Читать книгу Джерело - Дэн Браун - Страница 10

Погляд Роберта Ленґдона переходив від однієї колосальної фігури до іншої. Кожна являла собою велетенський лист сталі, що де-не-де взялася іржею: кожен з них був красиво закручений і ненадійно стояв на ребрі, так що виходила окрема стіна. Вигнуті стіни були заввишки майже п’ять метрів і скручувались у різні плавні форми – хвиляста стрічка, відкрите коло, широкий завиток.

– «Питання часу», – повторив Вінстон. – Автор – Річард Серра. Використання стін без жодної опори створює ілюзію нестійкості. Однак насправді вони дуже стійкі. Уявіть доларову купюру, яку намотали на олівець: вона спокійно стоятиме на ребрі, навіть якщо прибрати олівець, бо її підтримує власна геометрія.

Ленґдон зупинився й задивився на велетенське коло попереду. Метал окислився, від чого став паленого рудого кольору й набув грубого, якогось живого вигляду. Об’єкт випромінював і силу, і тонке відчуття балансу.

– Професоре, ви помітили, що перша форма не зовсім замкнена?

Ленґдон обійшов її і побачив: краї не зовсім сходяться, неначе дитина пробувала намалювати коло, але не змогла замкнути.

– Ця неповна замкненість створює прохід, який вабить відвідувача досередини, закликає дослідити від’ємний простір.

«Якщо у відвідувача немає клаустрофобії», – подумав Ленґдон, швидко переходячи далі.

– Аналогічно, – додав Вінстон, – перед вами три звивисті металеві стрічки, приблизно паралельні між собою і розташовані так, щоб вийшли два хвилясті тунелі завдовжки понад тридцять метрів. Це називається «Змія», і по ній зазвичай бігають юні відвідувачі. А ще двоє людей, стоячи на протилежних її кінцях, можуть розмовляти пошепки й чути одне одного так само добре, як зблизька.

– Дивовижно, Вінстоне, але чи не могли б ви пояснити, чому Едмонд попросив вас показати мені цю галерею?

«Він же знає, що це не моє».

Вінстон промовив:

– Він особливо хотів, щоб я вам показав «Обертову спіраль», вона он там, у правому кутку. Бачите?

Ленґдон примружився. «Та, що начебто мало не за кілометр звідси?»

– Так, бачу.

– Чудово, підійдімо ближче.

Ленґдон обережно озирнув велетенський простір і пішов до тієї далекої спіралі, а Вінстон продовжив екскурсію.

– Я чув, професоре, що Едмонд Кірш – палкий прихильник вашої роботи, особливо ваших ідей щодо взаємодії різних релігійних традицій упродовж історії, а також відображення їх еволюції в мистецтві. Багато в чому Едмонд працює в дуже подібній царині. Його математичне прогнозування й теорія ігор доволі подібні до такого: аналіз еволюції різних систем і передбачення, як вони з часом розвиватимуться.

– Ну, вочевидь, він майстер своєї справи. Його й називають Нострадамусом наших днів.

– Так. Хоча порівняння дещо образливе, як на мою думку.

– Чому ж? – заперечив Ленґдон. – Нострадамус – найславетніший провидець усіх часів.

– Не хочу різко заперечувати, професоре, але Нострадамус написав майже тисячу туманних катренів, які дуже виграли від творчого підходу всіляких забобонних читачів, котрі шукали точного сенсу там, де не було жодного… і бачили там що завгодно: від Другої світової війни до смерті принцеси Діани чи нападу на Всесвітній торговельний центр. Це повний абсурд. Натомість Едмонд Кірш оприлюднив обмежену кількість дуже точних прогнозів, які незабаром справдилися, – хмарні комп’ютерні сервіси, самокеровані автомобілі, процесор, який працює лише на п’ятьох атомах. Містер Кірш – зовсім не Нострадамус.

«Визнаю свою помилку», – подумав Ленґдон. Едмонд Кірш, як він чув, викликав палку прихильність серед своїх працівників, і, схоже, Вінстон був одним із таких захоплених учнів.

– То як вам екскурсія? – змінив тему Вінстон.

– Дуже цікаво. Едмонд довів технологію дистанційної екскурсії до рівня, гідного найвищої похвали.

– Так, ця система багато років була його мрією, і Едмонд витрачав на її таємну розробку безліч грошей і часу.

– Правда? Технологія зовсім не здається складною. Маю визнати, спочатку я був налаштований скептично, але ви мене підкупили – бесіда вийшла надзвичайно цікава.

– Дякую вам за таку похвалу, хоча й сподіваюся, що не зруйную вашого враження, сказавши вам правду. Боюся, я не був з вами до кінця чесним.

– Перепрошую?

– По-перше, мене звати не Вінстон. Я – Арт.

Ленґдон засміявся.

– Екскурсовод у мистецькому музеї з іменем Арт? Я зовсім не ображаюся, що ви взяли псевдонім. Приємно познайомитися, Арте.

– Далі, коли ви мене питали, чому я не воджу вас особисто, я правильно відповів вам, що містер Кірш не хоче великих натовпів у музеї. Однак це була не вся правда. Є ще одна причина, з якої ми спілкуємося через пристрій, а не особисто. – Він ненадовго змовк. – Власне, я не здатний рухатися фізично.

– О… співчуваю… – Ленґдон уявив Арта в інвалідному візку в кол-центрі й пожалкував, що Артові стало соромно і він мав пояснювати цю ситуацію.

– Не варто мене жаліти. Запевняю вас, із ногами я мав би дуже химерний вигляд. Розумієте, я не такий, яким ви мене уявляєте.

Ленґдон сповільнив крок.

– Що це означає?

– Ім’я Арт – це скорочення слова artificial – «штучний», хоча містерові Кіршу дужче подобається слово «синтетичний». – Він на мить замовк. – Правда в тому, професоре, що весь вечір ви спілкувалися з синтетичним екскурсоводом. Таким собі комп’ютером.

Ленґдон невпевнено роззирнувся.

– Це якийсь жарт?

– Зовсім ні, професоре. Я говорю цілком серйозно. Едмонд Кірш витратив десять років і майже мільярд доларів у галузі синтетичного інтелекту, і сьогодні ввечері ви першим оцінили плід його праці. Усю вашу екскурсію провів синтетичний екскурсовод. Я – не людина.

Ленґдон якусь мить не міг цього сприйняти. Дикція і граматика Арта-Вінстона були ідеальні, і якщо не зважати на дещо незграбний сміх, він був одним із найкращих співрозмовників, з якими мав справу Ленґдон. Понад те, вони весь вечір обмінювалися думками й жартували на дуже багато тем, і екскурсовод був блискуче знайомий із їхніми тонкощами.

«За мною стежать, – тепер зрозумів Ленґдон, вишукуючи на стінах приховані відеокамери. У нього виникла підозра, що він теж мимоволі є учасником якогось “експериментально-мистецького” проекту, тонко зрежисованого театру абсурду. – Я в них як щур у лабіринті».

– Мені не дуже приємно це знати, – промовив Ленґдон, і його слова розкотилися луною в порожній галереї.

– Прийміть мої вибачення, – сказав Вінстон. – Вас можна зрозуміти. Я передчував, що вам важко буде прийняти цю новину. Гадаю, саме тому Едмонд попросив мене привести вас сюди, у відлюдне місце. Цю інформацію не можна відкривати іншим гостям.

Ленґдон уважно вдивлявся в темні кутки – чи немає там когось?

– Як ви, без сумніву, знаєте, – продовжив голос, моторошно спокійний: його зовсім не бентежили почуття Ленґдона, – людський мозок є бінарною системою: сигнал або йде через синапс, або не йде – так чи ні, як у комп’ютерних сигналах. Мозок має понад сто трильйонів перемикачів, що означає: створення мозку – питання не так технології, як масштабу.

Ленґдон майже не слухав. Він знову рушив до виходу: знак зі стрілкою показував у дальший кінець галереї.

– Професоре, я розумію, що людський тембр мого голосу важко сприйняти як машинний, однак синтезувати мовлення ще порівняно просто. Навіть електронна книжка за дев’яносто дев’ять доларів доволі пристойно відтворює людську мову. Едмонд інвестував у цю розробку мільярди.

Ленґдон зупинився.

– Якщо ви комп’ютер, то скажіть ось що. Яким був індекс Доу—Джонса 24 серпня 1974 року?

– Це була субота, – блискавично відповів голос. – Ринки не працювали.

Ленґдон відчув холодок поза шкірою. Він спеціально обрав таку дату. Одним із побічних ефектів ейдетичної пам’яті в нього було те, що дати закарбовувались у ній назавжди. Тієї суботи був день народження його друга, і Ленґдон досі пам’ятав вечірку в басейні. «Гелена Вулі була в синьому бікіні…»

– Однак, – одразу додав голос, – напередодні в п’ятницю, 23 серпня, індекс Доу—Джонса становив 686,80: відбулося падіння на 17,83 пункта зі втратою у 2,53 відсотка.

Ленґдонові відібрало мову.

– Я радо почекаю, – бадьоро мовив голос, – поки ви перевірите ці відомості за своїм смартфоном. Хоча й не можу не вказати вам на іронію цієї ситуації.

– Але… я не…

– Найскладніше завдання у створенні штучного інтелекту, – продовжив голос, і його легкий британський акцент тепер здавався особливо химерним, – не у швидкому доступі до відомостей, який насправді створити дуже просто, а в здатності помічати взаємозв’язок і переплетеність даних – те, в чому ви неперевершені, так? Взаємозв’язок ідей? Це одна з причин, чому містер Кірш хотів перевірити мої здатності саме на вас.

– Це випробування? – спитав Ленґдон. – Мене?

– Аж ніяк. – І знову цей сором’язливий смішок. – Це випробування мене. Чи можу я вас переконати, що я – людина.

– Тест Тьюрінга.

– Саме так.

Тест Тьюрінга, згадував Ленґдон, то було завдання, запропоноване спеціалістом із розшифрування кодів Аланом Тьюрінгом: зробити так, щоб поведінка машини не відрізнялася від поведінки людини. Власне, людина-експерт мала послухати розмову людини і машини й сказати, хто зі співрозмовників людина. Якщо це неможливо, то тест Тьюрінга вважається пройденим. Тест Тьюрінга був ідеально пройдений 2014 року в Лондонському королівському товаристві. Відтоді технології штучного інтелекту розвивалися з карколомною швидкістю.

– Сьогодні ввечері, – продовжив Арт, – жоден із наших гостей нічого не запідозрив. Усі чудово проводять час.

– Чекайте, тут усі розмовляють із комп’ютером?!

– Фактично, всі розмовляють зі мною. Я можу легко виконувати багато завдань одночасно. Ви чуєте мій голос, виставлений від початку, – той, якому надає перевагу Едмонд, – а решта чують інші голоси й інші мови. З огляду на те, що ви американець, науковець і чоловік, я обрав для вас чоловічий голос і британський акцент. Я гадав, що так ви почуватиметеся більш упевнено, ніж якби чули голос молодої жінки з тягучим акцентом південних штатів.

«Воно щойно назвало мене шовіністом?»

Ленґдон згадав запис, який кілька років тому циркулював у мережі: голові бюро часопису Time Майклові Шереру зателефонував робот із телемаркетингу – настільки жахливо схожий на людину, що Шерер розмістив запис дзвінка в інтернеті, щоб усі охочі могли його почути.

«Це було багато років тому», – зрозумів Ленґдон.

Ленґдон знав, що Кірш уже давно бавиться створенням штучного інтелекту, час від часу з’являючись на обкладинках часописів і проголошуючи всілякі відкриття. Схоже, «Вінстон» – це найкраще на сьогодні дітище Кірша.

– Розумію, що все відбувається дуже швидко, – продовжив голос, – але містер Кірш попросив мене показати вам спіраль, біля якої ви зараз. Він казав, щоб ви ввійшли в цю спіраль і дійшли до її центру.

Ленґдон зазирнув у вузький прохід і відчув, що всі м’язи напружилися. «Це в Едмонда жарти такі?»

– Не могли б ви мені сказати, що там? Я не великий любитель замкнених просторів.

– Цікаво, я про вас цього не знав.

– Клаустрофобія – не з тих речей, які зазначають у резюме. – Ленґдон зловив себе на тому, що досі не може вповні усвідомити, що спілкується з машиною.

– Боятися не варто. Посередині спіралі доволі багато місця, а містер Кірш прохав мене показати вам власне центр. Але перед тим як увійти, Едмонд просив вас зняти аудіопристрій і покласти отут на підлогу.

Ленґдон подивився на високу споруду і завагався.

– Ви зі мною не підете?

– Виходить, що ні.

– Розумієте, все це дуже дивно, і я не зовсім…

– Професоре, з огляду на те, що Едмонд привіз вас сюди, прохання пройти всередину мистецького витвору є маленьким. Діти щодня це роблять – і лишаються живими.

Ленґдонові ще ніколи не дорікав комп’ютер (якщо цей голос справді належав комп’ютеру), проте це гостре зауваження зробило свою справу. Він зняв пристрій, обережно поклав на підлогу й став обличчям до проходу. Високі стіни утворювали вузький каньйон, який вигинався вбік і зникав у темряві.

– Знову як завжди… – зітхнув він, ні до кого особливо не звертаючись.

Тоді глибоко вдихнув і зайшов.

Повертаючи і повертаючи за годинниковою стрілкою, прохід вів Ленґдона дедалі глибше і тривав значно довше, ніж можна було очікувати: невдовзі професор згубив лік виткам. З кожним із них коридор вужчав, і широкі плечі Ленґдона вже майже торкалися стін. «Дихай, Роберте, дихай…» Похилі листи металу, здавалося, були готові ось-ось обвалитися й поховати чоловіка під тоннами сталі.

«Навіщо я це роблю?»

За мить до того, як Ленґдон вирішив розвернутися й піти назад, коридор закінчився, відкрившись у велике приміщення. Як і обіцяв Вінстон, воно дійсно виявилося більшим, ніж можна було очікувати. Ленґдон швидко вийшов з тунелю й видихнув; оглядаючи голу підлогу й високі металеві стіни, він знову замислився, чи не став об’єктом якогось вигадливого студентського жарту.

Десь зовні клацнув замок, і за високими стінами покотилася луна від швидких кроків. Хтось увійшов у галерею через ближчі двері, що їх помітив Ленґдон. Підійшов до спіралі й почав ходити в ній навколо Ленґдона, наближаючись із кожним витком. Він теж був у цій споруді.

Ленґдон відступив і розвернувся до входу, а кроки рухалися по колу, наближалися. Швидке стакато гучнішало, доки-раптом із тунелю вийшов чоловік. Невисокий, худий, блідий, із пронизливим поглядом і кучмою неслухняного чорного волосся.

Ленґдон з кам’яним обличчям дивився на нього. За кілька секунд дозволив собі широко всміхнутися.

– Великий Едмонд Кірш завжди з’являється ефектно.

– Справити перше враження можна лише з першої спроби, – привітно відказав Кірш. – Я скучив за тобою, Роберте. Дякую, що прибув.

Чоловіки сердечно обійнялися. Ленґдон поплескав товариша по спині – і помітив, що Кірш схуд.

– Ти втратив вагу, – зауважив Ленґдон.

– Я став веганом, – відповів Кірш. – Це простіше, ніж спортсменом.

Ленґдон розсміявся:

– Як же гарно тебе зустріти! Як завжди, змушуєш мене почуватися занадто парадно вдягненим.

– Хто, я?! – Кірш подивився на свої вузькі чорні джинси, напрасовану футболку з V-подібним вирізом і куртку-бомбер з асиметричною «блискавкою». – Це от кутюр.

– І білі сланці теж от кутюр?

– Сланці?! Це Guineas від Сальваторе Ферраґамо.

– І, гадаю, коштують більше, ніж увесь мій костюм разом узятий.

Едмонд підійшов і роздивився ярличок на класичному фраку Ленґдона.

– Власне, – тепло усміхнувся він, – фрак доволі якісний. Ціна приблизно того самого порядку.

– Хотів би сказати тобі, Едмонде, що твій синтетичний друг Вінстон… вселяє тривогу.

Кірш радісно всміхнувся:

– Неймовірно, правда? Ти не повіриш, але я цього року створив справжній штучний інтелект – це квантовий стрибок. Я розробив кілька нових власних програм, які дозволяють машині розв’язувати завдання й саморегулюватися в цілковито новий спосіб. Над Вінстоном ще працюю, та він з кожним днем розвивається.

Ленґдон помітив: за останній рік навколо хлопчакуватих очей Едмонда залягли глибокі зморшки. Чоловік мав стомлений вигляд.

– Едмонде, скажеш, чому привів мене сюди?

– У Більбао? Чи в центр спіралі – витвору Річарда Серра?

– Почнімо зі спіралі, – мовив Ленґдон. – Ти ж бо знаєш, що в мене клаустрофобія.

– Так і є. Сьогодні ввечері я збираюся виводити людей за межі зони комфорту, – усміхнувся Кірш.

– Ти завжди цим славився.

– Крім того, – додав Кірш, – мені треба було поговорити з тобою, а при тому не хотілося, щоб хтось інший мене бачив до виступу.

– Бо рок-зірки ніколи не ходять між глядачів перед концертом?

– Саме так! – віджартувався Кірш. – Рок-зірки магічним чином виникають на сцені з хмари диму.

Угорі світло то яскравішало, то темнішало. Кірш відгорнув рукав і поглянув на годинник. Потім подивився на Ленґдона і раптово посерйознішав.

– Роберте, в нас обмаль часу. Сьогодні в мене подія надзвичайної ваги. Власне, важлива подія для всього людства.

Ленґдона сповнювало передчуття.

– Нещодавно я зробив наукове відкриття, – сказав Едмонд. – Це прорив, який матиме далекосяжні наслідки. Майже ніхто на світі не знає про це, а сьогодні – зовсім незадовго – я власною персоною звернуся до світу й оголошу, що я виявив.

– Навіть не знаю, що сказати, – мовив Ленґдон. – Звучить як щось дивовижне.

Едмонд перейшов на шепіт, незвично напружений:

– Перед тим як оприлюднити це, Роберте, мені потрібна твоя порада. – Він ненадовго замовк. – Боюся, від цього може залежати моє життя.