Читать книгу Джерело - Дэн Браун - Страница 11

Між двома людьми всередині спіралі запала тиша.

«Мені потрібна твоя порада… Боюся, від цього може залежати моє життя…»

Слова Едмонда важко зависли в повітрі, і Ленґдон помітив тривогу в очах товариша.

– Едмонде! Що відбувається? Що з тобою?

Світло знову моргнуло, але Едмонд не звернув на це уваги.

– Для мене цей рік був особливим, – почав він пошепки. – Я працював над великим проектом, який привів мене до революційного відкриття.

– Звучить чудово.

Кірш кивнув.

– Так і є, і я не можу дібрати слів, щоб описати, наскільки сильно бажаю поділитися ним зі світом сьогодні. Це відкриття спричинить величезний зсув парадигми. Без перебільшення можу сказати, що моє відкриття матиме наслідки такого масштабу, як коперниканський переворот.

На мить Ленґдонові здалося, що науковець жартує, але обличчя Едмонда виявляло глибоку серйозність.

Коперник? Скромність ніколи не була сильною рисою Едмонда, але така заява видавалася вершиною самовпевненості. Миколай Коперник, батько геліоцентричної моделі світу – він довів, що планети обертаються навколо Сонця, чим спричинив наукову революцію в XVI столітті, яка повністю знищила давно проповідувану церквою ідею, що людство перебуває в центрі Божого всесвіту. Його відкриття церква засуджувала протягом трьох століть, але – нічого не вдієш – світ незворотно змінився.

– Бачу твій скептицизм, – сказав Едмонд. – А якби я назвав Дарвіна, було б краще?

Ленґдон усміхнувся:

– Те саме.

– Гаразд, тоді дозволь спитати: які два фундаментальні питання хвилювали людство протягом усієї його історії?

Ленґдон замислився.

– Ну… Напевне: «Як усе почалося? Звідки ми з’явилися?»

– Саме так. Тільки друге питання просто дублює перше.

Не звідки ми з’явились, а…

– …куди прямуємо?

– Так! Ці дві таємниці – осердя людського досвіду. Звідки ми? Куди ми прямуємо? Створення і доля людини. Це дві головні загадки. – Едмонд гостро, з уважним очікуванням подивився на Ленґдона. – Роберте, моє відкриття… дає чітку відповідь на обидва.

Ленґдон намагався усвідомити вагу слів Едмонда й серйозні наслідки.

– Я… навіть не знаю, що сказати.

– Немає потреби казати. Я сподіваюся, що зможу знайти час докладно обговорити майбутню презентацію після виголошення, а зараз маю порозмовляти з тобою про темний бік ситуації – про те, до чого призведе моє відкриття.

– Гадаєш, будуть наслідки?

– Не сумніваюся. Відповівши на ці питання, я поставив себе в пряму опозицію з усталеними духовними вченнями, які розвивалися протягом століть. Питання створення людини і того, що на неї чекає, традиційно є сферою релігії. Я втрутився в цю галузь – і представникам релігій світу не сподобається те, що я збираюся виголосити.

– Цікаво, – відказав Ленґдон. – І саме заради того ти мене випитував про релігії торік за обідом у Бостоні?

– Саме так. Може, пам’ятаєш, що я особисто тебе запевняв: за нашого життя міфи релігій будуть практично зруйновані науковими відкриттями.

Ленґдон кивнув. «Таке важко забути». Зухвалість заяви Кірша слово в слово закарбувалася в ейдетичній пам’яті Ленґдона.

– Так. І я заперечив: релігія пережила протягом тисячоліть великий поступ науки й виконувала важливу роль у суспільстві; релігія може еволюціонувати – але ніколи не помре.

– Точно. А я також сказав, що тепер знайшов мету в житті: зробити так, щоб наукова істина викорінила міф релігії.

– Так, сильно сказано.

– І ти мені кинув виклик, Роберте. Заперечив, що коли мені трапиться «наукова істина», яка конфліктує з принципами релігії чи підриває їх, то я маю обговорити її з богословом, сподіваючись, що я сприйму: наука і релігія часто намагаються сказати одне й те саме різними мовами.

– Пам’ятаю, звичайно. Науковці і духовні особи використовують різний словник, описуючи ті самі таємниці всесвіту. Конфлікти між ними часто є семантичними, а не посутніми.

– Що ж, я вчинив за твоєю порадою, – сказав Кірш. – Порадився з духовними очільниками щодо мого нового відкриття.

– Так?

– Знаєш Парламент світових релігій?

– Звичайно. – Ленґдон дуже захоплювався тим, як це зібрання сприяє діалогу різних вір.

– Сталося так, – сказав Кірш, – що цього року Парламент проводив засідання під Барселоною – у годині дороги від мого дому, в абатстві Монтсеррат.

«Мальовниче місце», – подумав Ленґдон, який багато років тому бував на верхівці тієї гори.

– Коли я почув, що він відбувається того самого тижня, коли я планував оприлюднити своє велике наукове відкриття, не знаю, я…

– Подумав, що то, можливо, Боже знамення?

Кірш засміявся.

– Щось таке. І з ними зв’язався.

Ленґдон був вражений.

– Ти промовляв до всього парламенту?

– Ні! Це занадто небезпечно. Я не хотів, щоб інформація поширилася до того, як я виголошу її сам, тож я домовився про зустріч із трьома з них: представниками християнства, ісламу та юдаїзму. Ми вчотирьох приватно зустрілися в бібліотеці.

– Мені дуже дивно, що тебе пустили в бібліотеку, – промовив Ленґдон. – Наскільки мені відомо, це священне місце.

– Я сказав їм, що мені потрібне надійне місце для зустрічі: без телефонів, відеокамер, сторонніх. Вони повели мене до бібліотеки. До того як сказати їм будь-що, я взяв з них обіцянку мовчати. Вони пообіцяли. Наразі, крім них, більше ніхто на землі не знає нічого про моє відкриття.

– Дивовижно! І як вони зреагували на твою розповідь? Кірш знітився.

– Може, я не зовсім ідеально все подав. Ти знаєш, Роберте, коли розгоряються пристрасті, дипломат із мене ніякий.

– Так, я читав, що тобі не завадило б тренування чутливості, – усміхнувся Ленґдон. «Так само як Стіву Джобсу й багатьом іншим геніям-візіонерам».

– Тож відповідно до своєї природної прямоти я почав з того, що просто розповів їм правду – що я завжди вважав релігію такою собі формою масового самообману і як науковцеві мені важко прийняти той факт, що мільярди розумних людей покладаються на застарілі вірування, покликані їх заспокоїти й вести вперед. Коли вони спитали, чому я раджуся з людьми, яких не поважаю, я відповів, що хочу бачити їхню реакцію на моє відкриття, щоб мати уявлення про те, як його після оприлюднення сприймуть віряни світу.

– Дипломатично, як завжди, – скривився Ленґдон. – А ти знаєш, що не завжди чесність – найкраща політика?

Кірш відмахнувся.

– Мої думки щодо релігії й так широко відомі. Я думав, вони оцінять мою відвертість. Хай там як, після того я презентував їм свою роботу, детально пояснив, що саме відкрив і яким чином моє відкриття все змінює. Навіть дістав телефон і показав їм відео – визнаю, доволі ефектне. Вони втратили дар мови.

– Ну щось же вони мали сказати, – не відступався Ленґдон: йому ставало дедалі цікавіше дізнатися, що ж таке відкрив Кірш.

– Я сподівався на розмову, але християнський священик не дав решті двом і слова сказати. Переконував мене ще раз подумати, чи оприлюднювати цю інформацію. Я сказав, що подумаю до наступного місяця.

– Але ж ти збираєшся це зробити зараз!

– Авжеж. Я їм сказав, що подумаю кілька тижнів, щоб вони не запанікували й не почали втручатися.

– А якщо вони дізнаються про сьогоднішню презентацію? – спитав Ленґдон.

– Раді не будуть. Особливо один з них. – Кірш уважно подивився Ленґдонові в очі. – Організовував нашу зустріч єпископ Антоніо Вальдеспіно. Знаєш його?

Ленґдон напружився.

– З Мадрида?

Кірш кивнув.

– Той самий.

«Мабуть, не ідеальний слухач для радикального атеїста Едмонда», – подумав Ленґдон. Вальдеспіно, відомий своїми глибоко консервативними поглядами й сильним впливом на короля Іспанії, був дуже потужною фігурою в іспанській католицькій церкві.

– Цього року він приймав парламент, – сказав Кірш, – і, отже, з ним я домовлявся про зустріч. Він запропонував, що з’явиться особисто, а я попросив його взяти з собою представників ісламу та юдаїзму.

Світло знову пригасло.

Кірш важко зітхнув, заговорив ще тихіше:

– Роберте, я хотів поговорити з тобою перед презентацією, тому що мені потрібна твоя порада. Мені потрібно знати, чи, на твою думку, єпископ Вальдеспіно небезпечний.

– Небезпечний? – перепитав Ленґдон. – Як саме?

– Я показав йому те, що загрожує його світові, і мені потрібно знати, чи загрожує мені від нього якась фізична небезпека.

Ленґдон одразу похитав головою.

– Ні, це неможливо. Не знаю, що саме ти йому сказав, однак Вальдеспіно – стовп іспанського католицизму, і його зв’язки з іспанською королівською родиною роблять його надзвичайно впливовим… але ж він священик, а не гангстер. Його влада – політична. Він може виголосити проповідь проти тебе, та мені надзвичайно важко повірити, що він міг би становити для тебе якусь фізичну загрозу.

Кірша ці слова не надто заспокоїли.

– Ти не бачив, як він дивився на мене, коли я залишав Монтсеррат.

– Ти перебував у святому місці – в бібліотеці монастиря – і сказав там єпископові, що вся система його віри – це обман! – вигукнув Ленґдон. – Невже ти чекав, що він за це чаю з тістечком піднесе?

– Ні, – погодився Едмонд, – але я не чекав і на погрозливе повідомлення голосової пошти після нашої зустрічі.

– Єпископ Вальдеспіно телефонував тобі?

Кірш сунув руку за пазуху куртки й витяг смартфон незвичних розмірів. Його великий бірюзовий чохол прикрашав орнамент із шестикутників, у якому Ленґдон упізнав відомий візерунок каталонського архітектора-модерніста Антоніо Ґауді.

– Сам послухай, – сказав Кірш, натиснув кілька кнопок і підніс телефон до вуха професора.

Почувся тріскучий голос літнього чоловіка – говорив він жорстко, серйозно й похмуро:

Пане Кірш, це єпископ Антоніо Вальдеспіно. Як ви знаєте, наша зустріч сьогодні вранці глибоко стурбувала мене, так само як і двох моїх колег. Прошу вас зателефонувати мені негайно для подальшого обговорення цих питань, і дозвольте попередити вас щодо небезпеки оприлюднення цієї інформації. Якщо ви не зателефонуєте, я порадив моїм колегам замислитися над превентивним оголошенням про ваше відкриття, щоб воно було подане в іншому світлі, дискредитоване – з тим, щоб упередити невимовну шкоду, якої воно може завдати світові… цього удару ви, певно, не передбачали. Чекаю на ваш дзвінок і дуже раджу не випробовувати мого терпіння.

Повідомлення скінчилося.

Ленґдон мав визнати, що його вразила агресія в мові Вальдеспіно, однак повідомлення викликало не острах, а скоріше цікавість: що ж усе-таки відкрив Едмонд?

– І що ж ти йому відповів?

– Нічого, – відповів Едмонд, повертаючи телефон у внутрішню кишеню. – Я подумав, що це порожні погрози. Був певен, що вони хочуть приховати цю інформацію, а не оголошувати її самостійно. Понад те, я розумів, що сьогоднішня вечірня презентація застане їх зненацька, тож не надто переймався якимись упереджувальними діями з їхнього боку. – Він трохи помовчав, дивлячись на Ленґдона. – Ну… не знаю, але в його голосі було щось таке… не можу з голови цього викинути.

– Ти хвилюєшся, що тобі щось загрожує тут? Сьогодні ввечері?

– Ні, ні, список запрошених ретельно складено, будівля надійно охороняється. Мене більше хвилює, що станеться, якщо я вийду на люди. – Раптово Едмонд пожалкував, що про це сказав. – Це якісь дурниці. Мандраж. Мені просто була потрібна твоя інтуїція.

Ленґдон дивився на свого товариша, і хвилювання в душі професора наростало. Едмонд був незвично блідий і схвильований.

– Інтуїція каже мені, що Вальдеспіно ніколи не становитиме для тебе фізичної небезпеки, хоч як ти його розлютив.

Світло невпинно продовжувало гаснути.

– Що ж, дякую, – Кірш поглянув на годинник. – Я маю йти. Чи можемо ми зустрітися згодом? Деякі аспекти мого відкриття я б хотів додатково з тобою обговорити.

– Звичайно.

– Чудово. Після презентації може початися хаос, тож нам треба буде десь сховатися від гармидеру й балачок.

Едмонд вийняв візитівку й почав щось писати на звороті.

– Після презентації бери таксі й дай оцю картку водієві.

Кожен місцевий водій знатиме, куди везти.

Він вручив картку Ленґдонові.

Ленґдон очікував побачити на ній адресу місцевого готелю чи ресторану. Натомість там було щось схоже на шифр:

BIO-EC346

– Перепрошую, я маю оце показати таксистові?

– Так, він знатиме, куди їхати. Я скажу охороні, щоб чекали на тебе, і сам прибуду якомога швидше.

«Охороні?» Ленґдон спохмурнів, гадаючи, що BIO-EC346 – це, певне, кодова назва якогось місцевого таємного наукового клубу.

– Це до болю просто, мій друже, – підморгнув він. – А ти так точно розгадаєш. І, до речі, щоб це не стало для тебе несподіванкою – ти відіграєш певну роль у моїй сьогоднішній доповіді.

Ленґдон здивувався:

– Яку роль?

– Не хвилюйся. Робити нічого не потрібно.

Із тим Едмонд Кірш рушив до виходу зі спіралі.

– Мені швидко треба за сцену, а Вінстон проведе тебе.

Кірш зупинився у дверях і озирнувся.

– Побачимося після доповіді. І сподіваймося, що ти мав рацію щодо Вальдеспіно.

– Едмонде, не турбуйся. Зосередься на презентації. Духовні особи тобі нічим не загрожують, – запевнив його Ленґдон.

Кірша, здається, це не надто заспокоїло.

– Може, Роберте, коли ти почуєш, що я скажу, то зміниш думку.