Читать книгу Джерело - Дэн Браун - Страница 22

Робертові Ленґдону не подобалося, куди хиляться події, він почувався незатишно.

Презентація Едмонда небезпечно наближалася до публічної дискредитації віри як такої. Ленґдон гадав, чи Едмонд часом не забув, що звертається не лише до групи вчених-агностиків, а й до мільйонів людей, що спостерігають за ним онлайн.

«Ця презентація вочевидь розрахована на те, щоб викликати конфлікт!»

Ленґдона турбувало те, що в програмі з’явився і він сам, хоча Едмонд, без сумніву, в такий спосіб дякував йому за науку. У минулому Ленґдон уже мимоволі став причиною релігійного конфлікту… і він волів би, щоб подібна ситуація не повторилася.

Однак Кірш запланував масштабний мультимедійний наступ на релігію, і тепер Ленґдон знову замислився, чи так уже варто було не брати до уваги те повідомлення, яке Едмонд отримав від єпископа Вальдеспіно.

Кімнату знову заповнював голос Едмонда, а над головою розгорнувся колаж з релігійних символів усього світу.

– Маю відзначити, – проголосив Едмонд, – у мене були всілякі думки стосовно того, що буде сьогодні ввечері, а особливо того, як мій виступ вплине на вірян. – Кірш трохи помовчав і продовжив: – Тож три дні тому я зробив дещо незвичне для мене. Щоб висловити повагу до релігійної точки зору й перевірити, як моє відкриття можуть сприйняти люди різних вір, я конфіденційно порадився з трьома поважними релігійними особами – мусульманським, християнським і юдейським богословами – і поділився своїм відкриттям із ними.

Кімнатою пробіг шепіт.

– Як я й очікував, усі троє були глибоко здивовані, стурбовані і, так, навіть розгнівані тим, що я відкрив їм. І хоча вони зреагували негативно, я дякую їм, що вони люб’язно погодилися зі мною зустрітись. Я не буду відкривати їхніх імен, оскільки це б їх не потішило, але хочу звернутися до них безпосередньо і висловити вдячність за те, що не чинили спроб зірвати мою презентацію.

По хвилі він додав:

– Бачить Бог, вони могли би втрутитись.

Ленґдон слухав, вражений тим, як спритно Едмонд пройшов по лезу бритви й не сказав нічого зайвого. Рішення Едмонда зустрітися з релігійними лідерами викликало думку про щирість, довіру і безсторонність, якими відомий футуролог не надто славився. Зустріч на Монтсерраті, думав тепер Ленґдон, мала не лише дослідницьку мету, а й планувалася як тонкий піарний хід.

«Розумний спосіб вийти сухим із води», – подумав професор.

– Протягом нашої історії, – продовжував Едмонд, – релігійний фанатизм завжди гальмував поступ науки, і сьогодні я уклінно прошу релігійних лідерів усього світу реагувати на те, що я скажу, стримано і з розумінням. Будь ласка, не треба збурювати криваве насильство, як раніше. Не треба повторювати помилок!

Стелю заповнило зображення давнього міста-фортеці – оточеного ідеально круглим муром, на березі річки, яка тече крізь пустелю.

Ленґдон одразу впізнав давній Багдад із зубцями й амбразурами на трьох концентричних стінах.

– У восьмому столітті, – промовив Едмонд, – місто Багдад розвинулось у найбільший центр науки на землі, відкривши двері для всіх релігій, філософій і наук у своїх університетах і бібліотеках. П’ятсот років місто повнилося безліччю наукових відкриттів, яких доти не бачив світ, і вплив того донині відчувається в сучасній культурі.

Угорі знову з’явилося зоряне небо, і багато зірок на ньому були підписані: Вега, Бетельгейзе, Рігель, Альдебаран, Денеб, Альтаїр, Кітальфа…

– Ці назви походять з арабської мови, – сказав Едмонд. – До сьогодні понад дві третини зірок на небі мають назви арабського походження, тому що їх відкрили астрономи арабського світу.

Небо швидко заполонили арабські назви, майже повністю вкривши його. Потім назви зникли, і знову очам відкрилися небеса.

– І, звичайно, якщо ми хочемо порахувати зірки…

Біля найяскравіших зірок почали з’являтися римські цифри:

I, II, III, IV, V…

І раптом ці знаки зупинилися й зникли.

– Ми використовуємо не римські цифри, – прокоментував Едмонд, – а арабські!

Тож нумерація відновилася в арабській системі:

1, 2, 3, 4, 5…

– Може, ви й не вважаєте це ісламськими винаходами, – мовив Едмонд, – але все одно ми називаємо їх по-арабськи.

На небі в оточенні рівнянь з кількома змінними з’явилося слово алгебра. Потім – алгоритм серед численних формул. Відтак – азимут із діаграмою, яка показувала кути відносно горизонту. І далі, ще швидше: надир, зеніт, алхімія, хімія, шифр, еліксир, алкоголь, зеро…

Дивлячись, як перед очима проносяться знайомі арабські слова, Ленґдон думав: яка все-таки це трагедія – стільки американців уявляють Багдад як одне з численних запорошених, поруйнованих війною міст Близького Сходу, що раз у раз з’являються в новинах, і жодного уявлення не мають, що свого часу Багдад був осердям наукового прогресу.

– Наприкінці одинадцятого століття, – вів далі Едмонд, – найбільше наукових досліджень і відкриттів відбувалося в Багдаді й навколо. І тут практично в одну мить усе змінилося. Блискучий учений Хамід аль-Ґазалі, якого нині вважають одним із найбільш впливових мусульман в історії, написав кілька переконливих текстів, які ставили під сумнів логіку Платона й Аристотеля і проголошували математику «філософією диявола». Це дало початок низці подій, які завдали удару науковому мисленню. Вивчення богослов’я зробили обов’язковим, і врешті-решт увесь ісламський науковий рух зійшов нанівець.

Наукові терміни, які заповнили небо, зникли, їх заступили зображення релігійних текстів ісламу.

– Одкровення зайняло місце відкриття. І досі ісламська наука намагається одужати після цього удару. – Витримавши паузу, Едмонд продовжив: – Звичайно, християнському науковому світу теж було не солодко.

На стелі з’явилися портрети Коперника, ґалілея і Джордано Бруно.

– Церква систематично нищила, ув’язнювала і ганьбила найкращих мислителів, що затримало людський прогрес щонайменше на століття. На щастя, сьогодні церква краще розуміє переваги науки і стримує свою агресію… – Едмонд зітхнув. – Чи ні?

На стелі з’явилося зображення логотипа з розп’яттям і змією на тлі земної кулі й написом:

Мадридська декларація про науку і життя

– В Іспанії Світова федерація католицьких медичних асоціацій зовсім нещодавно оголосила війну генній інженерії, заявляючи, що «науці бракує душі», тож вона має прийняти обмеження з боку церкви.

Логотип перетворився на інший круглий предмет – схематичне креслення прискорювача частинок.

– А це – Техаський суперпровідний суперколайдер, який міг би стати найбільшим зіштовхувачем частинок у світі – з потенціалом дослідження самого моменту Творення. За іронією долі, місце для цієї машини запланували в Біблійному поясі США25.

Креслення перетворилося на зображення масивної кільцеподібної бетонної будівлі в пустелі Техасу. Складалося враження, що її покинули недобудованою – вона вже вкрилася брудом і пилом.

– Американський суперколайдер міг дати людству незмірно глибше розуміння всесвіту, але проект закрили через перевитрату коштів і політичний тиск із певних, дуже несподіваних сфер.

Відео з новин: молодий телеєвангеліст махає книжкою-бестселером «Частинка Бога»26 і обурено кричить: «Нам треба шукати Бога в наших серцях! Не всередині атомів! Витрата мільйонів на цей абсурдний експеримент – це ганьба штату Техас і блюзнірство проти Бога!»

Знову залунав голос Едмонда:

– Описані конфлікти, у яких релігійні забобони перемогли розум, – це лиш окремі сутички у війні, що триває.

На стелі розгорнувся колаж драматичних знімків із сучасного життя: пікети під генетичними дослідними лабораторіями, священик, який підпалив себе поряд із будівлею, де відбувалася конференція з трансгуманізму27, євангелісти, які розмахують кулаками і Бібліями, риба Ісуса, що ковтає рибу Дарвіна, білборди, у яких гнівно засуджуються з точки зору релігії дослідження стовбурових клітин, права ґеїв і аборти, – і настільки ж агресивна пропаганда протилежного спрямування.

Ленґдон лежав у темряві й відчував, як калатає серце. На мить він подумав, що трава під ним вібрує: неначе внизу проїжджає метро. Потім тремтіння посилилося – і професор зрозумів, що йому не здалося: земля дійсно двигтить. Травою під його спиною розкотилася глибока вібрація і прогриміла під куполом.

Цей рев, як тепер зрозумів Ленґдон, – то був звук річкової бистрини з низькочастотних динаміків під пухнастим покриттям. Він відчув, що лице і тіло огортає холодний, сирий туман: його немовби оточувала бурхлива річкова течія.

– Чуєте цей звук? – голос Едмонда перекрикував гуркіт ріки. – Це повінь Ріки Наукових Знань!

Вода загуркотіла ще гучніше, і на щоки Ленґдонові сіли краплі туману.

– Відколи людина відкрила вогонь, – кричав Едмонд, – ця річка набирала сили. Кожне відкриття ставало знаряддям наступного відкриття, щоразу додаючи свою краплю. І тепер ми – на гребені цунамі, і повінь несе нас, і її не спинити!

Кімната тремтіла ще сильніше.

– Звідки ми?! – кричав Едмонд. – Куди ми прямуємо?! Наша доля – знайти відповіді на ці питання! Наші методи досліджень за тисячоліття зросли в геометричній прогресії!

Туман і вітер носилися кімнатою, річка оглушливо гуркотіла.

– Подумайте! – проголошував Кірш. – Давнім людям знадобився мільйон років поступу, щоб винайти колесо. Потім – тисячоліття, щоб винайти друкарський верстат. Відтак минуло лише зо двісті років – і люди створили телескоп. Протягом наступних століть із дедалі коротшими проміжками ми стрибнули від парових двигунів до бензинових автомобілів, до космічних кораблів! Після того лише за двадцять років почали змінювати нашу власну ДНК!

– Тепер ми вимірюємо науковий прогрес у місяцях! – вигукував Кірш. – Ми рухаємось із карколомною швидкістю! Мине зовсім трохи часу, доки найпотужніший сучасний суперкомп’ютер здаватиметься нам чимось таким, як рахівниця, найновіші досягнення сьогоднішньої хірургії – варварськими, а сучасні джерела енергії – слабенькими, як одна свічка для освітлення кімнати!

У повній гуркоту пітьмі лунав голос Едмонда.

– Давні греки озиралися на століття, говорячи про стародавню культуру, а нам досить озирнутися на одне покоління – і побачимо тих, хто прожив життя без технологій, які ми сьогодні сприймаємо як належне. Людство розвивається дедалі швидше, відстань між «давнім» і «сучасним» скорочується майже до нуля. І з цієї причини я даю вам слово, що наступні кілька років розвитку людства стануть надзвичайними, вибуховими, чимось за межами людської уяви!

Раптово гуркіт води припинився.

Знову засвітилися зірки. Повернувся теплий вітерець із цвіркунами.

Усі гості одночасно зітхнули з полегшенням.

У цій тиші повернуся шепіт Едмонда Кірша:

– Друзі, – лагідно промовив він. – Я знаю, ви тут тому, що я обіцяв вам відкриття, і дякую, що терпляче дочекалися завершення вступної частини. Тепер скиньмо кайдани нашого старого способу мислення. Час розділити захват нового відкриття.

Коли він промовив ці слова, кімнату зусібіч заповнив густий низовий туман, і на небі зажевріла ранкова зоря, осяюючи гостей.

Прокинувся великий прожектор – і кинув яскравий промінь углиб зали. За мить усі, хто лежав, сіли й витягли шиї, виглядаючи крізь туман того, хто мав уже з’явитися власною персоною. Однак за кілька секунд прожектор освітив протилежний кінець приміщення.

Публіка розвернулася.

Там у яскравому промені стояв і всміхався Едмонд Кірш. Він зручно спирався на кафедру, якої там кілька секунд тому ще не було.

– Добрий вечір, друзі! – промовив великий шоумен, і туман почав розвіюватися.

Ще за кілька секунд усі підхопилися на ноги і влаштували господареві овацію. Ленґдон долучився до них, не в силах стримати усмішку.

«Едмонд без хмари диму не з’являється!»

Поки що вся презентація, хоч як агресивно спрямована проти релігійної віри, була виконана майстерно, у сміливому й рішучому характері Кірша. Тепер Ленґдон розумів, чому дедалі численніші вільнодумці світу в такому захваті від Едмонда.

«Принаймні він щиро висловлює свою думку, як мало хто може наважитися».

Коли обличчя Едмонда з’явилося на екрані вгорі, Ленґдон помітив, що той уже не настільки блідий, як раніше: над його обличчям, схоже, попрацював професійний гример. Однак професор усе одно зауважив: його товариш дуже втомився.

Оплески тривали – такі гучні, що Ленґдон ледве помітив вібрацію в кишені фрака. Чоловік інстинктивно сягнув по телефон – і раптом зрозумів, що той вимкнений. Дивно, але вібрувала інша річ у кишені: аудіопристрій. Вінстон, здавалося, говорив дуже гучно.

«Недоречний час для виклику…»

Ленґдон виловив із кишені пристрій і похапцем начепив на голову. Щойно датчик торкнувся щелепи, як у голові професора залунав голос Вінстона.

– …фесоре Ленґдон! Ви там? Телефони вимкнено. Я можу зв’язатися лише з вами. Професоре Ленґдон!

– Так, Вінстоне! Слухаю, – відповів Ленґдон на тлі оплесків.

– Слава Богу, – сказав Вінстон. – Слухайте уважно.

У нас може виникнути серйозна проблема.