Читать книгу Джерело - Дэн Браун - Страница 5

Атмосфера музейного атріуму нагадувала якийсь футуристичний храм.

Ленґдон зайшов – і його погляд одразу спрямувався до неба, понад колосальними білими колонами, понад високою скляною завісою – до склепіння на шістдесятиметровій висоті, де з малих галогенових ламп линуло чисте біле світло. У повітрі, перетинаючи небеса, зависла ціла мережа переходів, балконів і мостів, на них тут і там цятками видніли чорно-білі гості, які заходили на верхні галереї і виходили з них, стояли біля високих вікон, милуючись лагуною внизу. Поряд скляний ліфт безшумно ковзав по стіні й повертався на землю по нових відвідувачів.

Такого музею Ленґдон ще ніколи не бачив. Навіть акустика тут була незвична. Замість традиційної поважної тиші, створеної за допомогою звукопоглинальних поверхонь, цей музей повнився бурмотінням відлунь, голоси розкотисто відбивалися від каменю і скла. Для Ленґдона тільки одне музейне відчуття залишилося звичним: стерильний присмак біля кореня язика. Музейне повітря всюди однакове – з нього відфільтровано чужорідні частинки й окислювачі, після чого це повітря зволожене йонізованою водою до 45 відсотків.

Ленґдон пройшов кілька навдивовижу вузьких пропускних пунктів – в око йому впало багато озброєної охорони – і врешті опинився біля чергового столика реєстрації. Молода жінка роздавала навушники.

– Audioguía?

Ленґдон усміхнувся:

– Ні, дякую.

Коли він підійшов ближче до столика, жінка зупинила його, перейшовши на чудову англійську:

– Вибачте, пане, але сьогоднішній господар заходу пан Едмонд Кірш попросив усіх надіти аудіопристрої. Це частина заходу.

– А, тоді, звичайно, візьму.

Ленґдон простягнув руку по навушники, але вона жестом зупинила його, звірила бейдж із довгим списком запрошених, знайшла, після чого видала навушники з відповідним номером.

– Сьогоднішню екскурсію дібрано індивідуально для кожного відвідувача.

«Правда? – Ленґдон роззирнувся. – Для сотень гостей?» Ленґдон здивовано роздивився навушники – то була просто гладенька металева дужка з невеликими потовщеннями на кінцях. Мабуть, помітивши його зачудування, жінка підійшла і стала пояснювати:

– Це зовсім нова модель. – Вона допомогла професорові надіти цей пристрій. – Датчики у вуха вставляти не потрібно, вони просто торкаються обличчя.

Вона розташувала дужку на голові Ленґдона так, що датчики м’яко впиралися в обличчя між вилицею і скронею.

– Але як…

– Технологія передачі через кістку. Датчики подають звук безпосередньо в кістки щелепи, і він досягає внутрішнього вуха. Я випробовувала – дивовижне відчуття, наче голос говорить просто у вашій голові. А вуха лишаються вільними для зовнішніх розмов.

– Гарно придумано.

– Цю технологію винайшов пан Кірш понад десять років тому. Тепер вона доступна в багатьох марках електронних навушників.

«Сподіваюся, Людвіґ ван Бетховен свою частку отримав», – подумав Ленґдон, цілком певний, що істинним винахідником цієї технології був композитор XVIII століття, який, оглухнувши, здогадався приєднати до піаніно металевий стрижень так, щоб можна було, граючи, тримати його в зубах. Таким чином Бетховенові вдавалося чути музику завдяки вібрації щелепної кістки.

– Сподіваюся, вам сподобається, – сказала жінка. – У вас близько години на огляд музею перед презентацією. Ваш аудіогід попередить вас, коли треба буде йти нагору, до зали.

– Дякую. Чи треба мені щось натискати, щоб?…

– Ні, прилад активується сам. Екскурсія почнеться, щойно ви почнете рухатись.

– О так, зрозуміло, – усміхнувся Ленґдон.

Він пішов через атріум, туди, де стояли й походжали інші гості – хто поодинці, хто групками – усі вони чекали на ліфти й мали на голові такі самі дуги з датчиками, приставленими до вилиць.

Щойно він дійшов до середини атріуму, як у голові в нього пролунав чоловічий голос:

– Добрий вечір. Вітаємо вас у музеї Ґуґґенхайма в Більбао. Ленґдон знав, що це аудіопристрій, але все ж різко зупинився й озирнувся. Ефект був неймовірний – саме такий, як описала йому жінка. Складалося враження, що хтось говорить у нього в голові.

– Ми надзвичайно раді вам, професоре Ленґдон! – Голос звучав дружньо й легко, мав вишуканий британський акцент. – Мене звати Вінстон, і я маю честь бути вашим гідом сьогодні.

«Чий же це голос записали – Г’ю Ґранта чи що?»

– Сьогодні, – бадьоро продовжив голос, – просимо вас почуватися вільно, ходити де і як вам забажається, а я постараюся пояснити те, що ви побачите.

Схоже, крім бадьорої артистичної озвучки, персоналізованих записів і технології передачі звуку через кістку, кожен аудіопристрій був обладнаний GPS-навігатором, який точно визначав, де перебуває гість, а отже, який коментар потрібно для нього обрати.

– Я розумію, сер, – додав голос, – що як професор мистецтва ви належите до наших освічених гостей, тож мої коментарі, можливо, вам не надто потрібні. Навіть більше: ви, можливо, виявите повну незгоду з моїм аналізом тих чи інших експонатів! – Голос ніяково розсміявся.

«Серйозно? Хто йому це написав?»

Веселий тон та індивідуальний підхід, авжеж, речі дуже милі, тільки Ленґдонові не вкладалося в голову, скількох зусиль могла коштувати персоналізація сотень аудіопристроїв.

На щастя, голос змовк – немов його запрограмований вітальний діалог скінчився.

Ленґдон подивився на другий край атріуму й побачив над юрбою величезну розтяжку.

ЕДМОНД КІРШ

СЬОГОДНІ МИ ЗРОБИМО КРОК УПЕРЕД

«І що ж таке Едмонд збирається проголосити?»

Ленґдон перевів погляд до ліфтів, де з невимушеною розмовою юрмилися гості: серед них він помітив двох відомих засновників глобальних інтернет-компаній, видатного індійського актора та інших гарно вбраних поважних осіб, і в Ленґдона виникло відчуття, що він мав би їх знати, але не знає.

Не бажаючи й не почуваючись готовим підтримувати світські балачки про соціальні мережі та Боллівуд, Ленґдон пішов у протилежному напрямку, в бік чималого витвору сучасного мистецтва, що стояв під дальшою стіною.

Інсталяція розташовувалася в темному гроті і складалася з дев’яти вузьких конвеєрних стрічок, які виїжджали зі щілин у підлозі й рухалися вгору, зникаючи в щілинах у стелі. Це скидалося на дев’ять рухомих доріжок, тільки вони рухалися вертикально. На кожній стрічці був напис, який розгортався до небес.

Я молюся вголос… Чую твій запах на шкірі… Промовляю твоє ім’я.

Наблизившись, Ленґдон зрозумів: насправді стрічки не рухались; ілюзію створювала «шкіра» з крихітних LED-лампочок на кожній вертикальній лінії. Лампочки загорялися, швидко утворюючи слова, які виникали на підлозі, рухалися вгору стрічкою і зникали в стелі.

Я гірко плачу… Була кров… Ніхто мені не казав.

Ленґдон походив біля вертикальних стрічок, обійшов їх, вчитався.

– Ця виклична робота, – проголосив аудіогід, раптово повернувшись, – має назву «Інсталяція для Більбао», вона створена концептуальною мисткинею Дженні Гольцер. Складається з дев’яти сигнальних щитів із LED-підсвіткою, кожен з них має висоту дванадцять метрів. Щитами рухаються цитати баскською, іспанською та англійською мовами – усі стосуються жахіття СНІДу і болю тих людей, які пережили важку втрату через цю хворобу.

Ленґдон мав відзначити: витвір зачаровував, навіть сповнював серце скорботою.

– Можливо, вам доводилося раніше бачити витвори Дженні Гольцер?

Ленґдон відчував, що текст, який рухається до небес, гіпнотизує його.

Я ховаю свою голову… Я ховаю твою голову… Я ховаю тебе.

– Містере Ленґдон? – прозвучав голос у голові. – Чи ви мене чуєте? Чи працює ваш аудіопристрій?

Ленґдон здригнувся, вихоплений із плину думок.

– Перепрошую… що? Здрастуйте?

– Так, здрастуйте! – відгукнувся Вінстон. – Здається, ми вже привіталися? Я просто перевіряв, чи вам мене чути.

– О… вибачте… – затнувся Ленґдон і, різко відвернувшись від експоната, кинув погляд через залу. – Я думав, що ви – запис! Я не розумів, що на лінії жива людина!

Ленґдон уявив собі безліч кабінок – у кожній сидить людина з аудіопристроєм на голові та музейним каталогом.

– Усе гаразд, сер. Сьогодні ввечері я ваш особистий гід.

У вашому аудіопристрої є й мікрофон. Ця програма влаштована інтерактивно, щоб ми з вами могли вести бесіди про мистецтво.

Ленґдон тепер помітив: інші гості також говорять у свої аудіопристрої. Навіть ті, хто прийшов із кимось, здається, трохи віддалились одне від одного, замислено перезираючись, немов за розмовою кожен із власним екскурсоводом.

– І що, кожен із гостей має особистого гіда?

– Так, сер. Сьогодні ми проводимо індивідуальні екскурсії для трьохсот вісімнадцяти гостей.

– Неймовірно!

– Ну, як вам відомо, Едмонд Кірш – палкий прихильник техніки. Він розробив систему спеціально для музеїв, сподіваючись замінити нею групові екскурсії, яких він не терпить. Таким чином, кожен відвідувач насолоджується особистою екскурсією, ходить із власною швидкістю, ставить такі питання, яких, можливо, посоромився б перед групою. Така взаємодія є значно ближчою до людини і дає зануритися глибше.

– Не хочу здатися старомодним, але чому б не ходити з кожним особисто?

– Логістика, – відказав Вінстон. – Якщо на подію в музеї привести для кожного гостя по особистому екскурсоводу, то людей на поверхах стане вдвічі більше, а отже, кількість гостей довелося б удвічі скоротити. Крім того, галас від гідів, які всі говорили б одночасно, заважав би. Ідея полягала в тому, щоб був можливий цілісний діалог. Одна з цілей мистецтва, як завжди каже містер Кірш, – сприяти діалогу.

– Повністю з вами згодний, – сказав Ленґдон, – і саме тому люди часто ходять до музеїв із друзями. Ці аудіопристрої можна сприймати як антисоціальне явище.

– Ну, – спокійно відказав невидимий британець, – якщо ви прийшли з вашою парою чи друзями, можна записати всі аудіопристрої під одного екскурсовода і з приємністю обговорювати виставку разом. Програма дуже гнучка.

– Схоже, ви маєте відповіді на всі питання!

– Власне, така моя робота, – сором’язливо розсміявся гід і швидко змінив тон. – Ну а тепер, професоре, якщо ви пройдете через атріум до вікон, то побачите найбільшу картину в музеї.

Ленґдон пішов у бік атріуму, проминув привабливу пару за тридцять в однакових бейсболках. На обох шапках замість логотипа якоїсь корпорації був несподіваний символ.

Цей знак Ленґдон добре знав, але на бейсболці ніколи не бачив. Останнім часом ця вигадливо стилізована літера A стала всесвітнім символом групи, яка на планеті швидко зростала і за чисельністю, і за впливом, – атеїстів. З кожним днем вони дедалі наполегливіше говорили про те, чим, на їхню думку, небезпечна релігійна віра.

«Тепер атеїсти мають свої бейсболки?»

Обвівши поглядом зібрання геніїв техніки навколо, Ленґдон нагадав собі: чимало з цих людей, інтелектуалів з аналітичним розумом, імовірно, різко налаштовані проти релігії, як і Едмонд. Сьогоднішня публіка була, м’яко кажучи, не «рідною» для професора релігійної символіки.