Читать книгу Компанії майбутнього - Фредерік Лалу - Страница 2

Ця книга – дуже важлива, вона має велике значення у багатьох сенсах: це стосується як новаторських досліджень, аналітики, рекомендацій та пропозицій, що в ній зроблено, так і не менш поважних питань і проблем, які вона порушує. Вона, без сумніву, є на передньому плані серед праць такого типу, що їх ми бачимо дедалі частіше, а саме – праць, пов’язаних з надзвичайно глибокими змінами в свідомості, культурі й соціальних системах, які ми спостерігаємо наразі в дедалі більшій кількості на даному етапі людської (по суті, космічної) еволюції. Праця Фредеріка Лалу приділяє особливу увагу цінностям, практикам та структурі компаній – великих і малих, якими, здається, рухає ця незвичайна трансформація у свідомості, що відбувається в цілому світі. Автор пропонує дуже докладний і практичний опис – по суті, довідник – для людей, які вважають, що нинішня парадигма управління є глибоко обмежена, і прагнуть принести якомога більше усвідомлення у процес створення компаній, але запитують себе, чи можливо це і як це зробити.

Книжка надзвичайно практична, але не обманюйте себе: вона міцно ґрунтується на теорії еволюції та розвитку. Книги, які описують широке перетворення свідомості, не лише в організаціях, а й у суспільстві, з’явилися щонайменше три десятиліття тому. Це такі новаторські роботи, як «Змова Водолія», «Переломний момент», «Екологізація Америки» тощо. Проте існує основна, дійсно глибока відмінність: дослідження у теорії розвитку й далі вказують, із чимраз більшою впевненістю, що те, що раніше розглядали як одну велику трансформацію у свідомості та культурі, в останні чотири-п’ять десятиліть насправді складається з двох основних перетворень, що виникають послідовно і відомі під різними назвами, як-от плюралістичне й інтегральне, індивідуалістичне й автономне, «Людина-Бонд» та «еластичний потік», зелене й бірюзове, порядок 4.5 і порядок 5.0 абощо. І як усе глибше усвідомлюють дослідники процесів розвитку, ці два перетворення є просто останніми у довгій лінії трансформацій свідомості, котрі, якщо злегка змінити, наприклад, терміни Жана Ґебсера, називаються Архаїчним, Магічним (Племінним), Міфічним (Традиціоналістичним), Раціональним (Модерн), Плюралістичним (Постмодерн) та Інтегральним (Пост-постмодерн).

Кожен із цих етапів розвитку відбувся з людством навзагал, і сьогодні його проходить кожна людина окремо, починаючи з першого етапу й по суті доходячи до середнього рівня розвитку у її або його культурі (в одних він нижчий, у інших – вищий). Кожен із цих спільних етапів має свій набір цінностей, потреб, мотивацій, моральних установок, світоглядів, структур его, соцієтальних типів, культурних комплексів та інших засадничих характеристик. Дві основні трансформації, що їх я вже згадав, є останніми у переліку: плюралістичний етап, що з’являється в 1960-ті роки, позначивши початок постмодернізму, і останнім часом (поки що дуже нечасто) інтегральний етап, який народжується, знаменуючи початок фази – хай якою вона буде – що йде за постмодернізмом та його чільними принципами.

Докорінна відмінність, яку я маю на увазі, полягає в тому, що більшість книжок, що віщували перетворення суспільства, написано з постмодерністського погляду і подають дуже спрощене уявлення про еволюцію людини. Книга Лалу веде мову з інтегральної позиції та ґрунтується на складному розумінні теорії еволюції й розвитку, а ще на тому, що в інтегральній теорії називається AQAL (all quadrants, all levels – усі квадранти, усі рівні).

Постмодернізм, як випливає з назви, є загальною фазою розвитку людства, що настала і в багатьох випадках піддавалася різкій критиці, після попередньої загальної фази модернізму, який почався на Заході з епохи Відродження, а потім досяг найвищого розквіту під час Просвітництва – «епохи Розуму та революції». Те, що відбувалося в добу Просвітництва, було рухом за рамки попередньої міфічно-буквальної, релігійної, традиціоналістської фази розвитку, де Біблія являла собою єдине джерело справжньої, безперечної істини; людство мало одного-єдиного Спасителя; і «ніхто не стає вільним від гріхів без Матері-Церкви», чиї догми служили істиною для всіх галузей – від мистецтва до права, від науки до релігії. В добу Просвітництва представницька демократія замінила монархію; свобода замінила рабство (протягом 100 років, приблизно з 1770 до 1870 року, кожне раціональне індустріальне суспільство оголосило рабство поза законом, уперше в історії будь-якого типу суспільства в історії людства); сучасні експериментальні науки замінили викривальні міфічні релігії (як джерела серйозної істини); відбулося те, що Вебер назвав «диференціацією ціннісних сфер» (диференціація мистецтва, моралі й науки, з тим щоб кожен міг проводити свою власну логіку та свої власні істини за межами їх злиття в догматі Церкви; коли церковники відмовлялися навіть дивитися крізь телескоп Галілея, сотні і зрештою тисячі дослідників робили те, що привело до стрімкого зростання всього того, що зараз називається «сучасною наукою», – геології, фізики, хімії, біології, психології, соціології).

Сучасні науки були настільки успішними, що інші великі сфери людського буття та знань – від мистецтва до моралі – почав захоплювати й колонізувати сцієнтизм (переконання, що наука і лише наука здатна народжувати будь-яку цінну істину). «Гордість модернізму» (розмежування ціннісних сфер) невдовзі перетворилася на «катастрофу модернізму» (дисоціація ціннісних сфер), якій Вебер також дав чудову назву «розчарований Усесвіт».

Таким був стан справ протягом якихось 300 років – суміш великого поступу та приголомшливих відкриттів у наукових сферах, що супроводжувалася редукціонізмом і науковим матеріалізмом, який представляв усі інші галузі та сфери як вимерлі, застарілі, інфантильні, архаїчні. «Соціальний дарвінізм» – поняття, що означало виживання тих, хто найліпше пристосований до усіх аспектів людського життя, – почав підступно захоплювати усі гуманітарні науки, людську етику й політику, зосібна дві великі економічні системи – капіталізм і соціалізм. Науковий матеріалізм – ідея, що всі явища у Всесвіті (в тому числі, свідомість, культура та творчість) можуть бути зведені до матеріальних атомів та їх взаємодії й пізнані лише за допомогою наукових методів, – і в цілому ліберальна політика, що супроводжувала такі переконання, створили атмосферу наступних трьох століть.

Така ситуація тривала аж до 1960-х років, коли був кинутий виклик не лише науковому матеріалізму (що являв собою багато в чому культурне будівництво, а не просто обожнювання доступу до універсальних істин), а й також решті принижень міфічно-релігійної доби (деякі з них були спрямовані проти модернізму, натомість інші поглиблені ним), зокрема таким неподобствам, як гноблення жінок та меншин, жахливе розкрадання природи й довкілля, брак рівності у громадянських правах, загальне панування самого матеріалізму – це все піддалося агресивному нападу та спробам виправлення за допомогою постмодернізму. Дослідникам розвитку вдалося з’ясувати, що це нове явище на значну міру було викликане народженням нової і більш розвиненої стадії еволюції людства (яку називають по-різному: плюралістичною, індивідуалістичною, релятивістською, постмодерністською). Це не означає, що всі твердження, виголошені постмодерністами, були слушними, просто вони ґрунтувалися на способі мислення, що був складнішим, усеосяжнішим і включав у себе більше перспектив, аніж типова формальна раціональна структура модерної доби (і модерного етапу в розвитку сучасної особистості).

Цей новий, більш усеосяжний етап розвитку викликав появу першої хвилі книг про те, що «нова парадигма і серйозне перетворення свідомості» вже відбуваються. Ці книжки, що почали з’являтись у 1970-ті та 1980-ті роки, деякі з них я вже назвав, мали дуже очевидну схему з двох колонок. У першій була «стара парадигма», оголошена «аналітико-роздільною», «ньютонівсько-картезіанською», «абстрактно-інтелектуальною», «маскулінною». Її оголошували причиною буквально всіх проблем людства – від ядерної війни до карієсу. В іншій колонці ставили «нову парадигму», що була «органічною», «цілісною», «системною», «всебічною» та «жіночою» і подавалась як джерело порятунку та райської свободи практично від усіх недуг людства. Ба більше, ці два варіанти – стара і нова парадигми – були основними варіантами, що серед них мало вибирати людство. Його ранні стадії (наприклад, племінні) були просто більш ранніми версіями нової парадигми, яку пригнічувала та знищувала агресивна сучасна версія старої парадигми.

Значною мірою ці книжки створювали письменники з покоління «бебі-бумерів», які документували перетворення, що їх частиною вони були, – а саме ті, де до залишків магічної, міфічної та раціональної парадигм додавалася можливість появи постраціональної або постмодерної парадигм, і «бебі-бумери» були першим великим поколінням, яке мало до неї доступ (сьогодні у західних культурах плюралістична/постмодерна стадія охоплює близько 20 % населення, від 30 до 40 % досі перебувають під впливом модернізму/раціоналізму, від 40 до 50 % – міфічної стадії, і 10 % – магічної).

Усі ці ранні книги мали кілька спільних рис. Розділяючи вибір, що стоїть перед людством, лише на дві чільні парадигми – стару та нову, вони звинувачували у всіх бідах людства тільки парадигму модернізму й Просвітництва, неабияк спотворюючи реальну ситуацію. Насправді більшість дійсно неприємних проблем, з котрими стикається людство, є вислідом міфічно-буквальної структури – від етноцентризму «обраних народів» до гноблення жінок, рабства, більшості війн, руйнування довкілля. У деяких випадках модерна технологія додавалася до міфічних мотивацій, роблячи їх більш смертоносними (наприклад, Аушвіц був продуктом не модерністської світоцентричної моралі, що ставиться до всіх людей однаково справедливо, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, віросповідання, а міфічного етноцентризму, що вірить у чужих «невірних» і свій «обраний народ» і згідно з тлумаченнями якого «невірні» позбавлені душі та можуть бути вбиті, а джихад у тій чи тій формі – від місіонерського навернення до відвертого хрестового походу – є звичним явищем). У багатьох випадках модернізм вплинув на припинення цих міфічних етноцентристських обрáз (наприклад, рабство або використання специфічного модерного розуміння терпимості, що до цього було рідкісним явищем), але постмодернізм покладав провину за них на модернізм (і раціоналізм Просвітництва), таким чином значно погіршивши ситуацію.

Проте в інших випадках постмодернізм, маючи значно вищі перспективи, дав не лише поступ у науках, а й також наділив однаковим значенням майже всі дисципліни (іноді виходячи за рамки і заявляючи, що правди взагалі не існує, є тільки різні її інтерпретації, тож, звичайно, треба брати до уваги всі галузі знань). І в рухах із захисту громадянських прав, прав геїв та лесбійок, прав людей з обмеженими можливостями на перший план явно вийшла вища моральна матерія, принаймні можлива на вищому етапі розвитку. Саме ці досягнення вітали усі книжки «нової парадигми». Хіба можна звинувачувати їх у тому, що вони захопились і припускали, ніби увесь світ прямує до цієї плюралістичної фази, замість побачити, що ця фаза була лише четвертою чи п’ятою трансформацією в історії людства і просто посіла своє місце поряд з іншими, а не повністю замінила їх? Вона все ще мала багато спільних характеристик зі своїми попередниками: всі вони, як сказав би Маслоу, були викликані «потребами дефіциту», а послідовники Клера Ґрейвза назвали б цю фазу «першим рівнем».

Утім, тогочасні дослідники розвитку стали помічати дещо, що спочатку заплутало їх, а потім уразило: серед тих, хто розвивався за постмодерною/плюралістичною фазою, невеликий відсоток (2–3 %) стали проявляти характеристики, в буквальному сенсі безпрецедентні для історії людства. Ґрейвз назвав появу цього ще новішого рівня «монументальним смисловим стрибком», а Маслоу поставився до нього, як до появи «цінностей буття». Якщо всі попередні етапи (магічний, міфічний, раціональний, плюралістичний) починалися через почуття нестачі й дефіциту чогось, то цей новий рівень – який різні дослідники охрестили «комплексним», «інтегральним», «автономним», «другим рівнем», «інклюзивним» – спрацював через почуття надмірного достатку, ніби був переповнений добром, істиною й красою. Це було схоже на те, ніби хтось поклав мільйон доларів на свій «психологічний рахунок» і хотів поділитися тим, що мав.

Було й дещо інше. Там, де усі етапи першого рівня вважали свої цінності та постулати за єдину справжню істину, а решту за хибні, неправильні, інфантильні чи дурні, цей новий інтегральний етап якось інтуїтивно відчував, що усі попередні ціннісні структури були по-своєму слушні й важливі, всі мали щось запропонувати, усі «мали рацію, але частково». Тому, оскільки постмодерний/плюралістичний етап прагнув визнавати себе за «всеосяжний», він, як і раніше, демонстрував відразу до цінностей раціонального та міфічного; але інтегральна стадія дійсно включала їх до свого складу, приймала їх або ж звільняла для них місце у своєму світогляді. Це була поява, вперше в історії, справді відкритого до всіх, не роз’єднавчого рівня людської свідомості. І він, дійсно, змінить усе.

Повільно, але з дедалі більшою швидкістю, почало з’являтися друге покоління книжок про «нову парадигму». До їх числа належать такі першопрохідці, як-от Джеймс Марк Болдуїн, Жан Ґебсер, але також, особливо останнім часом, книги письменників, психологів, богословів, таких, як Юрґен Габермас, Аб Маслоу, Беда Ґриффітс, Вейн Тісдейл, Аллан Комбс і моя власна робота, якщо не дуже вдаватися в подробиці. На відміну від першої хвилі розвідок про «нову парадигму», ця друга хвиля мала набагато комплексніший психологічний складник, зокрема вирізняла щонайменше 4 або 5 етапів розвитку, іноді 9 або 10 (але напевно більше ніж два, «стару» та «нову парадигму», як то було раніше); і на додаток до цих рівнів розвитку мала низку ліній розвитку, або теорію множинного інтелекту, що проходить крізь ці рівні (когнітивний інтелект, емоційний інтелект, моральний інтелект, кінестетичний інтелект, духовний інтелект тощо). Також у цих працях знайшлося місце для інтеграції науки й духовного начала, а не до зведення їх до одного рівня (за допомогою духовного начала не намагалися пояснювати квантову механіку або нейропластичність мозку, так само й науку не зводили до містичного начала; і науку, і духовне начало вважали за значущі сфери, що не підлягають спрощенню). Й усі вони розглядали першу хвилю книг про «нову парадигму» як опис, по суті, постмодерної/плюралістичної, а не справжньої інтегральної/системної.

Книжка Фредеріка Лалу, безумовно, належить до цієї другої хвилі. Але не це є головною рисою, що дає їй нагоду претендувати на вагомість. Протягом останніх двох десятиліть можна спостерігати, що книжки звертають щоразу більшу увагу на бізнес і свого ґатунку «нову парадигму» (це здебільшого все ще стосується книжок першої хвилі, але й у другій таких прикладів дедалі більше). Утім, ліпше ніж будь-яка знайома мені книга, праця Лалу охоплює усі чотири квадранти (про це дещо пізніше), щонайменше 5 рівнів свідомості та культури, кілька ліній або різновидів інтелекту й різноманітні типи організаційних структур, рухаючись ланцюжком «Магічне – Міфічне – Раціональне – Плюралістичне – Інтегральне», і, звичайно ж, фокусується на найбільш новому з них, інтегральному етапі. Також у ній наведено складний і досить детальний опис бізнес-організацій, що, схоже, побудовані за характеристиками інтегрального рівня, зосібна індивідуальними світоглядами, культурними цінностями, індивідуальною й колективною поведінкою, соціальними структурами, процесами та практиками. Це робить твір Лалу дійсно новаторським.

Коротке пояснення «квадрантів, рівнів та ліній» може бути таким. Як показує Лалу, ці технічні аспекти взято з моєї власної інтегральної теорії, яку в результаті крос-культурного пошуку через сотні домодерних, модерних і постмодерністських культур і різних карт людської свідомості й культури, що їх вони пропонують, можна уявити собі як «усебічну мапу» людського характеру, складену з використанням усіх відомих карт, коли одна карта заповнювала прогалини, котрі були на іншій. Унаслідок цього утворилася дійсно повна мапа, що включає в себе чільні аспекти, рівні та лінії, які є основними потенціалами усіх людей. У цій структурі маємо 5 головних вимірів – квадранти, рівні розвитку, лінії розвитку, стани свідомості й типи.

Квадранти належать до чотирьох основних перспектив, через котрі можна розглядати будь-яке явище – внутрішнє та зовнішнє в індивідуальному і колективному. Вони можуть бути заздалегідь позначені займенниками, що часто вживають на їхній опис: індивідуальний внутрішній – це «Я»-простір (він залучає всі суб’єктивні думки, почуття, емоції, ідеї, бачення, переживання, що можуть у вас виникнути, коли ви вдаєтеся до самоаналізу); колективний внутрішній – це «Ми»-простір (або інтерсуб’єктивні загальні цінності, семантика, норми, етика, порозуміння, що є у будь-якій групі – її «культури» та «субкультури»); індивідуальний зовнішній – «Це»-простір (він включає в себе всі «об’єктивні» або «наукові» факти і дані про ваш організм: одна лімбічна система, дві легені, дві нирки, одне серце, стільки-то допаміну, стільки-то серотоніну, стільки-то глюкози тощо; сюди належать не лишень «об’єктивні» компоненти, а й поведінка); і колективний зовнішній – «Вони»-простір (він включає в себе усі інтероб’єктивні системи, процеси, порядок, правила, зовнішні відносини, техніко-економічні режими, екологічні системи, суспільну практику та ін.).

Не лише всіх людей, а й усю їхню діяльність, галузі та компанії можна розглядати крізь цю чотириквадрантну лінзу, завжди виявляючи результати. Згідно з інтегральною теорією, будь-який вичерпний опис потребує розгляду в усіх цих проекціях – першої («Я»), другої («Ви» та «Ми») і третьої особи («Це» й «Вони»). Більшість галузей людських знань визнають лиш один або два з цих квадрантів і ігнорують або заперечують будь-яке реальне існування решти. Таким чином, у дослідженнях свідомості, наприклад, галузь доволі рівномірно розподілена між тими, хто гадає, що свідомість є виключно продуктом правого верхнього квадранта, або об’єктивних «воно»-процесів (а сáме, людського мозку та його діяльності); тимчасом як інша частина галузі вважає, що сама свідомість (верхній лівий квадрант, або «Я»-простір») є первинною, і всі об’єкти виникають у її полі. Інтегральна теорія стверджує, що обидві ці думки мають рацію; тобто, обидва ці квадранти (і два інші) виникають разом, одночасно і взаємно впливають один на одного як корелятивні аспекти єдиного цілого. Намагання звести усі квадранти до одного є «абсолютизмом квадранта», жалюгідною формою редукціонізму, що скоріше заплутує, ніж прояснює; тимчасом як погляд на квадранти, як на явища, що виникли й еволюціонували разом, кидає світло на нескінченні заплутані проблеми (від проблеми тіла/душі та стосунків між наукою й духовністю до механізму самої еволюції).

Лалу ретельно і докладно описує кожен із чотирьох квадрантів, коли вони з’являються в різних типах компаній, зосереджуючись, знову ж таки, на новаторській або інтегральній стадії. Як він каже: «Модель чотирьох квадрантів показує, наскільки глибоко переплетені світогляд (верхній лівий квадрант, або «Я»), культура (нижній лівий, або «Ми»), поведінка (верхній правий, або «Це») та системи (нижній правий, або «Вони»). Зміна в одному вимірі заторкує усі решту». Далі він указує, що міфічні та модерні теорії організації сфокусовано на «жорстких» зовнішніх чинниках (два праві квадранти), а постмодернізм знайомився з внутрішніми – світоглядом і культурою (два ліві квадранти), одночасно виходячи за межі, як це загалом притаманно постмодернізму, і стверджуючи, що лише культура має важливе значення. Тільки Інтегральні компанії навмисно і свідомо включають у себе всі чотири квадранта (як і сама книга Лалу є одним з небагатьох прикладів використання усіх чотирьох квадрантів у дослідженнях). Чимало дослідників інтегральної теорії, у повній мірі обізнані з усіма чотирма квадрантами, зосереджуються на лівих квадрантах рівнів свідомості та світогляду, не звертаючи уваги на праві квадранти поведінки, процесів і методів, що допомогли з’явитися інтегральним лівим вимірам. Лалу вказує, що, наприклад, культура Інтегральних компаній (нижній лівий квадрант – «Ми») формується завдяки інтегральному моделюванню ролей тих, хто має моральний авторитет (від верхнього квадранта) або від нижнього правого квадранта («Вони»), допоміжних структур, процесів та методів.

Що стосується рівнів і ліній, Лалу твердить таке: «У своїх дослідженнях [багато дослідників] виявили, що людство послідовно розвивається в кілька етапів. Наші знання про етапи розвитку людства є нині надзвичайно міцними. Два мислителі, а саме Кен Вілбер і Дженні Вейд, виконали чудову роботу, порівнюючи та протиставляючи всі основні етапи, й виявили сильну взаємодію між ними… Опис етапів я запозичив переважно з мета-аналізу Вейд та Вілбера, коротко торкаючись різних аспектів кожної стадії – світогляду, потреб, когнітивного розвитку, морального розвитку».

Лалу справедливо закликає нас бути вкрай обережними з терміном «стадії». Колись Говард Ґарднер зробив цей термін популярним, і практично кожен девелопменталіст згоден, що існує не одна лінія розвитку, а кілька ліній або множинний інтелект, і всі ці лінії геть різні, з неоднаковими характеристиками й відмітними структурами стадії. Але цікавим є те, що, хоча лінії абсолютно різні, їхній розвиток відбувається крізь ті самі основні рівні свідомості. Наразі просто пронумеруймо рівні або, як це часто роблять ув інтегральній теорії, пофарбуймо їх у різні кольори (наприклад, червоний, помаранчевий і зелений). Та, припустімо, в цьому прикладі є сім основних рівнів розвитку, через які рухаються, скажімо, десятки різних ліній розвитку (зосібна когнітивні, емоційні, моральні, цінності, потреби і духовність). Кожна лінія – скажімо, когнітивна, моральна, емоційна – проходить крізь кожен рівень, отож ми можемо говорити про червоне пізнання, червону мораль, червоні цінності (червоний – це 3-й рівень). Проте хтось на помаранчевому (5-й рівень) рівні може бути також і на червоному традиційному моральному розвитку. Тому говорити про рівні без ліній небезпечно.

Увесь множинний інтелект у людини розвивається через ієрархії актуалізації. Пізнання, наприклад, іде від сенсомоторного інтелекту до зображень, потім символів, понять, схем, правил, метаправил, системних мереж. Цей аспект варто підкреслити, оскільки книжка Лалу показує, що компанії, які працюють на інтегральній або бірюзовій стадії, більше не мають ієрархій панування, стосунків «бос-підлеглий», що зберігаються в сучасних організаціях. Утім, брак ієрархії панування – це не те саме, що відсутність будь-яких ієрархій взагалі. Навіть якщо ми подивимося на роботу Ґрейвза, приміром, то одною з головних відмінних рис інтегральних, чи то пак бірюзових, компаній є повернення гніздових ієрархій, після їх майже повного усунення зеленим постмодерним плюралізмом. (Постмодерністи абсолютно не розрізняють ієрархій панування, які дійсно неприємні, та ієрархії актуалізації, що є чільною формою природного зростання, розвитку й еволюції у світі – наприклад, атоми – молекули – клітини – організми. Постмодерністи відкидають усі ієрархії як уособлення зла. Це характерно для зрівняльної плюралістичної стадії і є однією з її тіньових сторін.)

А втім, із появою бірюзового щабля ієрархії є скрізь – вони буквально всюди. Як емпірично продемонстрували роботи Елліота Жака, більшість компаній побудовано таким чином: ті, хто перебувають на нижчих щаблях, працюють на першому поверсі чи на конвеєрі; на проміжному рівні здебільша працюють менеджери середньої ланки; на верхніх рівнях – вище керівництво (зокрема генеральний директор, фінансовий директор, головний операційний директор). Що роблять ці нові компанії? Вони переміщують усі ці рівні – усю ієрархію, як таку – у команди завбільшки 10–15 осіб. Будь-яка людина в будь-якій команді може ухвалити практично будь-яке рішення, що стосується компанії – і насправді, практично всі важливі рішення в цих організаціях ухвалюють члени команди, в тому числі питання щодо продажів, маркетингу, набору кадрів, стосовно заробітної плати, звільнення, функції управління персоналом, закупівлі обладнання, стосунків у колективі та ін. Це робить кожну команду, і кожну людину в команді, більш інтегрованою – вони можуть працювати на будь-якому можливому рівні ієрархії поти, поки радяться з тими, на кого впливатимуть їхні рішення (хоча вони й не зобов’язані дотримуватися порад), тимчасом як раніше їх стримувало їхнє місце в піраміді. Одним з найвагоміших відкриттів Лалу є те, що ієрархії актуалізації здатні процвітати, коли ієрархії панування можуть бути усунені. Таким чином, компанія з 500 осіб має не одного, а 500 генеральних директорів, кожен з яких може мати проривну ідею й бути в змозі її втілити, це справжнє самоврядування і є однією з головних причин приголомшливого успіху багатьох із цих організацій. Що відбувається з середнім та великою частиною вищого керівництва? Переважно, його не існує. Ці ієрархії були переміщені.

Робота Лалу, як я вже казав, являє собою одну з найважливіших книг другої хвилі про «нову парадигму», оскільки автор є першим, хто визнав, що ми не відаємо, чи всі характеристики, процеси та методи, які він описує, в кінцевому підсумку стануть справжнім описом структури й форм, що їх наберуть Бірюзові компанії. Одначе це дослідження заслуговує на серйозне сприйняття кожним, хто вивчає організації та їхній розвиток. У розгляді складностей AQAL (усі квадранти, усі рівні) йому просто немає рівних. Вітаю Фредеріка Лалу з разючим трактатом. Можливо, він надихне багатьох читачів на створення бізнесів, шкіл, лікарень, некомерційних організацій, натхненних появою нової хвилі свідомості, яка розпочинає перетворювати світ.

Кен Вілбер

Денвер, штат Колорадо.

Осінь 2013 року