Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Страница 3

Віталії знову наснилися жахіття. Вона бачила тільце свого синочка у картонній коробці, коли коріння вишеньки почало швидко рости, впиватися у маленьке тільце.

– Ні! Ні! Не треба! Іванку-у-у! – закричала вона щосили і прокинулася у холодному поті.

Віталія важко дихала, у голові шуміло і гуло. Вона з зусиллям підвелася з ліжка, ногами намацала капці, почалапала на кухню, дістала з холодильника пляшку з холодною водою і зробила кілька ковтків. За вікном уже прокидалося місто і вирувало життя. Матусі поспішали відвести дітей до садочка.

«Лише мій Іванко ніколи не зможе відвідати дитсадок, не піде до школи і не одружиться», – з сумом подумала жінка.

Страшний сон повторювався їй уже не вперше, і після такого Віталію ще більше тиснула пресом провина за смерть дитини. Вона розуміла, що з цим болем їй бути все життя і ніякий час не вилікує. Вчорашній дощ і зустріч із подругою надали їй життєвих сил, але ненадовго – нічні жахіття знову повернули її в жорстоку реальність, де нікого поруч не було, лише вона та біль провини.

Віталія згадала вчорашню розмову з Валентиною, коли подруга запропонувала їй зустрітися з матір’ю. Спогади про матір додали ще більшого болю, і жінку почали терзати сумніви: чи варто це робити? Їй нестримно захотілося хоча б на мить позбавитися жахливої самотності, почути рідний голос. Була неділя, і Віталія набрала номер Родіона.

– Привіт, кохана! – хлопець відповів одразу.

Від почутого голосу у Віталії потепліло на серці, немов вона вся зледеніла, а потім раптом потрапила у теплу оселю, де горів вогонь у каміні, було зручне крісло перед ним і м’якенький плед.

– Рада чути тебе, Родю! – промовила вона з любов’ю. – Мені потрібна твоя порада.

– Слухаю тебе.

– Я зустрічалася з Валентиною, і, на її думку, мені потрібно зустрітися з мамою і спробувати порозумітися.

– Слушна думка! Чому б і ні?

– Я вагаюсь.

– Чому?

– Лише тобі можу зізнатися: мені страшно з нею зустрічатися.

– Кохана, нічого не бійся! Ти доросла людина і вільна у своєму виборі, – сказав Родіон. – Як на мене, спробувати можна. Не вийде розмови, то розвернешся і підеш, ніхто тебе за це бити не буде.

– Я не знаю, як витримати ще один удар, коли… коли ми не порозуміємось, – зізналася Віталія.

– Не сприймай це як черговий удар долі, сподівайся на краще, але будь готова до гіршого. Головне – зберігай спокій і не бійся. Страх паралізує, і тоді співбесідник це відчує і цим скористається. Ти ж у мене сильна! Я це знаю! Коли буде важко – згадай про мене, уяви, що я поруч з тобою і тримаю тебе за руку. Добре?

– Дякую тобі, мій любий! Так і зроблю, – пообіцяла жінка.

– Якщо надумала, то не відкладай справу у довгий ящик, не дай ваганням узяти верх, – порадив Родіон.

Віталія попрощалася з юнаком і подумала, що Родіон наразі розсудливіший, ніж вона, хоча й молодший за неї на п’ять років.

«Родя змінився, – подумала вона, – і вже не схожий на закоханого хлопчиська-підлітка».

Віталія заварила каву, не поспішаючи пила напій, смакуючи кожним ковтком і збираючись із думками. Коли на дні чашки лишилася гуща, жінка глибоко вдихнула і, відкривши записничок, набрала номер матері. У глибині душі вона сподівалася, що мати зараз уже на роботі і не візьме слухавки, але помилилася.

– Алло! – почула вона у слухавці і завмерла, мов умить скам’яніла всім тілом. – Слухаю!

– Мамо, це я, – стиха промовила Віталія.

– Віта?! – почула здивоване, і у слухавці затихло.

– Так, це я. Мамо, нам потрібно зустрітися і поговорити! – на одному подиху вимовила Віталія.

– То приходь додому, поговоримо, – запропонувала мати.

– Я чекатиму тебе у кафе «Морський бриз», – Віталія вирішила сама призначити місце зустрічі. Не давши матері заперечити, запитала: – О котрій ти звільняєшся?

– О третій по полудню, – прозвучало сухо, й у слухавці часто запікало.