Читать книгу Джерело - Дэн Браун - Страница 7

Найбільша синагога Європи розташована в Будапешті на вулиці Дохань. Масивна будівля в мавританському стилі з двома потужними шпилями має сидіння для понад трьох тисяч вірян: лави в нижній залі призначені для чоловіків, а на балконі – для жінок.

У саду при синагозі у великій ямі поховано тіла сотень угорських євреїв, які загинули під час лихоліття нацистської окупації. Місце того поховання позначено Деревом Життя – металева скульптура являє собою плакучу вербу, на кожному з листків якої написано ім’я загиблої людини. Під вітром металеве листя дзвенить, і над освяченою землею розкочується моторошна луна.

Понад тридцять років настоятелем Великої синагоги був видатний знавець Талмуду і Каббали рабі Єгуда Кьовеш, який, попри похилий вік і слабке здоров’я, залишався активним членом юдейської громади як Угорщини, так і світу.

За Дунаєм сідало сонце, і рабі Кьовеш виходив із синагоги. Проминав бутики й загадкові «руїн-бари»7 вулиці Дохань, прямуючи додому на площу 15 березня, у двох кроках від мосту Ержебет, що сполучає давні міста Буду і Пешт, котрі офіційно стали одним містом лише у 1873 році.

Не за горами був Песах – зазвичай найвеселіша пора для Кьовеша, – проте відколи він повернувся минулого тижня з Парламенту світових релігій, рабі відчував лише бездонну тривогу.

«Краще б я туди не приїжджав…»

Надзвичайна зустріч із єпископом Вальдеспіно, алламою Саєдом аль-Фадлом і футурологом Едмондом Кіршем не давала Кьовешеві спокою вже четвертий день.

Повернувшись додому, рабі пішов у двір, де в садку відімкнув хáзіко – маленький флігель, що слугував йому за особисту каплицю і кабінет.

У будиночку була одна-єдина кімната з високими полицями, які вгиналися під вагою богословських томів. Кьовеш підійшов до столу і сів, невдоволено поглянувши на безлад перед собою.

«Побачив би хто мій стіл цього тижня – подумав би, що я збожеволів…»

На столі лежали відкритими кілька складних релігійних текстів – їхні сторінки були обліплені папірцями для записів. Далі на дерев’яних підставках розташувалися так само відкриті важкі томи – Тора івритом, арамейською та англійською мовами; усі вони були відкриті на тій самій книзі.

Буття.

«На початку…»

Кьовеш, звичайно, міг цитувати Книгу Буття з пам’яті всіма трьома мовами; читав він радше академічні коментарі до Книги Зоар та складної каббалістичної космології. Адже для такого богослова, як рабі Кьовеш, вивчати Книгу Буття – це приблизно як для Ейнштейна повертатися до шкільної арифметики. Однак цього тижня поважний рабин займався саме цим, а його записник на столі просто-таки обсіли липкі папірці з нотатками – так швидко накиданими, що Кьовеш сам ледве міг розібрати, що там написав.

«Я наче розум втратив…»

Рабі Кьовеш почав із Тори – Книги Буття, яку визнають і юдеї, і християни. «На початку сотворив Бог небо і землю». Далі він звернувся до коментарів Талмуду, перечитав раби-нічні пояснення Ма’асех Берешіт – Акту Творення. Відтак занурився в мідраші, замислився над тлумаченнями від різних поважних екзегетів, які намагалися дати раду з суперечливими моментами традиційної історії створення світу. Урешті Кьовеш зарився в містичну каббалістику Зоару, в якій непізнаваний Бог виявляється як десять різних сефірот – чи вимірів, розташованих понад каналами, що утворюють єдність, відому як Дерево Життя, з якого розквітають чотири окремі всесвіти.

Загадковість і заплутаність вірувань юдаїзму завжди заспокоювала Кьовеша, нагадуючи: Бог не створював людину здатною зрозуміти все на світі. Однак зараз, побачивши презентацію Едмонда Кірша й замислившись над простотою і зрозумілістю його відкриття, Кьовеш почувався так, наче останні три дні передивляється колекцію застарілих суперечностей. У якийсь момент він зміг лише відкласти давні тексти вбік і пройтися понад Дунаєм, аби зібратися з думками.

Рабі Кьовеш нарешті почав усвідомлювати болісну правду: робота Кірша дійсно матиме руйнівні наслідки для душ вірян усього світу. Одкровення науковця різко суперечило практично всім релігійним доктринам, і то напрочуд просто й переконливо.

«Не можу забути останнє зображення, – думав Кьовеш, згадуючи печальний підсумок презентації Кірша, яку вони дивилися з екрана великого телефона науковця. – Така новина вплине на кожну людину, не лише на вірян».

І тепер, попри довгі роздуми останніх днів, рабі Кьовеш не почувався ні на йоту ближчим до розуміння, що робити з інформацією, наданою Кіршем.

Він сумнівався, що Вальдеспіно чи аль-Фадл змогли прояснити для себе цю ситуацію краще. Троє богословів два дні тому спілкувалися телефоном, але ця розмова нічого не дала.

– Друзі! – почав Вальдеспіно. – Вочевидь, презентація пана Кірша викликає стурбованість… на багатьох рівнях. Я дуже радив йому зателефонувати мені та обговорити це додатково, але він мовчить. Зараз, гадаю, нам треба щось вирішувати.

– Я вже вирішив, – відказав аль-Фадл. – Ми не можемо сидіти склавши руки. Потрібно взяти ситуацію під контроль. Кірш широко відомий зневагою до релігії, і він оформить своє відкриття так, щоб завдати максимального удару майбутньому віри. Потрібно діяти на випередження. Самим заявити про це відкриття. Негайно. Треба подати його в такому світлі, щоб воно якомога менше зашкодило вірянам у духовному світі.

– Я розумію: нам потрібно зробити публічну заяву, – сказав Вальдеспіно, – але, на жаль, не можу уявити, як подати таке без загрози. – Він важко зітхнув. – Також проблема полягає в тому, що ми дали обіцянку панові Кіршу зберігати його таємницю.

– Правда, – відгукнувся аль-Фадл. – Мене теж турбує ця обіцянка, однак нам потрібно обирати менше зло і діяти заради більшого добра. Під ударом ми всі: мусульмани, юдеї, християни, індуїсти – усі релігії; і, зважаючи, що віра кожного з нас дає людині засадничу істину, яку намагається підірвати пан Кірш, ми зобов’язані подати цей матеріал так, щоб не стривожити наших громад.

– Боюся, такого розумного способу не існує, – мовив Вальдеспіно. – Якщо ми розглядаємо можливість публічно розповісти про заяву Кірша, то єдиний життєздатний спосіб у такому разі – посіяти сумнів у його відкритті, дискредитувати його до того, як він проголосить те, що зібрався.

– Едмонд Кірш? – відгукнувся аль-Фадл. – Блискучий науковець, який ніколи не помилявся? Хіба ми всі разом не були на зустрічі з ним? Його презентація дуже переконлива.

Вальдеспіно буркнув:

– Не більше, ніж заяви Ґалілея, Бруно чи Коперника свого часу. Релігії вже бували в такій ситуації. Просто наука знову стукає в наші двері.

– Але ж на значно глибшому рівні, ніж відкриття у фізиці чи астрономії! – вигукнув аль-Фадл. – Кірш ставить під сумнів самі основи – корінь того, у що ми віримо! Звичайно, можна пригадати історію, та не забувайте: попри всі старання вашого Ватикану, такі люди, як Ґалілей, зі своїми твердженнями зазвичай перемагали. І з Кіршем буде те саме. Цього не відвернути.

Запала похмура тиша.

– Мій погляд на ситуацію простий, – сказав Вальдеспіно. – Я був би радий, коли б Едмонд Кірш не робив цього відкриття. Боюся, ми не готові мати справу з його висновками. І, на моє глибоке переконання, краще, коли б ця інформація не побачила світу. – Він ненадовго замовк. – Водночас я вважаю, що все в нашому світі відбувається за Божим задумом. Може, нашими молитвами Бог звернеться до пана Кірша й переконає його не оприлюднювати свого відкриття.

Аль-Фадл пирхнув:

– Не думаю, що пан Кірш – така людина, яка здатна почути голос Божий.

– Може, й так, – сказав Вальдеспіно. – Однак чудеса відбуваються кожного дня.

Аль-Фадл палко заперечив:

– З усією повагою – але хіба що ви будете молитися, щоб Бог ударив Кірша блискавкою до того, як він проголосить…

– Панове! – втрутився Кьовеш, намагаючись розрядити напругу, що починала наростати. – Не гарячкуймо. Нам немає необхідності просто зараз домовлятися. Пан Кірш сказав, що свою презентацію влаштує через місяць. Чи не варто було б мені запропонувати, щоб ми зараз подумали над цією справою кожен окремо, а потім переговорили за кілька днів? Можливо, нам на думку спаде правильний план дій.

– Це мудро, – відповів Вальдеспіно.

– Тільки не чекаймо занадто довго, – додав аль-Фадл. – Зідзвонімося через два дні.

– Домовилися! – сказав Вальдеспіно. – На той час ми зможемо ухвалити правильне рішення.

Відтоді минуло два дні, і тепер настав вечір, на який планувалася телефонна нарада.

Рабі Кьовеш дедалі більше хвилювався, сидячи сам-один у своєму кабінеті в хазіко. Минуло майже десять хвилин після призначеного часу.

Нарешті задзвонив телефон – і Кьовеш схопив слухавку. – Добрий вечір, рабі, – сказав єпископ Вальдеспіно; голос у нього був стурбований. – Вибачте за затримку. – Пауза. – Боюся, аллама аль-Фадл не зможе до нас приєднатися.

– Як? – здивувався Кьовеш. – Що з ним?

– Не знаю. Я цілий день йому телефоную, але аллама, здається… зник. Ніхто з його колег не знає, де він.

У Кьовеша поза шкірою пробіг холод.

– Це тривожний знак.

– Згоден. Будемо сподіватися, що з ним усе гаразд. На жаль, маю інші новини. – Єпископ замовк, після чого продовжив іще похмуріше: – Я щойно дізнався, що Едмонд Кірш улаштовує подію, на якій збирається поділитися зі світом своїм відкриттям… сьогодні ввечері.

– Сьогодні?! Він же казав, що зробить це через місяць! – спалахнув Кьовеш.

– Так, – відказав Вальдеспіно. – Він збрехав.