Читать книгу Шалено багаті азійці - Кевин Кван - Страница 10

Гонконг

Більшість людей, які проїжджали повз присадкувату сірувато-коричневу будівлю на пересиченому рухом перехресті Козуей-Бей[57], найімовірніше, вирішили б, що це – якесь урядове управління з охорони здоров’я, але насправді Китайська асоціація легкої атлетики являла собою один із найексклюзивніших приватних клубів Гонконгу. Попри доволі стандартну назву, це був перший китайський спортивний заклад на території колишньої колонії Британської імперії. Його гордістю став легендарний гральний магнат Стенлі Ло у ролі почесного президента, і кандидати на членство в ньому записувались у довгий список, де їхні прізвища повільно рухались до початку переліку часто вісім років поспіль, і мали шанси долучитися до цього клубу тільки люди з найвизначніших родин.

Громадські приміщення КАЛА досі поринали глибоко в кінець сімдесятих і були щедро оздоблені хромом та шкірою – оскільки члени клубу проголосували витратити всі гроші на оновлення спортивного обладнання. Лише вартий високої оцінки ресторан за останні роки перетворили на оббиту плюшем їдальню з блідо-рожевими парчовими стінами та вікнами, що виходили на головні тенісні корти. Круглі столи були передбачливо розставлені так, що всі, хто сиділи за ними, бачили вхідні двері ресторану. Це дозволяло шанованим членам, перевдягнувшись після тренування, ефектно з’являтися в залі. Завдяки цьому прийом їжі також перетворювався на запальний та видовищний вид спорту.

Щонеділі увечері родина Ченгів у повному складі обов’язково з’являлась у КАЛА на обід. Неважливо, наскільки зайнятим або ж гарячковим був тиждень – усі знали, що недільні дімсами[58] у «будівлі клубу», як вони називали заклад, обов’язкові для відвідування всіма членами родини, які перебувають у межах міста. Доктор Малкольм Ченг був найшанованішим кардіохірургом у всій Азії. Його вправні руки цінувалися настільки високо, що він завжди носив рукавички з ягнячої шкіри, пошиті спеціально для нього «Дангіллом», щоб захистити свої дорогоцінні руки під час кожного виходу у світ. Також він вживав додаткових заходів для захищення рук від зносу або пошкодження під час водіння – і тому за кермом його «роллс-ройсу» моделі «Сільвер Спіріт» сидів спеціально найнятий водій.

Цю останню примху його добре вихована дружина, уроджена Александра – «Алікс» – Янг із Сінгапуру, вважала надто показовою. Сама вона віддавала перевагу таксі і за потреби користувалася викликаною машиною; тож її чоловік залишався єдиним та ексклюзивним пасажиром власної машини з шофером. «Зрештою,– любила вона говорити,– він щодня рятує людям життя. А я лише домогосподарка». Таке самоприниження було звичною рисою характеру Александри, хоча саме вона була архітектором їхніх із чоловіком статків.

Оскільки вона була знудженою дружиною лікаря, Александра почала спрямовувати кожен цент чималих заробітків свого чоловіка на придбання нерухомості – і саме коли в Гонконгу розпочинався житловий бум. Виявилося, що вона має надзвичайне відчуття ринкових змін: від нафтового спаду сімдесятих, упродовж охопленого комуністичною панікою розпродажу середини вісімдесятих та Азійської фінансової кризи 1997 року – увесь цей час Александра хапала нерухомість, коли її ціна опускалася до самого низу, а продавала на піку вартості. У середині першого десятиріччя нового століття, коли вартість нерухомості у Гонконгу за квадратний фут виявилася найдорожчою у світі, Ченги стали володарями одного з найбільших приватних портфелів нерухомості на острові.

Недільний обід надавав Малкольму та його дружині можливість робити щотижневу ревізію справ дітей та онуків, а до цього обов’язку вони підходили з усією серйозністю. Попри всі переваги, із якими зростали діти родини Ченгів, Малкольм та Александра невпинно хвилювалися про них. (Правду кажучи, найбільше хвилювалась Александра.)

Їхній наймолодший син, Алістер, «безнадійна дитина», являв собою розпещеного неробу, який нещодавно ледве продряпався крізь терни Сіднейського університету і наразі шукав себе в кіноіндустрії Гонконгу. Якийсь час тому він захопився Кітті Понг, зіркою мильних опер, яка стверджувала, що походить із «гарної тайванської родини», хоча всі в клані Ченгів у цьому сумнівалися, адже її китайська звучала із характерним північно-китайським акцентом і в ній не було ані натяку на більш мелодійні переспіви тайванської вимови.

Їхня донька Сесілія, «кінська душа», із раннього віку мала пристрасть до об’їжджування коней і постійно по черзі тренувала навички об’їздки на своєму темпераментному жеребці або на пристрасному чоловікові Тоні, австралійському біржевому маклерові, якого Малкольм із Александрою потай прозвали «негідником». Нібито «мама на повну ставку», Сесілія насправді витрачала більше часу на міжнародне кінне турне, ніж на виховання їхнього сина Джейка. (Завдяки кількості годин, проведених із служницями-філіппінками, Джейк вільно розмовляв тагальською і блискуче виконував «Мій спосіб» Синатри.)

Потім справа доходила до Едді, їхнього первістка. За всіма ознаками Едісон Ченг був «бездоганним». Він на «відмінно» закінчив бізнес-школу Кембриджу, трохи попрацював у лондонському відділі фінансової компанії «Кейзноув», а наразі був висхідною зіркою у світі приватної банківської справи Гонконгу. Він був одружений із Фіоною Танг, родина якої мала політичні зв’язки, і вони мали трьох добре вихованих дітей. Але в глибині душі Александра найбільше переймалася саме через Едді: останні декілька років він надто багато часу проводив, вештаючись із сумнівними мільярдерами з материкового Китаю, щотижня літав по всій Азії на якісь вечірки, і вона із хвилюванням гадала, що ці стосунки можуть вплинути на його здоров’я та на клімат у його родині.

Сьогоднішній обід мав особливу важливість, оскільки Александра хотіла докладно спланувати родинну поїздку наступного місяця до Сінгапуру на весілля Ху. Уперше ціла родина – батьки, діти, онуки, обслуга та навіть няньки – мала подорожувати разом, і Александрі хотілося упевнитися, що все має пройти без затримок. О першій члени родини почали просочуватися до кімнати з усіх кутів міста: Малкольм – із тенісного матчу в змішаному парному сеті; Александра із Сесілією, Тоні та Джейком – із церкви; Фіона з дітьми – від репетиторів вихідного дня, а Алістер – зі свого ліжка, звідки скотився лише п’ятнадцять хвилин тому.

Останнім приїхав Едді, як завжди, із телефоном біля вуха, і підійшов до столу, не звертаючи уваги ані на кого та голосно теревенячи кантонською через блютуз-навушники. Коли він нарешті припинив розмову, то осяяв свою родину самовдоволеною усмішкою:

– Усе вирішено! Я щойно розмовляв із Лео, і він хоче, щоб ми скористалися його родинним літаком,– проголосив Едді, маючи на увазі свого найкращого друга Лео Мінга.

– Щоб усі ми полетіли ним до Сінгапуру? – запитала Александра для точності.

– Так, авжеж!

Фіона негайно почала заперечувати:

– Я не впевнена, що це гарна ідея. По-перше, я, чесно кажучи, не думаю, що всій родині варто подорожувати разом на одному літаку. А якщо авіакатастрофа? По-друге, нам не треба просити Лео про таку послугу.

– Я знав, що ти скажеш щось таке, Фі,– почав Едді.– Тому й розробив ось такий план: тато із мамою та Алістером полетять перші; Сесілія, Тоні та Джейк полетять разом із нами наступного дня; а ще за день няньки привезуть наших дітей.

– Це занадто. Як ти міг хоча б подумати отак використовувати літак Лео? – вигукнула Фіона.

– Фі, він мій найкращий друг, і його не цікавить, скільки ми користуватимемось його літаком,– відказав Едді.

– А що за літак? «Гольфстрім»? «Фалькон»? – запитав Тоні.

Сесілія уп’ялася нігтями в руку чоловіка, роздратована його запалом, і перервала розмову:

– А чому твої діти летітимуть окремо, а мій син поїде разом із нами?

– А Кітті? Вона теж поїде,– тихо попросив Алістер.

Усі за великим столом перелякано витріщилися на Алістера.

– Ней чі сін, ах![59] – огризнувся Едді.

Алістер обурився:

– Я вже їй надіслав RSVP[60] і чекаю на відповідь. А Колін мені сказав, що не може дочекатися, коли з нею познайомиться. Вона ж відома зірка, і я…

– Можливо, у Нових Територіях[61] і є декілька телепнів, які дивляться паскудні мильні опери,– от вони, певно, її і знають. Але повір мені, у Сінгапурі немає жодної людини, яка б щось чула про цю дівчину,– відрізав Едді.

– Неправда… Вона – одна з тих нових популярних зірок Азії. Та й, крім того, я хочу, щоб усі наші родичі в Сінгапурі з нею познайомилися,– стояв на своєму Алістер.

Александра спокійно обміркувала наслідки його заяви, але вирішила вступати у битви по одній.

– Фіона має рацію. Ми не можемо отак просто два дні поспіль позичати у Мінгів літак! Чесно кажучи, на мою думку, нам взагалі не годиться летіти приватним літаком. Я маю на увазі – за кого ми себе маємо?

– Тато – один з найвідоміших кардіохірургів у світі! Ти – сінгапурська королева! Що не так із приватним літаком? – розчаровано вигукнув Едді, так жваво жестикулюючи, що ледве не збив із ніг офіціанта позаду себе, який збирався поставити на стіл величезний стос бамбукових пароварок із дімсамами.

– Дядько Едді, обережно! Позаду тебе їжа! – закричав його племінник Джейк.

Едді на мить озирнувся і продовжив свою тираду:

– Чому ти щоразу так робиш, мамо? Чому ти завжди поводишся так провінційно? Ти приголомшливо багата жінка! Чому хоча б іноді ти не припиниш удавати із себе дешевку й не відчуєш власної гідності? – Троє його дітлахів миттєво підняли очі від своїх зошитів із математики. Вони звикли до його спалахів гніву вдома, але перед Гон-Гон та А-Мою він рідко бував таким розлюченим. Фіона потягла його за рукав і прошепотіла:

– Розмовляй тихіше! Будь ласка, не кажи про гроші при дітях.

Його мати спокійно похитала головою:

– Едді, це не має жодного відношення до власної гідності. Просто, на мою думку, таке марнотратство геть непотрібне. І я не королева Сінгапуру. У Сінгапурі немає королів. Що за сміхоту ти верзеш?

– Це так схоже на тебе, Едді,– втрутилася Сесілія.– Тобі просто хочеться, щоб усі в Сінгапурі знали, що ти прилетів на літаку Мінга Ка-Чінь.– Вона взяла одну з пухких булочок зі смаженою свининою.– Якби це був твій власний літак, то інша справа, але коли маєш нахабство позичити літак на три вильоти за два дні – це зовсім нечувано. Щодо мене, я краще заплачу гроші за квитки.

– Кіті завжди літає приватним літаком,– промовив Алістер, але ніхто за столом не звернув на його слова жодної уваги.

– Що ж, тоді нам треба придбати власний літак. Я вже кілька років повторюю це. Тату, ти майже пів місяця проводиш у клініці Пекіну, і оскільки наступного року я планую набагато збільшити своє перебування в Китаї…– почав було Едді.

– Едді, цього разу я мушу погодитись із твоєю матір’ю та сестрою. Мені не хочеться просто так опинятись у боргу перед родиною Мінгів,– зрештою подав голос Малкольм. Йому подобалася ідея полетіти приватним літаком, але він не в змозі був знести той факт, що для цього треба позичити літак у Мінгів.

– Навіщо й справді я намагаюся щось зробити для цієї невдячної родини? – пирхнув із відразою Едді.– Добре, ви всі можете робити що заманеться. Лізьте хоч в економ-клас на «Чайна Ейрлайнз», мені все одно. Моя родина і я полетимо літаком Лео. Це «Бомбардьє Глобал Експрес»[62]. Він величезний, справжній витвір мистецтва. У кабіні навіть є картини Матісса. Це буде надзвичайно.

Фіона несхвально на нього поглянула, але чоловік зиркнув на неї так суворо, що вона утрималася від будь-яких заперечень. Едді ковтнув кілька ролів із креветками чонг фан[63], підвівся і владно оголосив:

– Я йду. Треба зустрітись із важливими клієнтами! – І з цим Едді вибіг з зали, залишивши позаду себе родину, яка зітхнула з полегшенням.

Тоні з набитим ротом прошепотів до Сесілії:

– Подивимось, як уся їхня сімейка бухнеться в Південно-Китайське море на тому фантастичному літаку Лео Мінга.

Хоча Сесілія й старалася, але не втрималася від сміху.