Читать книгу Джерело - Дэн Браун - Страница 14

Думки Ленґдона крутилися вихором, коли він виходив зі спіральної споруди. Розмова з Кіршем і заінтригувала, і стривожила його. Чи перебільшував Едмонд, чи ні, але науковець-комп’ютерник точно щось відкрив і був переконаний, що це спричинить у світі зсув парадигми.

«Відкриття, яке можна поставити поряд із системою Коперника?»

Коли Ленґдон нарешті вийшов із металевого закруту, в голові його трохи паморочилося. Він підняв із підлоги аудіопристрій і надів його.

– Вінстоне! – сказав він. – Алло!

У мікрофоні тихо клацнуло, і кібербританець повернувся. – Вітаю, професоре. Так, я тут. Містер Кірш попросив вас сісти на службовий ліфт – адже часу обмаль – і повертатися в атріум. Також він припустив, що вам сподобається наш надзвичайно великий службовий ліфт.

– Як мило з його боку. Він знає, що в мене клаустрофобія. – Тепер і я знатиму. І не забуду. Вінстон провів Ленґдона в бічні двері бетонним коридором до ліфтів. Як він і обіцяв, кабіна була просто гігантська: очевидно, спеціально призначена для перевезення величезних витворів мистецтва.

– Верхня кнопка, – пояснив Вінстон Ленґдонові, коли той зайшов. – Третій поверх.

Коли вони прибули на місце, Ленґдон вийшов.

– Добре! – бадьоро промовив Вінстон у голові Ленґдона. – Пройдімо галереєю ліворуч. Це найкоротший шлях до зали.

Ленґдон за вказівками Вінстона пройшов широкою галереєю, де стояли всілякі химерні арт-інсталяції: сталева гармата, яка, схоже, стріляла драглистими червоними кулями, що були зроблені ніби з пластиліну, в білу стінку; каное, сплетене з дроту, нездатне плавати; ціле мініатюрне місто, зроблене з полірованих металевих кубиків.

Ідучи до виходу, Ленґдон зловив себе на тому, що заворожено дивиться на масивний об’єкт, який панував над усім довколишнім простором.

«Однозначно, – подумав професор, – я знайшов найбільш чудернацьку річ у музеї».

На всю ширину зали розкинулась інсталяція: безліч дерев’яних вовків у динамічних позах немовби мчали довгою вервечкою, потім стрибали високо в повітря, з усього маху налітаючи на прозору скляну стіну, – і падали, утворюючи гору вовчих трупів.

– Це називається «Тримаємо курс», – непрохано пояснив Вінстон. – Дев’яносто дев’ять вовків сліпо біжать, налітаючи на стіну, що символізує стадну свідомість, брак мужності відхилитися від норми.

Іронія цієї метафори вразила Ленґдона. «Гадаю, Едмонд сьогодні буде різко відхилятися від норми».

– Ну а тепер, якщо ви підете прямо, – мовив Вінстон, – ви побачите вихід ліворуч від он того кольорового ромба. Цей митець – один з улюблених художників Едмонда.

Ленґдон помітив барвисту картину попереду – і миттєво впізнав характерні карлючки, відкриті кольори, грайливе летюче око.

«Жоан Міро», – подумав Ленґдон, якому теж завжди подобалися витівки відомого барселонця: щось середнє між дитячою розмальовкою і сюрреалістичним вітражем.

Наблизившись до картини, Ленґдон раптом зупинився – його вразило, що поверхня картини абсолютно гладенька, без жодних слідів пензля.

– Це репродукція?

– Ні, оригінал, – відгукнувся Вінстон.

Ленґдон придивився. Картину, абсолютно очевидно, роздрукували на великоформатному принтері.

– Вінстоне, це ж роздрук. Він навіть не на полотні.

– Я на полотні не працюю, – відповів Вінстон. – Я створюю свої картини віртуально, а потім Едмонд їх для мене друкує.

– Чекайте, – не повірив Ленґдон. – Це – ваше?

– Так, я намагався наслідувати стиль Жоана Міро.

– Бачу, – сказав Ленґдон. – Навіть підписано – «Міро»! – Ні, – зауважив Вінстон. – Придивіться. Прізвище Жоана Міро пишеться з надрядковим значком: Miró. А я написав без значка. Це miro по-іспанськи значить «дивлюся».

«Розумно!» – мимоволі відзначив Ленґдон, побачивши, як єдине око в стилі Міро дивиться на глядача з центру картини Вінстона.

– Едмонд просив мене намалювати автопортрет, і я зробив його.

«Це твій автопортрет? – Ленґдон знову подивився на набір нерівних звивин і завитків. – Певне, ти дуже дивний комп’ютер».

Ленґдон нещодавно читав про те, що Едмонд дедалі більше захоплюється навчанням комп’ютерів алгоритмічного мистецтва – тобто такого, яке генерують дуже складні комп’ютерні програми. У зв’язку з цим поставало незручне питання:-якщо комп’ютер створює мистецтво, то хто ж митець – машина чи програміст? У Массачусетському технологічному інституті дуже гарно виконані зразки алгоритмічного мистецтва викликали активне, але якесь незграбне обговорення в гуманітаріїв Гарварду: «Чи саме мистецтво робить нас людьми?»

– Також я пишу музику, – бадьоро додав Вінстон. – Якщо вам буде цікаво, попросіть потім Едмонда зіграти щось для вас. Але нині маєте поспішати. Дуже скоро почнеться презентація.

Ленґдон вийшов із галереї – і опинився на високому містку над головним атріумом. По другий бік величезної зали екскурсоводи спрямовували жменьку спізнілих гостей від ліфтів і вели їх, мов череду, в бік Ленґдона просто над ним.

– Сьогоднішня програма розпочнеться лише за кілька хвилин, – мовив Вінстон. – Чи ви бачите вхід у презентаційний простір?

– Так. Він просто переді мною.

– Чудово. Це ваш кінцевий пункт. Зайшовши, ви побачите кошики для аудіопристроїв. Едмонд попросив вас не здавати свій, залишайте його з собою. Таким чином по завершенні я зможу вивести вас чорним ходом із музею, де ви не опинитеся в натовпі й спокійно знайдете таксі.

Перед очима в Ленґдона постали літери й цифри, які Едмонд написав на візитівці з тим, щоб він показав їх водію.

– Вінстоне, мені Едмонд написав просто: «BIO-EC346».

Він сказав, що це до болю простий шифр.

– Він сказав правду, – швидко відказав Вінстон. – Ну а тепер, професоре, програма ось-ось розпочнеться. Дуже сподіваюся, що вам сподобається презентація містера Кірша, і з нетерпінням чекаю на спілкування з вами після неї.

У пристрої різко клацнуло – і Вінстон зник.

Ленґдон підійшов до вхідних дверей, зняв маленький пристрій і тихо поклав у кишеню фрака. Відтак поспішив до входу з останніми нечисленними гостями – щойно перед тим, як двері зачинилися за ним.

Він знов опинився в несподіваному просторі.

«Ми будемо стояти протягом презентації?»

Ленґдон уявляв, що гості зберуться в зручній глядацькій залі з кріслами й будуть у комфортних умовах слухати про відкриття Едмонда, а натомість сотні гостей напхалися в тісний простір галереї з побіленими стінами. На стінах ніде не було видно жодних експонатів, так само як на підлозі не стояло ніяких сидінь – лише підвищення з великим рідкокристалічним екраном у глибині. На екрані з’явився напис:

Трансляція наживо почнеться через

2 хвилини 07 секунд

Ленґдона охопило передчуття, він придивився й побачив на екрані другий рядок, який довелося перечитувати:

Кількість дистанційних глядачів на цей момент:

1 953 694

«Два мільйони людей?»

Кірш казав Ленґдонові, що транслюватиме свою презентацію в прямому ефірі, однак ця цифра не вкладалася в голові, і вона зростала з кожною секундою.

Ленґдон усміхнувся. Колишній учень справді має успіх.

Однак що ж Едмонд збирається повідомити світу?