Читать книгу Джерело - Дэн Браун - Страница 19

На свіжій галявині всередині музею Ґуґґенхайма стало тихо, коли з небес прогримів голос Едмонда Кірша. Сотні гостей лежали на своїх підстилках і дивилися в зоряну синь. Роберта Ленґдона, який розташувався посеред галявини, охопило передчуття.

– Сьогодні станьмо знову дітьми, – продовжував голос Кірша. – Будемо лежати на траві під зоряним небом, і наш розум буде відкритий до всіх можливостей.

Ленґдон відчував, яке хвилювання прокотилося залою-лугом.

– Будьмо сьогодні як давні дослідники, – проголосив Кірш, – як ті, хто залишив усе й рушив у відкритий океан… ті, які вперше побачили незнані землі… які впали на коліна, приголомшені розумінням, що світ значно більший, аніж ті уявлення, на які здатна їхня філософія. Давні вірування розсипалися на прах перед лицем нового відкриття. Так нам треба налаштуватися сьогодні.

«Справляє враження», – думав Ленґдон; йому було цікаво, чи Едмонд записав цю розповідь заздалегідь, чи стоїть десь за сценою, читаючи текст.

– Друзі! – прогримів над ними голос Едмонда. – Усі ми зібралися тут послухати новину про важливе відкриття. Уклінно прошу вашого дозволу підготувати ґрунт для його сприйняття. Нині, коли відбулося стільки змін і зсувів у людській філософії, надзвичайно важливо розуміти історичний контекст такого моменту, як оцей.

Удалині саме вчасно вдарив грім. Ленґдон відчув вібрацію глибокого басового звуку в животі.

– Щоб вам легше було акліматизуватися зараз, – продовжив Едмонд, – серед нас, на превелике щастя, перебуває відомий учений – легендарна постать у світі символів, шифрів, релігії та мистецтва. Також він мій добрий друг. Леді і джентльмени, прошу вітати професора Гарвардського університету Роберта Ленґдона!

Ленґдон різко підвівся на ліктях, а юрба палко аплодувала.

Зірки вгорі поступилися місцем широкій панорамі великої, повної уважних слухачів аудиторії. Біля кафедри походжав туди-сюди в піджаку від Harris Tweed сам Роберт Ленґдон.

«То ось яку роль мені відвів Едмонд», – подумав знічений професор, знову лягаючи на траву.

– Давні люди, – говорив Ленґдон з екрана, – сприймали всесвіт як диво і мали з ним відповідні стосунки – особливо з тими явищами, яким не мали раціонального пояснення. Щоб розкрити ці таємниці, вони створили великий пантеон богів і богинь, якими пояснювали все, що перебувало поза межами їхнього розуміння: грім, морські припливи й відпливи, землетруси, вулкани, неплідність, епідемії, навіть кохання.

«Сюрреалізм!» – подумав Ленґдон, лежачи на траві й дивлячись на самого себе.

– Давні греки вбачали в припливі й відпливі мінливу вдачу Посейдона…

Зображення Ленґдона зникло, але голос продовжував лекцію на тлі бурхливих океанських хвиль, від шуму яких уся кімната тремтіла. Ленґдон здивовано спостерігав, як хвилі з баранцями перетворилися на екрані в тундру, де над кучугурами свище пурга. Звідкілясь повіяло справжнім холодом.

– Причиною зимових сезонних змін, – продовжував голос Ленґдона на цьому тлі, – вважалася туга світу за Персефоною, яку щороку викрадав володар підземного царства.

Повітря знову нагрілось, і з зимового краєвиду постала гора, здіймаючись вище й вище. З її вершини летіли іскри, валував дим, текла лава.

– Для римлян, – оповідав Ленґдон, – вулкани були оселями Вулкана – коваля богів, який працює у велетенській кузні, де полум’я вихоплюється з димаря.

Ленґдон відчув у повітрі сірчаний дух і здивувався, наскільки вміло Едмонд перетворив його лекцію на мультисенсорне дійство.

Гуркіт вулкана різко затих. У тиші знову заспівали цвіркуни, теплий вітерець поніс над лукою трав’яні запахи.

– Давні люди придумали безліч богів, – вів далі голос Ленґдона, – для пояснення не тільки таємниць планети, а й загадок людського тіла.

Над головою знову засвітилися сузір’я: тепер на них накладалися зображення відповідних божеств.

– Неплідність пояснювали неласкою богині Юнони. Кохання – влучною стрілою Ероса. Епідемії вважалися карою, насланою Аполлоном.

Знов і знов сузір’я доповнювалися фігурами божеств.

– Якщо ви читали мої книжки, – продовжував голос Ленґдона, – ви, ймовірно, зустрінетеся з терміном «бог білих плям». Значення його таке: давні люди, коли відчували, що в їхніх знаннях про світ є певні пробіли, заповнювали їх божествами.

Небо заповнив велетенський колаж із картин і статуй десятків давніх богів.

– Безліч богів заповнювали безліч білих плям, – мовив голос Ленґдона. – Однак протягом століть наукові знання глибшали. – Небом проплив колаж із математичних і технічних символів. – У міру того як білі плями нашого розуміння природного світу зникали, пантеон богів скорочувався.

На стелі з’явилася фігура Посейдона.

– Наприклад, коли ми дізналися, що океанські припливи залежать від місячних циклів, потреба в Посейдоні відпала, і ми зреклися його як дурного міфу темних часів.

Зображення Посейдона розвіялося, як дим.

– Як вам відомо, така сама доля спіткала всіх богів: вони відмирали по одному в міру того, як ставали непотрібними нашому інтелекту з його розвитком.

Угорі зображення богів почали зникати: бог грому, землетрусів, епідемій і так далі.

Коли їх значно поменшало, Ленґдон додав:

– Однак не варто помилково вважати, що боги «відійшли тихо в цю добру ніч»22. Коли культура відмовляється від своїх богів – це процес бурхливий і болісний. Духовні уявлення змалечку закарбовані в нашій психіці: їх заклали ті, кого ми найдужче любили й кому найбільше довіряли, – батьки, вчителі, духовні провідники. Тож будь-які релігійні зміни відбуваються протягом не одного покоління й не без хвилювань, а незрідка і з кровопролиттям.

Боги зникали під дзенькіт мечів і крики. Зрештою лишилося зображення одного бога – іконне обличчя, довга біла борода.

– Зевс! – потужно проголосив Ленґдон. – Бог богів.

Наймогутніший з язичницьких божеств, викликáв найбільший страх і трепет. Зевс найсильніше опирався зникненню, шалено боровся зі згасанням – так само як і давніші боги, яких він заступив.

На стелі одне за одним показалися зображення Стоунгенджу, шумерських клинописних табличок, Великих пірамід Єгипту. Тоді бюст Зевса повернувся.

– Послідовники Зевса чинили такий шалений опір, що коли християнська віра перемогла, то вони надали своєму новому Богові подібності до Зевса.

На стелі бородатий бюст Зевса з легкістю перетворився на фреску з таким самим бородатим обличчям – християнського Бога, як його зобразив у «Сотворінні Адама» Мікеланджело на стінах Сикстинської капели.

– Сьогодні ми вже не віримо в такі історії, як міф про Зевса – хлопчика, котрого вигодувала коза й наділили силою одноокі велетні-циклопи. Ми, користуючись перевагами сучасного мислення, класифікуємо такі розповіді як міфологію – витончені плоди людської фантазії, що дозволяють нам із цікавістю подивитися на своє забобонне минуле.

Тепер на стелі з’явилася фотографія полиці в бібліотеці, де оправлені в шкіру томи з давньої міфології припадають пилом у темряві поряд із книжками про поклоніння силам природи, Ваалу, Інані, Осирісу, про незліченних давніх божеств.

– Тепер усе по-іншому! – розкотився лукою глибокий голос Ленґдона. – Ми – люди сучасної доби!

У небі з’явилися нові картинки: свіжі, яскраві фотографії з космосу, комп’ютерні мікросхеми, медична лабораторія, прискорювач частинок, реактивні літаки в небі.

– Ми люди інтелектуально розвинені, вправні в усяких технологіях. Ми не віримо у велетнів-ковалів, які працюють у жерлах вулканів, і богів, які контролюють припливи чи пори року. Ми зовсім не схожі на наших давніх предків.

«Чи все-таки схожі?» – прошепотів до себе подумки Ленґдон у лад із тим, що ось-ось мало пролунати.

– Чи все-таки схожі? – проголосив Ленґдон угорі. – Ми вважаємо себе сучасними, раціональними людьми, однак найбільш поширена релігія нашого біологічного виду містить безліч претензій на магічну силу: людина незбагненним чином воскресає, незаймана діва народжує, божество мстиво насилає повені й епідемії, на людей очікує містичне посмертне життя на небесних хмарах чи у вогненному пеклі.

У лад до слів Ленґдона на стелі з’являлися зображення воскресіння Христа, Діви Марії, Ноєвого ковчега, хвиль Червоного моря, які розступилися перед Мойсеєм, раю, пекла.

– Отже, – промовив Ленґдон, – лише на мить уявімо реакцію майбутніх істориків та антропологів. З їхньої перспективи, чи озиратимуться вони на наші релігійні вірування як на міфи темних часів? Чи дивитимуться на наших божеств так, як ми на Зевса? Чи вони, зібравши книжки нашого Святого Письма, відставлять їх на запорошені полиці історії?

На мить питання зависло в пітьмі.

І тут раптово тишу порушив голос Едмонда Кірша.

– ТАК, професоре! – прогримів ізгори голос футуролога. – Я вважаю, що все це станеться. Я переконаний, що майбутні покоління будуть питати себе, як могли такі технологічно розвинені істоти взагалі вірити в те, чого нас учить більшість сучасних релігій.

Голос Кірша набрав сили, і стелею розкинувся новий набір картинок: Адам і Єва, жінка, закутана в паранджу, індійське вогнеходіння.

– Я не сумніваюся: майбутні покоління будуть дивитися на наші теперішні традиції, – проголосив Кірш, – і робити висновок, що ми жили за темних, неосвічених часів. Свідченнями того вони назвуть віру в те, що нас було створено містичним чином у магічному саду, що всесильний Творець вимагає від жінок покривати голови, що ми ризикували обпекти власне тіло заради того, щоб воздати шану богам.

З’явилися нові зображення – швидкий монтаж фотографій з релігійних обрядів світу: від вигнання бісів і хрещення до проколів тіла й принесення в жертву тварин. Слайд-шоу завершилося моторошним відео: індійський жрець тримає за ноги крихітну дитину, погойдуючи, на краю п’ятнадцятиметрової вежі. Раптово він випускає малюка з рук – той пролітає всю цю висоту і падає просто на напнуту ковдру, яку, немов пожежники, тримають під вежею щасливі селяни.

«Падіння з храму Ґрішнешвар», – подумав Ленґдон.

Деякі люди вважають, що ця дія принесе дитині божественну ласку.

На щастя, страшнуваті видовища скінчилися.

Тепер уже в повній темряві згори почувся голос Кірша: – Як могло статися, що розум сучасної людини, здатний до точного логічного аналізу, водночас дозволяє собі приймати релігійні вірування, які б розси́палися в пух і прах від елементарного раціонального розгляду?

Над головами знову засяяло ясне зоряне небо.

– Відповідь, – зазначив Едмонд, – дуже проста.

Зірки раптом стали якравішими і збільшилися. Їх з’єднали тонкі нитки, утворюючи немовби безкінечну сіть пов’язаних між собою вузлів.

«Це нейрони», – зрозумів Ленґдон, і Едмонд продовжив:

– Людський мозок… Чому він вірить у те, у що вірить? Угорі зблиснуло кілька вузлів, і електричні імпульси покотилися до інших нейронів.

– Як органічний комп’ютер, – вів далі Едмонд, – людський мозок має операційну систему: набір правил, які організовують і визначають увесь той хаотичний вхідний потік, який мозок приймає цілий день: мова, причеплива мелодія, сирена, смак шоколаду… Як можна собі уявити, потік інформації, що до нас надходить, шалено різноманітний і нескінченний, а мозок має давати з усім цим раду. Власне, те, як запрограмований ваш мозок, визначає ваше сприйняття реальності. На жаль, з нас пожартували: адже в того, хто писав програму для людського мозку, дещо збочене почуття гумору. Інакше кажучи, ми не винні в тому, що віримо в ті нісенітниці, в які віримо.

Нервові синапси вгорі заблимали, і на тлі моделі мозку зринули знайомі картинки: знаки зодіаку, Христос, який іде по воді, батько саєнтології Л. Рон Габбард, єгипетський бог Осиріс, індуський Ганеша з чотирма руками і слонячою головою, мармурова статуя Діви Марії, з очей якої течуть справжні сльози.

– Отже, як програміст, я мав спитати себе: що ж це за химерна операційна система, яка дає на виході такі нелогічні речі? Якби ми могли зазирнути в людський розум і спробувати почитати його операційну систему, то побачили б щось на зразок оцього.

Над головами засяяли чотири слова, написані величезними літерами:

ЗНЕВАЖАЙ ХАОС

ТВОРИ ПОРЯДОК

– Це базова програма мозку, – промовив Едмонд. – Саме так і налаштовані люди: проти хаосу. За порядок.

Кімната раптово задвигтіла від какофонії нот – неначе дитина абияк била по клавішах піаніно. Ленґдон і всі навколо мимоволі напружилися.

Едмонд, перекрикуючи галас, коментував:

– Коли хтось випадковим чином б’є по клавішах піаніно – звук нестерпний! Однак якщо ми візьмемо ті самі ноти й розставимо в кращому порядку…

Какофонія одразу вщухла, і її заступила ніжна мелодія «Місячного сяйва» Дебюссі.

Ленґдон відчув, як м’язи самі розслабились, і напруга в кімнаті одразу розвіялася.

– Наш мозок радіє, – мовив Едмонд. – Ті самі ноти.

Той самий інструмент. Але Дебюссі створює порядок. І та сама радість створення порядку пояснює людську любов до складання пазлів, до того, щоб поправити картину на стіні. Наша схильність до організовування записана в ДНК, і не дивно, що найбільший винахід людського розуму – комп’ютер – покликаний допомагати нам створювати порядок із хаосу. Власне, іспанською мовою він і зветься ordenador – буквально «впорядковувач».

На стелі з’явилося зображення суперкомп’ютера й молодого чоловіка біля його самотнього термінала.

– Просто уявіть собі, що у вас є потужний комп’ютер з доступом до всієї інформації на світі. Вам дозволено спитати в нього про будь-що. Дуже ймовірно, ви поставите йому одне чи два фундаментальних питання, які хвилюють людство, відколи воно себе усвідомлює.

Чоловік за терміналом почав набирати слова – і на екрані постали два речення.

Звідки ми?

Куди ми прямуємо?

– Інакше кажучи, – промовив Едмонд, – це питання про наше походження й долю. А коли ви їх поставите, комп’ютер дасть таку відповідь.

На екрані з’явилося:

Недостатньо інформації для точної відповіді

– Відповідь не надто корисна, – зазначив Кірш, – зате чесна.

Тепер на стелі з’явилося зображення людського мозку.

– Однак якщо спитати маленький біологічний комп’ютер: «Звідки ми?» – відбудеться дещо зовсім інше.

Із мозку ринув потік зображень релігійного характеру:

Бог оживляє Адама, Прометей ліпить першу людину з глини, Брахма створює людей з різних частин свого тіла, африканське божество розганяє хмари і спускає двох людей на землю, норвезький бог вирізає чоловіка і жінку з принесеного водою дерева.

– А тепер якщо спитати: «Куди ми прямуємо?»…

На ці слова Едмонда з мозку почали з’являтись інші картини: чисті небеса, вогненне пекло, ієрогліфи з єгипетської Книги мертвих, кам’яні різьблення астральних проекцій, давньогрецькі образи Елізіуму, каббалістичні описи Ґілґул нешамот23, схеми реінкарнації в буддизмі та індуїзмі, теософічні кола Краю вічного літа неоязичників.

– Для людського мозку, – пояснив Едмонд, – будь-яка відповідь краща, ніж її відсутність. Ми почуваємося надзвичайно дискомфортно у випадку «недостатньо інформації», тож наш мозок придумує дані – пропонує нам принаймні ілюзію порядку: створює міріади філософій, міфологій і релігій, запевняючи нас, що невидимий світ має якийсь порядок і структуру.

Зображення з уявленнями зі світових релігій продовжували змінювати одне одного, а Едмонд дедалі напруженіше вів далі:

– Звідки ми? Куди ми прямуємо? Ці фундаментальні питання людського життя завжди не давали мені спокою, і я багато років мріяв знайти на них відповідь. – Едмонд ненадовго замовк, і голос його став серйознішим. – Хоч як це трагічно, але через релігійні догми багато людей думають, що вже знають відповіді на ці великі питання. А оскільки в різних релігіях відповіді неоднакові, цілі культури ворогують між собою через те, чия відповідь правильна і чия версія історії про Бога – Єдина Правдива.

На екрані вгорі загриміла стрілянина, почали вибухати снаряди – виникла шалена послідовність фотографій із релігійних війн, а потім зображення заплаканих біженців і переселенців, трупи мирних жителів…

– Від самого початку історії релігії наш вид охопила непримиренна ворожнеча: атеїсти, християни, мусульмани, юдеї, індуїсти, вірні всіх релігій – а єднає нас усіх одне. Бажання миру.

Воєнний гуркіт стих, зникли фотографії, і знову вгорі з’явилося тихе небо з мерехтінням зірок.

– Просто уявіть собі, що б сталося, якби ми раптово якимось дивом дізналися відповіді на найважливіші питання життя… якби раптово побачили один-єдиний беззаперечний доказ і зрозуміли, що нам залишається тільки відкритись – і прийняти цю відповідь, усім разом, усьому нашому виду.

На екрані виникло зображення священика, який молитовно склав руки.

– Духовні питання завжди були цариною релігії, яка заохочує сліпо вірити своєму вченню, навіть коли особливої логіки в ньому немає.

Тепер з’явилися зображення релігійних фанатиків, які заплющують очі, співають, б’ють поклони, моляться.

– Однак віра, – проголосив Едмонд, – за своєю природою вимагає покладати довіру на щось, чого не можна ні побачити, ні визначити; прийняти як дійсність щось таке, що не має емпіричних доказів. Тож можна зрозуміти, що ми врешті-решт беремо щось на віру, – адже універсальної істини немає.

Кірш ненадовго замовк.

– А проте…

Зображення на стелі заступила одна фотографія: студентка уважно й напружено дивиться в мікроскоп.

– Наука – це антитеза віри, – продовжив Кірш. – Наука за природою її є спробою знайти фізичний доказ того, що ще не відоме чи не визначене, відкидаючи забобони й помилкові погляди на користь спостережуваних фактів. Коли наука пропонує відповідь, то ця відповідь – універсальна. Люди не воюють через неї: вона їх згуртовує.

Тепер екран показував документальні кадри, зняті в лабораторіях NASA, CERN24 тощо: науковці різних рас гуртом стрибають від радості, обіймаються, відкривши щось нове і доти незнане.

– Друзі, – тепер уже пошепки звернувся до всіх Едмонд. – Я зробив багато прогнозів протягом життя. І сьогодні оголошу ще один. – Він поволі набрав у груди повітря. – Доба релігії завершується, – промовив Кірш, – і настає ера науки!

У залі всі притихли.

– І сьогодні ми одним величезним стрибком наблизимося до неї!

Від цих слів у Ленґдона чомусь похололо всередині. Хай що відкрив Едмонд, але він, вочевидь, готувався до вирішальної сутички зі світовими релігіями.