Читать книгу Джерело - Дэн Браун - Страница 8
Розділ 6
ОглавлениеДружній голос Вінстона лунав в аудіопристрої Ленґдона:
– Просто перед вами – найбільша картина нашої колекції, хоча переважно гості не одразу її помічають.
Ленґдон подивився на другий бік атріуму, але побачив лише скляну стіну з краєвидом на лагуну.
– Перепрошую, мабуть, тут я належу до більшості. Не бачу картини.
– Ну, розташована вона в доволі незвичний спосіб, – весело відповів Вінстон. – Полотно не на стіні, а на підлозі.
«Міг би я здогадатися!» – подумав Ленґдон, подивився вниз і, йдучи вперед, побачив широке прямокутне полотно, натягнуте на каміння під ногами.
Велетенський витвір був виконаний одним кольором – являв собою монохромну темно-синю ділянку, – і глядачі стояли по периметру картини, дивлячись у неї, мов у ставок.
– Площа цієї картини – понад п’ятсот квадратних метрів, – прокоментував Вінстон.
Ленґдон зрозумів, що це в десять разів більше за його кембриджську квартиру.
– Витвір Іва Кляйна лагідно прозивають «Басейн».
Ленґдон мимоволі відзначив, що цей відтінок синього приваблює погляд, і його густота викликала відчуття, що можна пірнути просто в картину.
– Кляйн винайшов цей колір, – продовжив Вінстон. – Він зветься «міжнародний синій Кляйна», й автор стверджує, що глибина цього кольору відображує його власне утопічне світобачення – неземне і безмежне.
Ленґдон відчув: зараз Вінстон зачитує текст.
– Кляйн найбільш відомий своїми синіми картинами, а також скандальною фотографією «Стрибок у порожнечу», яка викликала значну паніку, коли її оприлюднили в 1960 році.
Ленґдон бачив «Стрибок у порожнечу» в Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Фотографія справляла тривожне враження: на ній добре вдягнутий чоловік стрибав «ластівкою» з високої будівлі, під якою був лише асфальт. Насправді ж зображення становило майстерний монтаж, блискуче відретушований бритвою задовго до появи Photoshop.
– Крім того, – додав Вінстон, – Кляйн також склав музичну п’єсу «Монотон-Тиша», в якій симфонічний оркестр цілих двадцять хвилин грає один акорд у ре-мажорі.
– І люди це слухають?
– Тисячі. Й один акорд – це тільки перша частина. У другій частині оркестр сидить без руху, виконуючи «чисту тишу» протягом двадцяти хвилин.
– Ви жартуєте, так?
– Ні, говорю цілком серйозно. На захист цього твору: виступ був не настільки нудним, як може здатися; на сцені також були три оголені жінки, намащені синьою фарбою, які качалися по велетенських полотнах.
Хоча Ленґдон приділив кращу частину своєї кар’єри вивченню мистецтва, його турбувало те, що він так і не навчився до кінця цінувати авангардні досягнення культури. Принади сучасного мистецтва лишалися для нього загадкою.
– Не хочу виявляти неповагу, Вінстоне, але маю сказати вам: мені буває важко провести межу між «сучасним мистецтвом» і просто дивацтвом.
Вінстон незворушно відповів:
– Ну, таке питання часто виникає, правда? У вашому світі класичного мистецтва витвори цінуються за рівень авторського виконання – тобто того, як вправно рухається пензель полотном чи різець рубає камінь. Ну а в сучасному мистецтві шедевр часто полягає в самій ідеї, а не в її виконанні. Наприклад, людина дуже просто може скласти сорокахвилинну симфонію, де буде лише одна нота й тиша, але саме Іву Кляйну спала на думку така річ.
– Ну що ж, справедливо.
– Звичайно, «Туманна скульптура» надворі – це чудовий приклад концептуального мистецтва. У митця виникла ідея – провести труби з отворами під мостом і видувати туман над лагуною – але створювали це місцеві слюсарі. – Вінстон трохи помовчав. – Хоча я дуже високо оцінюю мисткиню, яка використала такий засіб як код.
– Туман як код?
– Так. Це зашифрована присвята архітектору музею.
– Френку Ґері?
– Френку Овену Ґері8, – поправив Вінстон.
– Розумно!
Ленґдон ішов у бік вікон, і Вінстон сказав:
– Звідси чудово видно павучиху. Бачите Маман, ту, яку зустрічали внизу?
Ленґдон подивився за вікно: на другому боці лагуни видніла масивна скульптура «чорної вдови».
– Так. Неможливо не помітити.
– З інтонації чую, що ви не в захваті.
– Щиро намагаюся захоплюватись, – сказав Ленґдон і додав: – Я класицист. Тут я трохи не у своїй стихії.
– Цікаво, – мовив Вінстон. – Мені чомусь здавалося, що саме вам Маман сподобається. Вона – чудовий приклад класичного принципу зіставлення. Власне, ви могли б її наводити як приклад цього явища на заняттях.
Ленґдон придивився до павучихи, але нічого такого не помітив. Коли йшлося про пояснення того, що означає зіставлення, він волів традиційніші приклади.
– Напевне, все ж і далі вестиму мову про Давида.
– Так, Мікеланджело – золотий стандарт, – мовив з усмішкою Вінстон, – він блискуче розташував свого Давида в дещо жіночному контрапосто: у того звішена розслаблена рука, праща теж повисла: в такий спосіб передано жіночну вразливість. А при тому Давид випромінює шалену, смертельно небезпечну рішучість, його сухожилля й судини напинаються: він готовий убити Голіафа. Цей витвір одночасно і ніжний, і потужний.
Така характеристика справила враження на Ленґдона – він був би радий, коли б його студенти могли так глибоко розуміти шедевр Мікеланджело.
– Маман не відрізняється від Давида, – промовив Вінстон. – Так само сміливо зіставляються архетипні принципи. У природі павук «чорна вдова» – це страшна істота, хижак, що ловить жертву в тенета і вбиває. Та попри цю небезпечність, тут павучиха зображена з повною яйцевою камерою: вона готується дати нове життя, є водночас силою і смерті, і народження – потужний тулуб спирається на неймовірно тонкі ноги, чим передано і силу, і крихкість. Маман можна, якщо хочете, назвати Давидом наших днів.
– Щось не хочеться, – усміхнувся у відповідь Ленґдон. – Але не можу не відзначити: ваш аналіз дав мені неабияку поживу для думки.
– Чудово, то дозвольте мені показати вам найновіший із наших експонатів. Так сталося, що це – оригінальний витвір Едмонда Кірша.
– Правда? Ніколи не знав, що Едмонд – митець.
Вінстон засміявся.
– Ну, моя справа – показати…
Ленґдон дав Вінстону провести себе понад вікнами в простору нішу, де велика група гостей зібралася перед великою грудкою засохлої грязюки, що висіла на стіні. На перший погляд глинистий шмат нагадав Ленґдонові якусь скам’янілість у музеї природи. Однак то була просто глина.
Натомість на грудці були грубо нанесені значки, подібні до тих, які могла б дитина намалювати паличкою на мокрому цементі. Юрба була дещо розчарована.
– Це таке зробив Едмонд? – пирхнула жінка в норковому манто з ботоксом у губах. – Не розумію.
У Ленґдоні пробудилася викладацька жилка; він не витримав і втрутився:
– Власне, дуже розумно зроблено. Поки що це мій улюблений експонат у цьому музеї.
Жінка розвернулась і глянула на професора з трохи надмірною зневагою.
– Правда? То, прошу, просвітіть мене.
«З радістю!» Ленґдон підійшов до значків, грубо намальованих по глиняній поверхні.
– Отже, передусім, – промовив він, – Едмонд цим шматком глини віддає шану найдавнішій людській писемності – клинопису.
Жінка невпевнено зморгнула.
– Три глибокі борозни посередині, – продовжив Ленґдон, – це слово «риба» ассирійською мовою. Такий знак зветься піктограмою. Якщо придивитися, можна уявити відкритий рот риби, розвернутої праворуч, а також трикутну луску на її тілі.
Юрба задерла голови й стала знову роздивлятися витвір. – А якщо поглянути туди, – мовив Ленґдон, показуючи на заглибини ліворуч від риби, – то можете помітити, що Едмонд намалював на глині сліди ніг за рибою, щоб показати еволюційний вихід риб на суходіл.
Гості схвально закивали.
– Ну й нарешті, – додав Ленґдон, – асиметрична зірочка праворуч – символ, який риба, здається, збирається з’їсти, – це одне з перших відомих історії зображень Бога.
Жінка з ботоксом звела брови:
– Риба їсть Бога?
– Виходить, що так. Це жартівлива версія риби Дарвіна – еволюція пожирає релігію. – Ленґдон злегка знизав плечима, озирнувшись на групу. – Як я вже сказав, розумно придумано.
Ленґдон пішов, чуючи, як у нього за спиною шепочуться, а Вінстон розсміявся.
– Чудово, професоре, і дуже влучно! Едмонд би оцінив ваш експромт. Мало хто здатний розшифрувати цей експонат.
– Ну що ж, – відказав Ленґдон, – це, власне, моя робота.
– Так, і тепер я розумію, чому містер Кірш просив мене ставитися до вас як до надзвичайного гостя. По суті, він просив мене показати вам дещо, з чим сьогодні не матиме справи більше ніхто із запрошених.
– Правда? І що ж це?
– Праворуч від головних вікон – чи бачите відгороджений коридор?
Ленґдон поглянув праворуч.
– Так, бачу.
– Добре. Ідіть за моїми вказівками.
Ленґдон невпевнено йшов, слухаючи інструкції Вінстона. Дістався входу в коридор, роззирнувся, чи ніхто його не бачить, обережно протиснувся за огорожу і швидко зник у глибині коридору. Тепер, лишивши юрбу гостей позаду, Ленґдон пройшов десять метрів до металевих дверей із кодовим замком.
– Наберіть на клавіатурі оці шість цифр… – сказав Вінстон.
Ленґдон набрав за ним код, і двері клацнули.
– Чудово, професоре, прошу заходити.
Ленґдон якусь мить постояв, не знаючи, чого чекати. Тоді зібрався з духом і штовхнув двері. За ними була майже повна темрява.
– Зараз увімкну вам світло, – сказав Вінстон. – Будь ласка, заходьте й зачиніть за собою двері.
Ленґдон обережно ступив у приміщення, вдивляючись у темряву. Зачинив за собою двері, замок клацнув. Поступово по кутках стало розгорятися м’яке світло, і простір виявився велетенською печерою – вона могла би правити за ангар для реактивних літаків.
– Понад три тисячі квадратних метрів, – пояснив Вінстон.
Порівняно з цією залою атріум неспівмірно малів. Світло розгорялось, і Ленґдон розгледів на підлозі групу масивних силуетів – сім чи вісім – щось ніби динозаври, які поночі вийшли пастися.
– Що це таке переді мною? – спитав Ленґдон.
– Воно зветься «Питання часу», – почувся бадьорий голос Вінстона в аудіопристрої. – Це найважчий експонат музею. Понад дев’ятсот тонн.
Ленґдон намагався зрозуміти, що до чого.
– А чому я тут сам?
– Як я вже казав, містер Кірш попросив мене показати вам дивовижні об’єкти.
Світло розгорілося на повну силу, заповнило всю велетенську залу, і Ленґдон здивовано глядів на те, що відкрилося його очам.
«Я потрапив у паралельний всесвіт».
8
Ініціали архітектора складаються в англійське слово fog – туман.