Читать книгу Джерело - Дэн Браун - Страница 3

Професор Роберт Ленґдон дивився на дванадцятиметрового собаку, який розташувався на майданчику. Замість шерсті у тварини росли трава й запашні квіти.

«Я намагаюся тебе полюбити, – думав Ленґдон. – Дуже намагаюся…»

Ленґдон ще трохи поміркував, дивлячись на цей витвір, і пішов далі підвісним мостом, спустився на широку терасу, що її нерівні сходи мали створити дисонанс до звичного ритму ходи гостя. «Завдання виконане», – подумав Ленґдон після того, як двічі перечепився через несподівану сходинку.

Унизу Ленґдон різко зупинився перед масивним об’єктом, який постав перед ним.

«Отепер я вже бачив усе!»

Перед ним стояла велетенська павучиха «чорна вдова», і її тонкі ноги підтримували тлусте тіло на висоті метрів десять. Під черевом павучихи висіла дротяна яйцева камера, повна скляних куль.

– Її звати Маман, – сказав хтось.

Ленґдон опустив погляд і побачив під павуком сухорлявого чоловіка. Він був вбраний у парчевий піджак а-ля Неру і мав майже кумедні закручені вуса в стилі Сальвадора Далі.

– Моє ім’я Фернандо, – продовжив чоловік. – І я тут, щоб привітати вас у нашому музеї. – Він став роздивлятися численні бейджі, що лежали перед ним на столі. – Чи не могли б ви назватися?

– Авжеж. Роберт Ленґдон.

Чоловік швидко поглянув на нього.

– О, перепрошую! Не впізнав вас, пане!

«Та я й сам себе не впізнаю… – подумав Ленґдон, який доволі незатишно почувався в білій краватці-метелику, чорному фраку та білому жилеті. – Просто не я, а якийсь невідомий звір». Класичний фрак Ленґдона мав майже тридцять років – він зберігся в професора від часів принстонського клубу Ліги плюща, однак завдяки регулярному плаванню це вбрання досі сиділо відмінно. Ленґдон збирався поспіхом і схопив з гардеробу не той чохол: звичний смокінг так і лишився на вішаку.

– У запрошенні йшлося про чорно-біле, – промовив Ленґдон, підійшовши до Фернандо. – Сподіваюся, фрак у ці правила вписується?

– Фрак – це класика! Ваш вигляд просто неперевершений!

Чоловік метушливо пошукав, знайшов потрібний бейдж і акуратно причепив його на лацкан Ленґдонові.

– Для мене велика честь познайомитися з вами, пане, – сказав вусань. – Без сумніву, ви вже бували в нас?

Ленґдон поглянув з-під павучих лап на будівлю, що мерехтіла попереду.

– Власне, мене навіть незручно зізнатися – не бував.

– Ні?! – Чоловік удав, ніби падає. – Ви не поціновувач сучасного мистецтва?

Ленґдонові завжди цікавою була загадка сучасного мистецтва – передусім дослідження того, чому певні його витвори вважаються шедеврами: ляпки Джексона Поллока, бляшанки з супом Енді Воргола, прості кольорові прямокутники Марка Ротко. Хай там як, а Ленґдонові значно цікавіше було обговорювати релігійний символізм Ієроніма Босха чи мазки Франсіско Ґойї.

– Я більшою мірою класицист, – відказав Ленґдон. – Краще розумію да Вінчі, ніж де Кунінґа.

– Але ж да Вінчі і де Кунінґ такі подібні!

Ленґдон терпляче всміхнувся.

– Отже, мені є що дізнатися про де Кунінґа.

– Ну то ви наразі в найкращому місці для цього! – Фернандо вказав на масивну будівлю. – У цьому музеї ви знайдете найкращу у світі колекцію сучасного мистецтва! Дуже сподіваюсь, вам сподобається!

– Мабуть, так, – відповів Ленґдон. – Тільки я хотів би знати, чому я тут.

– Усі хотіли б знати! – весело розсміявся вусань, хитаючи головою. – Той, хто вас запросив, дуже мало розповідав про мету сьогоднішнього заходу. Навіть працівники музею не знають, що відбудеться. Таємниця – це вже надзвичайно цікаво; ходять шалені чутки! Там уже кількасот гостей, чимало відомих облич – і ніхто й гадки не має, що діятиметься сьогодні ввечері!

Тепер Ленґдон усміхнувся. Мало хто на землі наважився б розіслати в останню мить запрошення, в яких, по суті, написано: «У суботу ввечері. Будьте тут. Повірте мені». І мало до кого прийшли б сотні поважних осіб, кинувши все й вилетівши до північної Іспанії на таке запрошення.

Ленґдон вийшов з-під павучихи й попрямував хідником, поглядаючи на велетенський червоний банер, що гойдався над головою.

ВЕЧІР З ЕДМОНДОМ КІРШЕМ

«Самовпевненості Едмондові точно ніколи не бракувало!» – розсміявся в думці Ленґдон.

Приблизно двадцять років тому юний Едді Кірш став одним із перших студентів Ленґдона в Гарвардському університеті – комп’ютерник із неохайною кучмою на голові, чия цікавість до кодів покликала його на семінар для першого курсу «Коди, шифри та мова символів», який вів Ленґдон. Гострий розум Кірша справив на Ленґдона глибоке враження, і хоча Кірш із часом покинув запилюжений світ семіотики заради свіжих комп’ютерних перспектив, вони з Ленґдоном були міцно пов’язані як учень і вчитель довгі роки після того, як Кірш закінчив навчання.

«Тепер учень обігнав учителя, – подумав Ленґдон. – На кілька світлових років».

Сьогодні Едмонд Кірш був усесвітньовідомим діячем-одинаком – спеціаліст із комп’ютерів при мільярдному капіталі, футурист, винахідник і підприємець. У свої сорок років він уже породив неймовірну кількість передових технологій, кожна з яких становила крок уперед у таких різних галузях, як робототехніка, нейрологія, штучний інтелект і нанотехнології. А його точні прогнози щодо майбутніх наукових відкриттів створили навколо цього чоловіка ореол загадки.

Ленґдон вважав, що страшнуватий хист Едмонда щодо прогнозів майбутнього походить від того, що цей чоловік надзвичайно багато знає про довколишній світ. Адже скільки Ленґдон його пам’ятає, Едмонд був ненаситним бібліофілом – читав усе, що траплялося під руку. Ленґдон ні в кого не бачив такої пристрасті до книжок і такого вміння запам’ятовувати зміст.

Останні кілька років Кірш жив здебільшого в Іспанії, пояснюючи цей вибір своїм романом зі старосвітською красою цієї країни, її авангардною архітектурою, ексцентричними барами й чудовою погодою.

Раз на рік, коли Кірш повертався до Кембриджа4 з лекцією в медіалабораторії Массачусетського технологічного інституту, Ленґдон обідав з ним у якому-небудь новомодному бостонському закладі, про який раніше й не чув. Вони ніколи не розмовляли про техніку – Кірш завжди хотів обговорювати з Ленґдоном виключно мистецтво.

– Ти, Роберте, мій культурний зв’язковий! – часто жартував Кірш. – Мій особистий дослідник мистецтва у вільному пошуку!

Натяк на сімейний статус Ленґдона був особливо іронічним тому, що походив із вуст іншого холостяка, який засуджував моногамію як «образу для еволюції» і за останні роки опинявся на знімках папараці в товаристві різноманітних супермоделей.

З огляду на репутацію Кірша як новатора-комп’ютерника, його було б легко уявити таким собі технарем у футлярі. Натомість він цілеспрямовано творив із себе сучасну поп-зірку зі знайомими у світських колах, одягався за останньою модою, слухав загадкову андеграундну музику й зібрав велику колекцію робіт імпресіоністів і сучасних митців. Кірш часто писав Ленґдонові, просячи поради щодо нових витворів, які хотів придбати для своєї колекції.

«А потім робить із точністю до навпаки», – думав Ленґдон. Приблизно за рік до того Кірш здивував Ленґдона питанням не про мистецтво, а про Бога – як на самопроголошеного атеїста, дивна тема. Над тарілкою крудо на реберцях у бостонській Tiger Mama Кірш намагався добути з Ленґдонової бази знань головні вірування різних релігій, особливо різні версії створення світу.

Ленґдон дав Кіршеві широку панораму вірувань, почавши з того, як бачать створення світу юдеї, християни й мусульмани, після чого перейшов до індуїстської версії про Брахму, вавилонського міфу про Мардука та інших.

– Хотілося б знати, – сказав Ленґдон, коли вони виходили з ресторану, – чому футуриста зацікавило минуле? Чи означає це, що наш славетний атеїст нарешті знайшов Бога?

Едмонд весело розсміявся:

– Мрії, мрії! Я просто прикидаю масштаби того, з чим змагаюся, Роберте.

Ленґдон усміхнувся. «Типово».

– Що ж, наука і релігія – не конкуренти, це дві різні мови, які говорять про те саме. У світі є місце для них обох.

Після цієї зустрічі Едмонд майже цілий рік не виходив із ним на зв’язок. А потім ні з того ні з сього три дні тому Ленґдон отримав конверт із логотипом FedEx, у якому лежали квиток на літак, підтвердження готельного бронювання і записка від Едмонда з проханням завітати на оцю подію: «Роберте, для мене особливо важлива твоя присутність. Цей вечір став можливим завдяки тим думкам, якими ти поділився зі мною під час нашої останньої зустрічі».

Ленґдон дуже здивувався. У тій розмові й близько не було нічого бодай трохи дотичного до лекції чи іншої події, яку міг улаштувати футуролог.

У конверті також лежала чорно-біла картинка, де були зображені двоє людей обличчями одне до одного. Кірш написав для Ленґдона короткий вірш.

Ленґдон усміхнувся, побачивши картинку – тонкий натяк на пригоду, яка відбувалася з Ленґдоном кілька років тому. Силует келиха – або ж чаші Ґрааля – проступав між двох облич.

Тепер Ленґдон стояв перед музеєм, вельми цікавий дізнатися, що ж збирається оголосити його колишній учень. Легкий вітерець ворушив хвіст його фрака, професор ішов цементним хідником уздовж берега звивистої річки Нервйон, яка колись була живою кров’ю метушливого промислового міста. У повітрі трохи пахло міддю.

На повороті хідника Ленґдон нарешті дозволив собі подивитися на масивний музей, який мерехтів уже близько. За одним разом окинути оком будівлю було неможливо. Натомість погляд ковзав урізнобіч понад чудернацькими видовженими формами.

«Ця будівля не просто порушує правила, – подумав Ленґдон. – Вона взагалі на них не зважає. Ідеальне місце для Едмонда».

Музей Ґуґґенхайма в Більбао нагадував образ із якоїсь інопланетної галюцинації – колаж закручених металевих форм, які наче геть випадковим чином спираються одна на одну. Хаотична маса споруди розкинулася, вкрита понад тридцятьма тисячами титанових плиток, які блищать, мов риб’яча луска, і надають будівлі водночас органічного й інопланетного вигляду – немов із води виліз якийсь футуристичний левіафан і розлігся на березі, щоб погрітися на сонечку.

Коли будівлю відкрили в 1997 році, The New Yorker вітав архітектора Франка Ґері, який створив «фантастичний корабель мрії у хвилястому титановому запиналі», а інші критики розсипалися в похвалах: «Найвеличніша будівля нашого часу!», «Меркуріанський блиск!», «Дивовижний архітектурний витвір!»

Від часу того дебюту було зведено десятки інших «деконструктивістських» будівель – концертна зала імені Волта Диснея в Лос-Анджелесі, виставковий центр «Світ BMW» у Мюнхені, навіть нова бібліотека при альма-матер Ленґдона. Кожна з них мала радикально новітні дизайн і конструкцію, однак Ленґдон сумнівався, чи може бодай котрась із них силою шоку дорівнятися до музею Ґуґґенхайма в Більбао.

У міру наближення Ленґдон бачив: фасад із кожним кроком наче змінює форму, показує нове лице під кожним кутом. Тепер було видно найразючішу ілюзію музею. Коли на будівлю дивитися так, то ефект неймовірний: вона немов справді пливе по воді, гойдаючись на поверхні широкої «лагуни нескінченності» понад зовнішньою стіною.

Ленґдон на мить зупинився помилуватися цим, а тоді перейшов лагуну мінімалістичним містком, який вигинався понад рівним водяним дзеркалом. Посеред того мосту професор здригнувся від гучного сичання. Воно лунало з-під ніг. Він різко спинився: з-під кладки вилітала вихором хмарина туману. Туман огорнув його, після чого покотився над лагуною в бік музею, вкутав підніжжя споруди.

«Скульптура-туман», – подумав Ленґдон.

Він читав про цей витвір японського митця Фудзіко На-каї. Ця «скульптура» революційна: вона створюється засобами видимого повітря і становить завісу туману, який з’являється і з часом розсіюється; а оскільки вітри й атмосферні умові протягом дня постійно змінюються, то скульптура також щоразу має інакший вигляд.

Міст припинив сичати, а Ленґдон дивився, як стіна туману тихо звивається над лагуною, немов якась жива істота. Ефект був неземний і спантеличував. Тепер неначе весь музей висів на хмарі над водою, як той корабель-привид посеред моря.

Щойно Ленґдон зібрався йти далі, як тиху гладінь води розірвали немов невеликі вулканічні виверження. Раптово п’ять вогняних стовпів здійнялися з самої лагуни до неба з реактивним гудінням – і туман протяли ясні вибухи світла, відображуючись у титановій плитці будівлі.

Архітектурний смак Ленґдона більше тяжів до музеїв класичного стилю на взірець Лувру чи Прадо, однак він дивився на туман та полум’я над лагуною і не міг уявити кращого, ніж цей ультрасучасний музей, місця для події, яку влаштовує людина з любов’ю до мистецтва і всього наднового, з гострим поглядом у майбутнє.

І ось, ідучи крізь туман, Ленґдон поспішив до входу – зловісного чорного отвору, який розкривала перед ним споруда-рептилія. Наближаючись до порога, професор стривожено відчував: він заходить у пащу дракона.