний відділ, купила додому хлібець та їжі на пару днів. Віталія була налаштована діяти рішуче: у її житті мали настати зміни, і вони будуть залежати від її рішення.

«Досить пливти за течією і поливати сльозами свій шлях!» – так вона вирішила ще там, коли була у Володимира.

Вдома вона прийняла душ з дороги, передягнулася і поглянула на годинник – за годину її мама вже мала повернутися з роботи і бути вдома. Саме з розмови з нею мали початися зміни у житті жінки, тому вона не стала чекати й поспішила на зустріч.

Віталія підходила до будинку, коли зі службової чорної автівки з тонованим склом вийшла Маргарита Варфоломіївна і поважно понесла своє огрядне тіло до подвір’я. Жінка зробила вигляд, що не помічає доньку, аж поки та її не гукнула.

– Мамо! Зачекай! Треба поговорити, – сказала Віталія, підійшовши до матері.

Жінка зітхнула, і її великі груди піднялися й важко опустилися. Вона повернулася до доньки і запитально поглянула на неї. Віталія вперше за своє життя відчула, що всередині у неї не холоне все від крижаного погляду матері, яка може сказати щось неприємне, осудливе і навіть бридке. Вона відкритим поглядом дивилася матері в очі, намагаючись зрозуміти, про що та думає, але у жінки був погляд прокурора, що оголошує злочинцю вирок, і ніякої пощади йому не буде.

– Чого ти хочеш? – нарешті промовила Маргарита Варфоломіївна.

– Ми маємо поговорити і порозумітися, – промовила Віталія. – Давай забудемо всі взаємні образи і звинувачення, пробачимо одна одній все-все! Ми все-таки мати і донька і в нас тече рідна кров.

Віталія сподівалася, що мати запросить її до будинку і там, за родинним столом і чашкою кави, вони зможуть бодай зараз спокійно поговорити і почути одна одну, але, схоже, жінка не збиралася вести розмови. Вона невдоволено глипнула на доньку, стиснула вузькі губи в одну пряму смужку.

– Повернення блудної доньки? – єхидно посміхнулась вона.

– Нам треба поговорити, мамо, – повторила Віталія.

– Хочеш покаятися? Вибачитися?

– Мені нема за що вибачатися.

– Справді?!

– Так, я накоїла помилок і сама ж за них розплачуюся, і ціна, повір мені, велика. То ми можемо спокійно поговорити?

– Все-таки ти вирішила вибачитися і повернутися додому? – сказала мати, оглядаючи Віталію з ніг до голови.

– Ні!

– То чого тобі, жіночко, від мене треба?

– Жіночко?! Я твоя донька, мамо!

– У мене доньки немає. На жаль!

– Що ти таке кажеш, мамо?!

– Була колись, бо таки я мала необачність її зачати й народити, – жінка награно зітхнула і звела погляд до неба.

– Необачність? – промовила Віталія з гіркотою у голосі. – То хоча б скажи, хто мій батько.

– Не було його у тебе, а тепер нема і матері. Сирота ти, Віталіє, кругла сиротинка!

Маргарита Варфоломіївна поважно повернула своє тіло, даючи знати, що розмову закінчено, але Віталія схопила її за руку.

– Мамо, ти не підеш звідси, поки не скажеш, хто мій батько!

Від несподіванки жінка на мить заціпеніла, потім з силою висмикнула руку і повернула до доньки почервоніле і спотворене злістю обличчя.

– Твій батько – сперматозоїд! Я вже казала тобі! І мені нема чого додати! – просичала вона в обличчя Віталії.

– Ні, я маю повне право знати, хто він! – наполягала донька.

– А я маю право не казати! – зі злістю кинула мати. – Я востаннє питаю: ти прийшла покаятися і попросити вибачення? То чекаю! Ти пам’ятаєш мої умови!

– На колінах просити вибачення, щоб повернутися у пекло, де я жила? Ні! Такого не буде! – сміливо і впевнено відказала Віталія. – Я хочу дізнатися, хто мій батько!

– Я дала відповідь на твоє запитання. Все! Крапка!

– Мені потрібно забрати свої особисті речі.

– Твого тут нічого немає, – сказала їй мати.

– Є одяг, взуття, книжки.

– Все те я купувала своїй доньці, яка для мене померла від сьогодні і назавжди!

– Мамо, як ти можеш таке казати? За що?! За мої помилки? А ти жодного разу не помилялася? Ти свята? – з болем промовила Віталія.

– Не тобі, хвойдо, мене судити!

– То можна хоча б свій одяг забрати?

– Звернись до свого коханця, – сказала Маргарита Варфоломіївна, – вояки непогано заробляють, тож нехай тепер він тебе вдягає, взуває і годує. А мені час іти!

Жінка відштовхнула доньку від себе долонею в плече, і її сильна рука ледь не вклала тендітну Віталію на землю. Маргарита Варфоломіївна так швидко пішла додому, ніби втікала назавжди від минулого. Металева хвіртка гучно гепнула за нею. Віталія почула, як повернувся ключ у замку, відгородивши її від матері не лише парканом.