Читать книгу Шалено багаті азійці - Кевин Кван - Страница 15

З Нью-Йорка до Сінгапуру

– Ти жартуєш, еге ж? – запитала Рейчел, гадаючи, що Нік бешкетує, коли він попрямував із нею до плюшевої червоної доріжки перед реєстраційним столом першого класу «Сінгапур Ейрлайнз» в аеропорту імені Дж. Кеннеді.

Обличчя Ніка спалахнуло таємничою посмішкою, він смакував її реакцію.

– Мені спало на думку, що коли вже ти погодилася летіти зі мною через пів світу, треба хоча б зробити переліт якомога комфортнішим.

– Але це має коштувати цілого статку! Ти ж не продав нирку?

– Не хвилюйся. У мене набігло близько мільйона миль як у пасажира, який часто літає.

І все-таки Рейчел не могла звільнитися від почуття провини через те, що свої мільйони частого пасажира літака Нік мусив віддати за ці квитки. Хто взагалі у наші дні літає першим класом?

Другим сюрпризом для Рейчел став величезний двоповерховий «Ейрбас А380». Щойно вони зайшли на борт, як їх негайно привітала гарна стюардеса, на вигляд немов просто з м’яко-фокусної реклами в журналі про подорожі:

– Містер Янг, міс Чу, ласкаво просимо на борт. Будь ласка, дозвольте мені провести вас до вашого номера.– І стюардеса вирушила проходом, вправно пересуваючись у елегантній, обтислій довгій сукні[97], і повела їх до носового відділу літака, який був розподілений на дванадцять окремих номерів.

Рейчел почувалася так, ніби опинилась у переглядовому залі розкішного лофту Трайбеки[98]. Їхній номер мав два найширші крісла, які вона досі бачила в житті,– оббиті лискучою, вручну прошитою шкірою від «Полтрона Фрау», два величезні пласкі телевізори на стіні та справжню шафу, винахідливо сховану за розсувною панеллю горіхового дерева. Кашемірове покривало від «Живанши» було вигадливим драпіюванням накинуте на сидіння, закликаючи притулитися одне до одного та відчути затишок перельоту.

Стюардеса показала на коктейлі, що очікували на них на центральній консолі.

– Бажаєте аперитив перед зльотом? Містер Янг, для вас, як завжди, джин із тоніком. Міс Чу, ваш «Кір Рояль», щоб ви почувались як удома.– Вона вручила Рейчел келих на високій ніжці із охолодженим ігристим напоєм. Здавалося, його зробили лише кілька секунд тому. Авжеж, тут уже знали про її улюблений коктейль.– Бажаєте насолоджуватися кріслами до обіду чи хотіли б перетворити ваш номер на спальню одразу після зльоту?

– Гадаю, ми трохи побудемо тут у кріслах,– відповів Нік.

Щойно стюардеса відійшла досить далеко, Рейчел не втрималася:

– Святий Ісусе, мені доводилося жити у квартирах, менших за розміром, ніж цей номер!

– Сподіваюсь, ти не заперечуватимеш проти цього неподобства – ця обстановка дуже невибаглива як за азійськими стандартами гостинності,– піддражнив її Нік.

– М-м-м-м… Гадаю, я вже якось обійдусь.– Рейчел згорнулась у своєму розкішному кріслі й почала вовтузитись із пультом від телевізора.– Ого, та тут каналів більше, ніж я можу порахувати. Ти дивитимешся один зі своїх похмурих шведських трилерів зі злочинами? О-о-о-о, «Англійський пацієнт» – я хочу це подивитися. Зачекай… Не дуже добре дивитися фільм про авіакатастрофу, коли сам перебуваєш у літаку, так?

– Там був крихітний одномоторний літачок, і, здається, його збили нацисти? Гадаю, із нами буде все гаразд,– відказав Нік, кладучи руку на руку Рейчел.

Здоровенний літак почав рухатися до злітно-посадкової смуги, і дівчина кинула погляд з ілюмінатора на інші літаки, що вишикувалися на аеродромі. На кінчиках їхніх крил блимали вогні, кожен чекав своєї черги, щоб помчати в небо.

– Знаєш, нарешті я усвідомлюю, що ми вирушаємо в цю подорож.

– Хвилюєшся?

– Лише трохи. Гадаю, сон на справжньому ліжку в літаку може стати найцікавішою частиною подорожі!

– Звідси усе піде під гору, еге ж?

– Безумовно. Усе йде під гору від дня нашого знайомства,– відповіла Рейчел, переплітаючи свої пальці із Ніковими.

Нью-Йорк Сіті, осінь 2008 року

До відома, Рейчел Чу не відчула загальновідомого удару блискавки, коли вперше її очі побачили Ніколаса Янга в садку італійського ресторану «Ла Лантерна ді Вітторіо». Звісно ж, він був надзвичайно привабливим, але вона завжди з підозрою ставилася до гарних чоловіків, особливо якщо вони розмовляли із сумнівно-британським акцентом. Перші декілька хвилин вона мовчки вимірювала його поглядом, розмірковуючи, куди це Сильвія втягла її цього разу.

Коли Сильвія Вонг-Шварц, колега Рейчел по кафедрі економіки Нью-Йоркського університету, одного дня увійшла до їхнього кабінету й проголосила: «Рейчел, щойно я провела ранок із твоїм майбутнім чоловіком!», вона сприйняла це оголошення як черговий дурнуватий задум Сильвії і навіть не підвела на неї очі від монітору ноутбука.

– Та ні, серйозно. Я зустріла твого майбутнього чоловіка. Він був на тій же зустрічі зі студентського управління, що й я. Це втретє я його бачила і переконана: він твоя половинка.

– Тобто мій майбутній чоловік – студент? Дякую… Ти знаєш, як сильно я люблю малоліток.

– Ні, ні, він просто блискучий новий професор із кафедри історії. А ще він радник факультету з систематизації історії.

– Ти ж знаєш, я не захоплююсь професорами. Особливо працівниками факультету історії.

– Так, але цей чувак зовсім інший, кажу тобі. Таких приголомшливих хлопців я не зустрічала вже багато років. Такий чарівний. І ПАЛКИЙ. Якби я не була одружена, то за хвилину побігла б за ним.

– Як його звуть? Можливо, я вже з ним знайома.

– Ніколас Янг. Він сюди потрапив лише цього семестру, переїхав з Оксфорду.

– Британець? – Зацікавившись, Рейчел підвела голову.

– Зовсім ні.– Сильвія поклала на стіл свої теки й сіла, зробивши глибокий вдих.– Добре. Я тобі дещо скажу, але пообіцяй вислухати мене, перш ніж спишеш його з рахунків.

Рейчел не могла дочекатися, що ж такого приготувала для неї подруга. Про який приголомшливий недолік вона досі мовчала?

– Він… азієць.

– О господи, Сильвіє.– Рейчел підкотила очі і відвернулась до монітору.

– Я знала, що ти зреагуєш саме так! Послухай-но мене. Цей хлопець – мрія будь-якої дівчини, присягаюсь…

– Авжеж,– саркастично погодилася Рейчел.

– У нього найспокусливіший, злегка британський акцент. А ще він приголомшливо вдягається. Сьогодні на ньому був бездоганний жакет, прим’ятий саме в потрібних місцях…

– Мені це не цікаво, Сильвіє.

– А ще він трохи схожий на того японського актора з фільмів Вонга Карвая.

– То він японець чи китаєць?

– Яка різниця? Щоразу, як у твоєму напрямку кидає погляд чоловік з Азії, ти відповідаєш йому своїм знаменитим вимороженим поглядом Рейчел Чу – і чолов’яга линяє, перш ніж ти встигаєш дати йому шанс.

– Я так не роблю.

– Робиш! Я бачила цей твій погляд багато разів. Пам’ятаєш того хлопця, з яким ми познайомились на бранчі в Яніри минулих вихідних?

– Я поводилась із ним бездоганно люб’язно.

– Та ти поставилась до нього так, немов у нього виведено на лобі: «ГЕРПЕС». От чесно, ти ненавидиш азійців більше за всіх інших людей, яких я знаю!

– Що ти хочеш сказати? Я зовсім їх не ненавиджу. А ти сама? Адже ти одружилася з білим хлопцем.

– Марк не білий, він єврей, а це майже азієць! Але це не суттєво – принаймні я свого часу зістрічалась із купою азійців.

– Так і я також.

– Коли це ти колись зустрічалась з азійцем? – здивовано підняла брови Сильвія.

– Сильвіє, ти навіть гадки не маєш, із якою кількістю хлопців-азійців я бачилась за роки. Пригадаймо: був комп’ютерник, спеціаліст із квантової фізики з Массачусетського технологічного інституту, якому було цікаво мати мене за цілодобову прибиральницю. Потім – нетямущий тайванський спортсмен-качок із цицьками, більшими за мої. Після нього – чаппі[99] з Гарвардської вищої школи, який світу не бачив за Гордоном Гекко[100]. Продовжувати?

– Мені здається, вони були зовсім не такими поганими, як ти їх описуєш.

– Що ж, тоді для мене було надто погано близько п’яти років тому запровадити правило «жодних китайських хлопців»,– стояла на своєму Рейчел.

Сильвія зітхнула.

– Подивімось правді в очі. Справжня причина такого твого ставлення до азійських чоловіків у тому, що вони належать саме до того типу, яких жадає бачити поруч із тобою твоя родина, а ти просто чиниш опір, відмовляючись із ними зустрічатися.

– Ти така далека від правди,– розсміялася Рейчел, хитаючи головою.

– Або так, або ж ти належиш до расової меншини в Америці і відчуваєш, що кінцевим актом асиміляції стане шлюб із домінантною расою. Тому ти й зустрічаєшся лише з білими англосаксами-протестантами… або із євротрешем.

– Ти колись була в Купертіно, де я жила за підліткових років? Якби була, то побачила б, що азійці там – саме домінантна раса. Припини проєктувати на мене власні проблеми.

– Ну, тоді прийми від мене виклик та спробуй лише один раз не зважати на колір шкіри.

– Добре, я доведу тобі, що ти помиляєшся. Як, на твою думку, мені презентувати себе цьому чарівному азійцеві з Оксфорду?

– Тобі не треба ні про що думати. Я вже домовилась із ним про нашу зустріч на чашечку кави у «Ла Лантерна ді Вітторіо» після роботи,– радісно відказала Сильвія.

Коли похмура естонська офіціантка в «Ла Лантерна» підійшла прийняти замовлення в Ніка, Сильвія скористалась моментом і сердито прошепотіла на вухо Рейчел:

– Гей, що із тобою? Досить вже твого азійського холоду!

Рейчел вирішила підіграти й долучилася до розмови, але скоро їй стало ясно, що Ніколас і гадки не має, що зустріч підлаштовано, і – більш того – нібито набагато більше зацікавлений у її колезі. Він був у захваті від міждисциплінарної підготовки Сильвії і обсипав її питаннями про організацію кафедри економіки. Сильвія грілась у променях його уваги, кокетливо сміялася й накручувала на палець волосся, поки вони жартували одне з одним. Рейчел невідривно дивилася на нього. «Чи ж цей чувак зовсім без глузду? Він що, не помічає обручки в Сильвії на пальці?»

Лише двадцять хвилин по тому Рейчел спромоглася відкинути свої усталені забобони й обміркувати наявну ситуацію. Це правда – за останні роки вона небагато шансів давала хлопцям-азійцям. Її мати навіть казала: «Рейчел, я розумію, тобі важко будувати добрі стосунки з чоловіками-азійцями, бо ти так і не знала свого батька». Такий диванний психоаналіз здався Рейчел надто спрощеним. Якби ж то це було так легко.

Для Рейчел ця проблема почалася практично в день досягнення нею статевої зрілості. Тоді вона помітила дивну річ, яка траплялася щоразу, як до кімнати входив азієць протилежної статі. Хлопець-азієць поводився бездоганно гарно й люб’язно з іншими дівчатами, але до неї було приготоване особливе ставлення. Спершу відбувалося оптичне сканування: хлопець найвульгарнішим чином оцінював її за фізичними ознаками – прораховував кожен дюйм її тіла за абсолютно іншими стандартами, ніж він застосовував із не-азійками. Наскільки великі в неї очі? Її повіки є подвійними від природи чи їй робили операцію? Наскільки світла її шкіра? Чи досить пряме й лискуче її волосся? А її стегна досить широкі, щоб народжувати дітей? Вона розмовляє з акцентом? А який у неї справжній зріст, без підборів? (Зі зростом у сто сімдесят сантиметрів Рейчел вважалася дуже високою, а азійці радше вистрелять собі в пах, ніж зустрічатимуться з дівчиною, вищою за себе.)

Якщо їй вдавалося подолати цей початковий бар’єр, розпочиналася справжня перевірка. Усі її подружки-азійки про це знали і називали «СНО». Чоловік-азієць розпочинав не дуже прихований допит щодо соціальних ознак, навчальних успіхів та обдарувань дівчини, щоб визначити, що вона є гідним матеріалом, щоб стати «дружиною та матір’ю моїх синів». Під час цієї процедури виходець з Азії відверто хизувався власними характеристиками СНО: скільки поколінь його родина вже мешкає в Америці; лікарями якої спеціальності є його батьки; на скількох музичних інструментах він уміє грати; у скількох тенісних таборах він бував; від яких стипендій Ліги Плюща[101] відмовився; яка в нього модель БМВ, «ауді» чи «лексусу», а також скільки приблизно років залишилося до того, як він стане (потрібне підкреслити) головним виконавчим директором, головним фінансовим директором, головним директором з технологій, головним партнером з юридичних питань або ж головним хірургом.

Рейчел так звикла до подолання СНО, що геть була збита з пантелику тим, що його неочікувано не було під час цієї зустрічі. Цей чувак, схоже, діє іншими методами, він не кидається невпинно іменами. Це було незбагненно, і вона зовсім не знала, як із ним поводитися. Він просто насолоджувався філіжанкою ірландської кави, купався в гарній атмосфері й був бездоганно чарівним. Сидячи в огородженому садку, освітленому барвистими, вигадливо розфарбованими абажурами, Рейчел поступово починала бачити людину, до зустрічі з якою так старанно підштовхувала її подруга, у цілком новому світлі.

Вона не зовсім розуміла, чому саме, але в Ніколасі Янгу було щось дивовижно екзотичне. По-перше, його злегка зім’ятий полотняний жакет, біла лляна сорочка та вицвілі чорні джинси робили його схожим на шукача пригод, який щойно повернувся із Західної Сахари, де складав мапи місцевості. По-друге, його самозневажлива дотепність, якою так відомі всі виховані англійські хлопці. Але за всім цим проглядали спокійна мужність та невимушена легкість, яка виявилася такою заразною. Рейчел і не помітила, як долучилася до розмови, а за мить вони вже теревенили немов старі друзі.

Якоїсь миті Сильвія підвелася з-за столу й заявила, що їй треба додому, інакше її чоловік помре з голоду. Рейчел та Нік вирішили залишитися й випити ще по каві. А потім замовили ще. А потім пішли вечеряти до бістро за рогом. А після вечері взяли по італійському морозиву на площі Отця Демо. Після цього вони гуляли Вашингтон-сквером (бо Нік наполіг, що проведе її до квартири, наданої їй факультетом). «Він бездоганний джентльмен»,– думала Рейчел, коли вони пройшли повз фонтан. Гітарист із білявими дредами тужливо наспівував баладу.

– А ти стоїш поруч зі мною, а я люблю проводити час із тобою,– жалісно співав хлопець.

– Це що, «Токін Гедз»[102]? – запитав Нік.– Послухай…

– О боже мій, точно, вони! Він співає «Певно, це те саме місце»,– промовила Рейчел здивовано. Їй сподобалось, що Нік знав цю пісню досить добре, щоб упізнати в такому спотвореному виконанні.

– Не так уже й погано,– сказав Нік, дістаючи гаманець і кидаючи кілька доларів у відкритий чохол від гітари виконавця.

Рейчел помітила, що Нік наспівує цю пісню собі під ніс. «А він наразі набирає додаткових бонусів»,– подумалось їй, і тут вона з подивом усвідомила, що Сильвія мала рацію: цей хлопець, із яким вона провела шість годин поспіль у жвавій розмові, який знав усі слова однієї з її улюблених пісень, саме цей хлопець, що зараз стоїть перед нею, є першим чоловіком, якого вона насправді могла уявити в ролі своєї половинки.