Читать книгу Джерело - Дэн Браун - Страница 4

Амірал Луїс Áвіла сидів за стійкою в порожньому барі незнайомого міста. Після довгої подорожі його мучили спрага і втома – він щойно прилетів сюди, завершивши справу, заради якої за дванадцять годин подолав багато тисяч миль. Він надпив уже другу склянку тоніку й роздивлявся кольорову батарею пляшок по той бік шинкваса.

«У пустелі кожен може лишатися стриманим, – думав адмірал, – але тільки вірний здатний сидіти посеред оази і з власної волі не випити ні краплі».

Авіла й справді не пив ні краплі диявольського зілля майже цілий рік. Помітивши своє відображення в дзеркальних полицях, він дозволив собі рідкісну мить задоволеності обличчям, яке поглянуло на нього звідти.

Авіла був одним із тих щасливих середземноморців, кому вік радше додавав привабливості, аніж відбирав. З роками його шорстка чорна щетина стала поважною сріблястою бородою, вогняний погляд чорних очей пом’якшав і набув спокійної впевненості, а суха смаглява шкіра, туго обтягуючи худе обличчя, взялася тонкими зморшками, надаючи адміралові вигляду людини, яка весь час мружить очі на сонці.

Навіть у шістдесят три його тіло лишалося струнким і бадьорим – і гарну статуру підкреслював бездоганний стрій. Авіла сидів за шинквасом у повній білій адміральській формі – величному вбранні, яке складалося з двобортного кітеля з широкими погонами, при поважній кількості медалей за службу, крохмальної сорочки з коміром-стійкою та білих штанів, облямованих шовком.

«Можливо, іспанська Армада вже не найпотужніший флот на землі, але як офіцерові добре вдягтися, ми знаємо!»

Адмірал уже кілька років не вбирав білого кітеля, але той вечір був особливим, і раніше, йдучи вулицями цього незнайомого міста, чоловік тішився з того, як захоплено поглядають на нього жінки й розступаються чоловіки.

«Того, хто живе за кодексом честі, всі шанують».

– ¿Otra tónica? – спитала красуня за шинквасом. Їй уже минуло тридцять, вона мала квітучу фігуру й грайливо всміхалася.

Авіла похитав головою:

– No, gracias.5

Бар був геть порожній, і Авіла відчував, як кельнерка милується ним. Приємно було знов опинитися на видноті. «Я повернувся з безодні».

Та жахлива подія, що практично зруйнувала життя Авіли п’ять років тому, навіки причаїлася в закутках його пам’яті – одна-єдина оглушлива мить, коли земля розверзлась і ковтнула його.

Севільський собор.

Великодній ранок.

Сонце Андалусії лило проміння крізь вітражі, розсипаючи калейдоскоп кольорів кам’яною залою храму. Органні труби співали радісним громом, а тисячі вірян зібралися під склепінням святкувати чудо Воскресіння.

Авіла стояв на колінах біля вівтарної загорожі, і серце адмірала переповнювали радість і вдячність. Прослуживши все життя в морі, тепер він здобув найдивовижніший Господній дар – сім’ю. Широко всміхаючись, Авіла озирнувся й подивився через плече на свою молоду дружину Марію, яка сиділа на лаві, перепочиваючи: з важким животом їй було незручно пройти так далеко вглиб храму. Поряд їхній трирічний син Пепе радісно махав батькові рукою. Авіла підморгнув хлопчикові, а Марія лагідно всміхнулася чоловікові.

«Дякую Тобі, Боже!» – думав Авіла, розвертаючись до вівтаря, щоб прийняти причастя.

Мить – і оглушливий вибух пролунав під прекрасним склепінням.

Спалах – і весь його світ був поглинутий вогнем.

Вибухова хвиля жбурнула Авілу на вівтарну загорожу, його тіло завалила пекуча лавина уламків каміння й шматків людських тіл. Коли Авіла отямився, то не міг продихнути в густому диму і якусь мить не розумів, де він і що діється.

І тут з-поза дзвону у вухах він почув зойки. Авіла зіп’явся на ноги, тепер уже усвідомлюючи, який жах коїться навколо. Він сказав собі: це просто страшний сон. Хитаючись, побрів через повний диму храм, шкандибаючи повз стогони, повз скалічені тіла туди, де щойно були його дружина й син.

Там не було нічого.

Ні лав. Ні людей.

Тільки закривавлені уламки на кам’яній підлозі.

Цей похмурий спогад, на щастя, перервав дзвіночок на дверях бару. Авіла схопив свій тонік і зробив швидкий ковток, намагаючись струсити з себе темряву – як йому вже стільки разів доводилося робити.

Двері бару розчахнулись, і Авіла побачив: у приміщення ввалилося двоє здорованів. Вони фальшиво горлали вболівальницьку пісню, були вбрані в зелені футболки, які ледве прикривали об’ємні животи. Очевидно, цього вечора результат матчу був на користь приїжджої команди Ірландії.

«Натяк зрозумілий», – подумав Авіла й підвівся. Попросив рахунок, але кельнерка підморгнула і махнула рукою. Авіла подякував і зібрався йти.

– Хай йому грець! – крикнув один зі здорованів, дивлячись на поважну форму Авіли. – Та це ж король Іспанії!

Обидва зареготали й похитнулися, нахилившись у бік адмірала.

Авіла спробував обминути їх і вийти, але більший з уболівальників грубо схопив його за руку й посадив назад за стійку.

– Стривайте, ваша величносте! Ми сюди здалеку приїхали; маємо випити по кухлику з королем!

Авіла скоса глянув на лапу незнайомця, що вчепилась у напрасований рукав кітеля.

– Відпустіть, – спокійно мовив він. – Мені треба йти.

– Ні… тобі треба з нами пивця випити, amigo!

Чоловік учепився в рукав ще міцніше, а його товариш став тицяти пальцем у медалі на грудях Авіли.

– Та ти, батяню, герой! – Чоловік посмикав за одну з найцінніших відзнак Авіли. – Середньовічний жезл? То ось який ти, лицар в осяйній броні! – розреготався він.

«Терпіння!» – нагадав собі Авіла. Він зустрічав безліч подібних людей – нещасних простаків, які ніколи по-справжньому не боролися ні за що і сліпо порушують чужі права й свободи, що їх хтось відстояв для них.

– Власне, – спокійно відказав Авіла, – жезл – це символ Unidad de Operaciones Especiales іспанського військового флоту.

– Спецназ? – Чоловік удав, що тремтить від страху. – Справляє враження. А оце що значить? – Він показав на праву руку Авіли.

Авіла подивився на свою руку. Посередині, на м’якій частині долоні, чорніло татуювання – символ із чотирнадцятого століття.

«Цей знак – мій захист, – подумав Авіла, дивлячись на емблему. – Але зараз я захисту не потребую».

– А нехай, – сказав хуліган, урешті відпустивши руку Авіли й перемкнувши увагу на кельнерку. – А ти мила, – зауважив він. – Що, стовідсоткова іспанка?

– Так, – люб’язно відказала вона.

– Що, нічого ірландського в тобі не було?

– Ні.

– А хочеш?

Чоловік, звиваючись від істеричного сміху, стукнув кулаком по шинквасу.

– Дайте їй спокій! – наказав Авіла.

Той розвернувся, люто свердлячи іспанця очима.

Другий уболівальник штурхнув Авілу в груди:

– Будеш командувати, що нам робити?!

Авіла глибоко вдихнув – сьогоднішня довга подорож його втомила – і вказав на шинквас.

– Панове, будь ласка, сядьте. Я візьму вам пива.

***

«Як добре, що він лишився!» – подумала кельнерка. Хоча жінка і вміла себе захистити, але від того, як офіцер спокійно поводиться з цими двома дикунами, в неї трохи завмирало серце – і вона сподівалася, що цей чоловік лишиться до самого закриття закладу…

Офіцер замовив два кухлі пива й тонік для себе і знову сів біля шинкваса. Футбольні хулігани вмостилися обабіч адмірала.

– Тонік?! – дражнився один. – А я думав, ми разом вип’ємо.

Офіцер утомлено всміхнувся до кельнерки і допив свій тонік.

– На жаль, маю важливу зустріч, – мовив офіцер, підводячись. – Гарно вам посидіти.

Щойно він устав, як здоровані, мов за командою, різко опустили свої лапищі йому на плечі й посадили назад на стілець. В очах адмірала зблиснула іскра гніву – і згасла.

– Діду, гадаю, ти не став би залишати свою подружку з нами, – здоровань поглянув на кельнерку й огидно поворушив язиком.

Офіцер із хвилину тихо посидів, а потім сунув руку в кишеню кітеля.

Здоровані знову схопили його за рукави:

– Гей, що ти робиш?!

Офіцер повагом дістав мобільний телефон і сказав щось по-іспанськи. Мужики витріщилися на нього, а тоді адмірал знову заговорив англійською.

– Перепрошую, маю зателефонувати дружині й попередити, що прийду пізно. Схоже, доведеться затриматись.

– Оце вже діло, батяню! – сказав більший, випив одним духом свій кухоль і хряснув ним об шинквас.

– Наливай іще!

Наповнюючи кухлі хуліганів, кельнерка в дзеркало помітила, як офіцер натискає кілька клавіш телефона і прикладає до вуха. Додзвонившись, швидко заговорив по-іспанськи:

– Le llamo desde el bar Molly Malone, – промовив адмірал, прочитавши назву й адресу бару з підставки під кухоль, яка лежала на шинквасі. – Calle Particular de Estraunza, ocho. – І через кілька секунд додав: – Necesitamos ayuda inmediatamente. Hay dos hombres heridos6.

І поклав трубку.

«¿Dos hombres heridos?» Серце кельнерки закалатало.

Не встигла вона зрозуміти, що це мало б означати, як за шинквасом крутнувся білий вихор – офіцер різко розвернувся вправо й наддав ліктем у ніс більшому з хуліганів: пролунав гидкий хрускіт. Обличчя здорованя заюшила кров, він упав навзнак. Не встиг його товариш щось зробити, як другий лікоть адмірала влучив йому під дих – і той хуліган теж полетів зі стільця. Кельнерка налякано дивилася на двох чоловіків на підлозі бару – один кричав від болю, а другий хапав ротом повітря й тримався за горло. Офіцер поволі встав. Моторошно спокійний, він дістав із гаманця сто євро і поклав на шинквас.

– Перепрошую, – сказав адмірал по-іспанськи. – Скоро приїде поліція і вам допоможе.

Відтак він розвернувся і вийшов.

***

Надворі адмірал Авіла набрав повні груди вечірнього повітря й пішов проспектом Масарредо до річки. Здалеку вже лунала сирена поліції, і він відступив у тінь, чекаючи, доки представники влади проїдуть мимо. Попереду була серйозна справа, й Авіла не міг дозволити собі інших ускладнень.

«Регент чітко окреслив сьогоднішнє завдання».

Авіла відчував глибокий спокій, приймаючи накази Регента. Жодних рішень. Жодної провини. Чиста дія. Після довгих років командування надзвичайна полегкість була в тому, щоб відступити від стерна й передати керування кораблем комусь іншому.

«У цій війні я рядовий».

Кілька днів тому Регент поділився з ним таким незручним секретом, що Авіла не мав іншого вибору, як узятися до цієї справи й бути готовим довести її до кінця. Брутальність учорашнього завдання досі не давала йому спокою, але він розумів, що його вчинок буде пробачений.

«Існує багато форм праведності.

І до того, як настане ніч, попереду ще одна смерть».

Вийшовши на відкритий майдан біля набережної, Авіла поглянув на споруду, що височіла попереду. То було хвилясте місиво збоченських форм, вкритих металевою плиткою, – немов два тисячоліття поступу в архітектурі просто викинуто у вікно заради повного хаосу.

«Хтось називає це музеєм. Я називаю це тріумфом потворності».

Самозаглиблений і зосереджений, Авіла перетнув майдан, огинаючи химерні скульптури біля музею Ґуґґенхайма в Більбао. Наближаючись, він дивився на юрми гостей, що походжали в найкращому чорно-білому вбранні.

«Безбожні маси зібралися тут.

Однак цей вечір стане зовсім не таким, яким вони його уявляють».

Адмірал поправив кашкет, розгладив кітель, набираючись сили для непростого завдання, яке стояло перед ним. Сьогоднішній вечір є частиною великої справи – хрестового походу праведності.

Авіла пройшов двором до входу в музей, обережно торкаючись вервиці в кишені.