Читать книгу Джерело - Дэн Браун - Страница 23

Едмонд Кірш пережив безліч моментів тріумфу на світовій сцені, завжди прагнув успіху, але вкрай рідко почувався повністю задоволеним. Однак цієї миті, стоячи на підвищенні у хвилях шаленої овації, Едмонд дозволив собі відчути захват – усвідомлення, що він готовий змінити світ.

– Сідайте, друзі, – звернувся він до них. – Найкраще – попереду.

Туман розвіявся, й Едмонд стримався і не подивився вгору, де всю стелю займав широкий план його обличчя – і мільйони людей по всьому світу бачили його.

«Це – мить усесвітньої єдності, – гордо подумав він. – Вона долає кордони, межі класів і віровизнань!»

Едмонд поглянув ліворуч і вдячно кивнув Амбрі Відаль, яка спостерігала за ним із кутка, а перед тим невтомно допомагала організувати це дійство. Тільки от Кірша здивувало те, що Амбра в ту мить дивилася зовсім не на нього – вона стривожено вглядалась у натовп.

***

«Щось негаразд», – думала Амбра.

Посеред кімнати високий елегантний чоловік проштовхувався вперед, махав руками і прямував до Амбри.

«Це Роберт Ленґдон!» – упізнала вона американського професора з відео, яке показував Кірш.

Ленґдон ішов швидко, і королівські гвардійці, що охороняли директорку музею, водночас відступили від стіни, готуючись його перейняти.

«Чого він хоче?» – Амбра помітила збентежений вираз обличчя Ленґдона.

Вона швидко поглянула на Едмонда – чи помітив він із підвищення метушню в її кутку, – але той уже не дивився на публіку. Едмонд Кірш моторошно дивився просто на неї.

«Едмонде! Що таке?»

У цю мить під куполом розкотилась оглушлива луна – і голова Едмонда закинулася назад. Амбра з жахом побачила, як на чолі Едмонда розкрився червоний кратер. Його очі трохи закотились, але він міцно тримався за кафедру, і все його тіло заклякло. Він заточився, на його лиці було написане глибоке здивування – і, немов підрубане дерево, повалився на підлогу, тяжко вдарившись головою об штучне трав’яне покриття, а навсібіч полетіли криваві бризки.

Не встигла Амбра усвідомити, що сталось, як відчула: один із гвардійців пригинає її до землі.

***

Час завмер.

А потім… почалася пекельна колотнеча.

Побачивши на стелі зображення закривавленого тіла Едмонда, юрба, неначе хвиля, відлетіла вглиб залу, боячись інших куль.

Коли почався хаос, Роберт Ленґдон відчув себе прикутим до місця – він не міг поворухнутися від шоку. Зовсім близько його друг упав застрелений, він був і далі обличчям до публіки, і з отвору в його лобі юшила кров. Мертве лице Едмонда жорстоко освітлював промінь прожектора – камера так і залишилася на тринозі, очевидно, ввімкненою: вона, певне, й далі транслювала події на купол і у світ.

Наче вві сні, Ленґдон відчув, що підбігає до відеокамери й різко розвертає її до стелі, щоб Едмонд опинився поза об’єктивом.

Потім кинув погляди на юрбу гостей, які розбігались, і на друга, котрий лежав на підлозі. Професор розумів: Едмонд уже загинув.

«Господи… Я намагався застерегти тебе, Едмонде, але Вінстон мене запізно попередив…»

Неподалік від тіла Едмонда Ленґдон побачив королівського гвардійця – той схилився, захищаючи Амбру Відаль, яка лежала на підлозі. Ленґдон поспішив просто до неї, але гвардієць зреагував відрухово – підскочив і в три довгі стрибки налетів на Ленґдона.

Удар плеча агента з нашивкою GR прийшовся просто в середину грудей Ленґдона. Усе повітря вилетіло з легень професора, і хвиля болю прокотилася тілом. Його підкинуло в повітря, і він приземлився на штучну траву. Не встиг професор віддихатися, як сильні руки перевернули його долілиць і заломили ліву руку за спину; залізна долоня вперлася йому в потилицю. Ленґдон не міг поворухнутись і лежав, утиснутий лівою щокою в трав’яне покриття.

– Ви знали про це наперед! – кричав гвардієць. – Який ваш стосунок до вбивства?

***

Метрів за двадцять звідти королівський гвардієць Рафа Діас проштовхувався крізь натовп і намагався дістатися того місця в бічній стіні, де він бачив спалах пострілу.

«Амбра Відаль у безпеці, – запевняв він себе, побачивши, що напарник штовхнув її вниз і затулив собою. Крім того, Діасне сумнівався, що жертві вже нічим допомогти не можна. – Едмонд Кірш був мертвий ще до того, як торкнувся землі».

Діас помітив і ту похмуру деталь, що один відвідувач, здається, наперед знав про замах: він кинувся до кафедри буквально за мить до пострілу.

Хай яка була причина, Діас розумів, що нею можна зайнятися потім.

Наразі завдання в нього було одне:

Перейняти стрільця.

Коли Діас підбіг туди, де стався той самий спалах, то побачив розріз у тканині стіни, сунув руки в отвір і розірвав його до підлоги. Гвардієць виліз з-під купола в лабіринт риштувань.

Ліворуч промайнула якась фігура – високий чоловік у білому військовому кітелі біг до аварійного виходу в глибині величезного приміщення. Мить – і втікач вискочив у двері й зник.

Діас помчав за ним, продираючись крізь електронні кабелі, відтак крізь двері на бетонні сходи. Він перехилився через поруччя й помітив утікача двома поверхами нижче: той біг із карколомною швидкістю. Діас кинувся за ним, перестрибуючи через п’ять сходинок. Десь унизу хряснули двері.

«Він вибіг з будівлі!»

Коли Діас опинився на першому поверсі, то зразу побіг до виходу – подвійних дверей із горизонтальними ручками – і навалився на них щосили. Двері аж ніяк не розчинились, а ледь подалися і зупинились. Тіло Діаса налетіло на сталеву стіну, і він осів на підлогу: плече йому пронизав пекучий біль.

Вражений, він підвівся й знову спробував відчинити двері. Прочинилися вони рівно настільки, щоб гвардієць зрозумів, у чому річ.

Дивно, але ручки виявилися ззовні зв’язаними: на них було намотане намисто. Діас відчув ще глибше сум’яття, зрозумівши, що намисто має дуже знайомий вигляд, – власне, таке бачив кожен добрий католик.

«Невже вервиця?»

Діас знову всім тілом навалився на двері, але намисто не рвалося. Він ще раз глянув у щілину: його дивувала і сама вервиця в такій ролі, і неможливість розірвати її.

– ¿Hola? – крикнув він крізь двері. – ¡¿Hay alguien?!28

Мовчання.

У шпарину Діас бачив високу бетонну стіну й порожній службовий хідник. Малоймовірно, що хтось підійде і зніме вервицю. Не бачачи інших варіантів, гвардієць вихопив зброю з кобури під піджаком. Наставив дуло в шпарину між дверима.

«Я стріляю у святу вервицю? Qué Dios me perdone29».

Перед очима Діаса гойдалися рештки розп’яття.

Гвардієць натис на гачок.

На цементному поверсі прогримів постріл – і двері розчинилися. Вервиця розсипалася, Діас кинувся вперед. Він, хитаючись, помчав у порожній провулок, а намистини скакали навколо нього.

Убивця в білому зник.

***

За сто метрів від цих подій адмірал Луїс Авіла мовчки сидів на задньому сидінні чорного «рено», яке на всій швидкості рушило геть від музею.

Міцність вектранової нитки, на яку Авіла нанизав свою вервицю, зробила свою справу, надовго затримавши погоню.

«А тепер шукатимуть вітра в полі».

Машина Авіли промчала на північний захід понад звивистою річкою Нервйон і зникла серед швидких автомобілів на проспекті Абандоібарра. І нарешті адмірал дозволив собі зітхнути з полегшенням.

Сьогоднішня місія пройшла ідеально.

Внутрішнім слухом він уже чув бадьорі звуки маршу Оріаменді – давньої пісні, з якою йшли в кривавий бій колись саме тут, у Більбао. «¡Por Dios, por la Patria y el Rey! – співав подумки Авіла. – За Бога, Вітчизну і короля!»

Бойовий клич уже давно забувся… але війна лише починалася.