Читать книгу Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Страница 12

Віталія вийшла з таксі, розрахувалася, закинула наплічник за спину й огляділася. Серце шалено закалатало у грудях, коли побачила будку на пункті пропуску: одразу згадалося все так, ніби було вчора. Вони з Родіоном були безмежно щасливі, коли в одну мить розірвали всі зв’язки з рідними та знайомими і приїхали сюди, де мали стати вільними. Скільки було світлих надій та сподівань!

Віталія повільно рушила до місця, де мала зустрітися з Володимиром, набрала номер його мобільного.

– Доброго дня! – привіталася, почувши знайомий голос. – Я вже приїхала!

– Зараз буду! – коротко відповів чоловік.

За кілька хвилин Володимир вийшов до Віталії. Він наблизився до жінки, зустрівся з її поглядом і не встиг промовити й слова, як вона кинулася в його обійми, припала до кремезного чоловічого плеча й невтішно розплакалася.

– Ну що ти? Що, моя дівчинко? – промовив він розчулено й обійняв її за худенькі плечі, провів зашкарублими долонями по спині, пригорнув до себе, торкнувся волосся. – Не треба, дитинко, не треба!

Він не знав слів утіхи, а якщо і знав колись, то вже забув усі лагідні слова, бо не було кому їх казати. Володимир на мить розгубився, не знав, як заспокоїти юну жінку, що була схожа на дівчинку-підлітка, яку незаслужено образили і він має їй сказати щось важливе для неї, заспокійливе, а слів забракло і лише грудкою стиснуло горло так, що він замовк і лише гладив її худенькі плечі та шовковисте волосся.

Віталія ткнулася обличчям у пропахлу тютюновим димом куртку чоловіка, і цей запах був таким близьким і рідним. Вона притискалася всім тілом до людини, яка була зараз їй найріднішою, і плакала, не в змозі зупинити потік сліз. Вперше за останній час вона відчувала себе захищеною, але зараз у неї назовні з новою силою полився той біль, який накопичився всередині, і вона була вдячна чоловікові, що той просто мовчав, пригорнувши її до себе. Володимир незграбно проводив шорсткою долонею по її спині, волоссю, яке чіплялося за зашкарублі пальці, але ця батьківська ласка їй здавалася найніжнішою у світі, і від розчулення Віталія ще більше розплакалася. Її плач розпачу і безвиході перейшов у глухі ридання, схожі на виверження вулкана, що довгий час тримав у собі лаву, яка нарешті вирвалася назовні, і не існує сили, здатної її зупинити. Чоловік не відпускав Віталію, даючи змогу вилити накопичений біль слізьми, аж поки ридання не почали стихати. Віталія так і стояла, припавши до грудей чоловіка, і лише тихе здригання її худеньких плечей вказувало, що вона ще не заспокоїлася.

Під’їхав автобус з екскурсантами і зупинився неподалік них. Люди виходили з нього, розминали плечі, жваво розмовляли і мимоволі звертали увагу на дивну пару. Володимир це помітив і тихо промовив до Віталії:

– Віто, ти в нормі? Може, вже підемо? Бо екскурсанти поглядають на нас і думають, що цей дід робить з молодицею посеред дороги?

Віталія злегка відсторонилася від Володимира, поглянула на нього почервонілими очима. Вона побачила людей біля автобуса і ледь помітно всміхнулася.

– Мені байдуже, що вони про нас думають.

– І знаєш, що вони подумали? Дід з бородою, у якого з дупи пісок сиплеться, звабив юнку і демонструє це всім навколо!

– Та ну вас! – усміхнулася Віталія і підняла свій наплічник, який сповз із її плечей і лежав поруч. – І ніякий ви не дід, а чоловік у розквіті сил! Ходімо вже!

Будиночок Володимира був незамкнений, як і раніше. Скрипнули двері, і Віталія переступила поріг, поглянула на труну, усміхнулася.

– Тоді, коли вперше її побачила, мені справді стало лячно, – сказала вона, зайшовши у будинок.

– Проходь, будь як удома, а я зараз тебе нагодую! Зголодніла з дороги? Та що я питаю? У мене гостя, а я щось ляпаю язиком замість того, щоб пригощати!

Чоловік заметушився, поставив сковорідку на плитку, дістав хліб. Володимир був радісно збуджений і незвично говіркий. Віталія сиділа, дивлячись, як він радіє її приїзду, розігріває щось їстівне, кип’ятить воду в чайнику, дістає посуд. Володимир багато говорив, що було для нього не властиво, і Віталія не переривала його. Їй було так приємно знати, що є людина, яка щиро радіє зустрічі з нею, відчути турботу цього самотнього вайлуватого чоловіка.

– Все! Прошу до столу! – запросив він Віталію.

– Картопелька? – Віталія потягнула носом повітря. – Так смачно пахне!

– Так! Смажена на салі! І чай на травах!

Віталія з апетитом їла і нахвалювала страву Володимира.

– А ковбаска! От дурна голова! Я ж купив до твого приїзду! – чоловік ляснув долонею собі по лобі.

– Ні, дякую! Я краще буду вашу картоплю!

Чай вони пили на ґанку, споглядаючи на синій купол церкви, прикрашений хрестом. Володимир розповідав, як почав правити службу, як потягнулися сюди люди.

– Я хочу побувати там усередині, – сказала Віталія.

– Можемо хоч зараз!

Володимир відчинив перед Віталією двері церкви, і вона зайшла всередину. Там було тихо, прохолодно, стіни прикрашені іконами з ликами святих, які мовчки споглядали на відвідувачку. Віталія намагалася ступати нечутно, щоб не порушити тишу, повільно ходила від однієї ікони до другої, вдивлялася у суворі обличчя. Їй здавалося, що святі дивляться на неї то з осудом, то запитально, а їхній пильний погляд зазирає у саму душу. Було відчуття, що вони знають про її загиблу дитину і засуджують.

– Пробачте, я не хотіла, – шепотіли її губи, коли вона підходила до наступної ікони і вдивлялася у лики святих. – Я винна, але я не хотіла… я не хотіла… вибачте, прошу вас, помилуйте мене!

Віталія мимоволі здригнулася, коли Володимир торкнувся ї плеча.

– Ви навчите мене молитися? – запитала вона.

Чоловік поглянув у її широко відкриті очі, побачив відвертий погляд, сповнений відчаю і благання.

– Молися, як підказує тобі серце, – промовив він.

Віталія зупинилася біля розп’яття Христа, прикрашеного вишитим рушником та квітами.

– Ти хрещена? – запитав Володимир.

– Ні. Ви можете мене похрестити і стати моїм хрещеним батьком?

– Я? Хрещеним?

– Так. Я не знаю свого батька, але все життя хотіла його мати. Ви мені близька людина, я бачу у вас щось таке рідне і по-батьківськи добре.

– Ходімо вже, – почула вона замість відповіді.

Додому вони поверталися мовчки, кожен думав про своє.

– У мене до вас, Володю, буде велике прохання, – сказала Віталія.

– Я знаю яке, але, може, відпочинеш пару днів?

– Ні, я маю туди потрапити. Коли ми зможемо піти?

– Завтра, – відповів він.

Віталія подумала, що їй буде нелегко. Відвідати місце, де вони з Родею шукали справжню свободу, буде важко, а ще важче – побачити могилку сина. Вона збиралася побувати там, коли навесні цвіли дерева, але так і не змогла, не наважилася, бо не вистачило сил, і тепер думала про те, що не дізнається, чи була вкрита цвітом молоденька вишенька біля могилки Іванка.