Читать книгу Шалено багаті азійці - Кевин Кван - Страница 18

Сінгапур

Вириваючись із хмар, літак різко нахилився ліворуч, і Рейчел уперше побачила острів. Вони вилетіли з Нью-Йорку двадцять одну годину тому і, зупинившись на дозаправку у Франкфурті, наразі опинились у Південно-Східній Азії, у царстві її предків, яке вони називали Наньянь[128]. Але вид, який відкрився їй з літака, зовсім не нагадував романтичну землю, огорнуту туманом,– це радше мегаполіс із щільно скупчених хмарочосів, що виблискував у сяйві вечірнього сонця. З висоти у шість тисяч футів Рейчел вже відчувала пульсуючу енергію, характерну для однієї зі світових фінансових «електростанцій».

Коли електронні двері митного контролю роз’їхались у боки, відкриваючи тропічний оазис у залі прибуття третього терміналу, першим, кого побачив Нік, був його друг Колін Ху, який тримав величезний плакат із надрукованими на ньому літерами «ШАФЕР». Позаду нього стояла неймовірно засмагла, тонка дівчина, стискаючи в руках оберемок сріблястих повітряних кульок.

Нік та Рейчел підкотили до них свої візки із багажем.

– Що ти тут робиш? – здивовано вигукнув Нік, доки Колін стискав його у ведмежих обіймах.

– Та ти що! Я ж повинен як слід привітати свого шафера! Обслуговування під ключ, чолов’яго! – просяяв Колін.

– А тепер моя черга! – заявила дівчина з-за його спини, нахилилась, обіймаючи Ніка, та швидко чмокнула його у щоку. Повернувшись до Рейчел, вона простягнула їй руку й промовила: – Ти, певно, Рейчел. А я Арамінта.

– Ох, вибач, дозволь мені належним чином вас познайомити… Рейчел Чу, це Арамінта Лі, наречена Коліна. А це, як бачиш, і сам Колін Ху,– сказав Нік.

– Так приємно нарешті з вами познайомитись,– усміхнулася Рейчел, міцно потискаючи новим знайомим руки. Вона не була готова до негайного обміну вітаннями і після всіх довгих годин, проведених у літаку, могла лише уявити, який жахливий має вигляд. Рейчел нашвидкуруч роздивилася життєрадісну пару. Люди завжди бувають дуже несхожими на власні фотографії. Колін виявився вищим, ніж вона уявляла, шалено гарним, із темними веснянками та некерованою шевелюрою, через яку був схожим на полінезійського серфера. За окулярами в тонкій, немов дріт, оправі проглядало надзвичайно вродливе обличчя Арамінти навіть без натяку на макіяж. Її довге чорне волосся було стягнуте в кінський хвіст, що сягав їй попереку. Вона неначе була надто худорлявою як для своєї високої статури. На дівчині були картаті штани, схожі на піжамні, блідо-помаранчевий топ та ляпанці. Хоча Арамінті, ймовірно, було 24–27 років, вона була більше схожа на школярку, ніж на дівчину, яка от-от піде під вінець. Вони становили незвичайну, екзотичну пару, і Рейчел стало цікаво, якими будуть їхні діти.

Колін почав писати повідомлення з мобільного.

– Водії якийсь час крутилися тут. Я зараз дам їм знати, що ми готові.

– Не можу повірити, цей аеропорт… у порівнянні з ним аеропорт імені Дж. Ф. Кеннеді схожий на Могадішо[129],– зазначила Рейчел. Вона здивовано роздивлялася піднесену ультрасучасну споруду, пальми всередині та неосяжний, буйний вертикальний підвісний сад, який, здавалося, тягнувся по всій довжині терміналу. Прозора ковдра з невагомих дрібних крапель води огортала зелень, що звисала каскадами.

– Вони отак зволожують цілу стіну? У мене відчуття, ніби я опинилась на якомусь люксовому тропічному курорті.

– Тут уся країна – немов люксовий тропічний курорт,– підморгнув їй Колін, ведучи до виходу. Біля бордюру очікували два однакові сріблясті «ленд-ровери».– Сюди, скиньте багаж у цю машину, і вона поїде просто до готелю. А ми всі сядемо в іншу, щоб не тіснитися.

Водій першої машини вийшов, кивнув Коліну та пересів до другого водія, залишивши автомобіль для веселої четвірки. Перебуваючи в сум’ятті від зміни часових поясів, Рейчел не дуже розуміла, як реагувати на те, що відбувалося, і просто забралася на заднє сидіння СУВу[130].

– Оце так ставлення! Мене не вітали в аеропорту на такому рівні від самого дитинства,– задоволено промовив Нік, пригадуючи, як, коли він був дитиною, в аеропорту збиралася величезна купа родичів.

Поїздка до аеропорту тоді була захопливою подією, оскільки вона також означала, що батько поведе його скуштувати сандей[131] у невеличкому кафе «Свенсенс Айскрім» у старому терміналі. Здається, люди тоді відлітали на триваліший час, тому, прощаючись із родичами, які рушали до іншої країни, або ж вітаючи вдома дітей, які провели цілий рік удалині від домівки, навчаючись, жінки завжди плакали. Якось він підслухав, як старший за нього кузен Алекс прошепотів батькові саме перед тим, як Гаррі Леонг мав піти до літака: «Обов’язково купи мені останній випуск “Пентгаусу”, коли приземлишся у Лос-Анджелесі!»

Колін улаштувався за кермом і почав регулювати дзеркала під себе.

– То куди ми зараз? Просто до готелю чи макан[132]?

– Мені точно хочеться їсти,– відповів Нік. Він повернувся подивитися на реакцію Рейчел, розуміючи, що вона, ймовірно, хотіла б швидше дістатися готелю й завалитися в ліжко.– Як тобі, Рейчел, годиться?

– Чудово,– відказала дівчина.– Чесно кажучи, я начебто також зголодніла.

– Зараз у Нью-Йорку час сніданку, тож не дивно,– зауважив Колін.

– Ви добре долетіли? Багато фільмів подивилися? – поцікавилася Арамінта.

– Рейчел запоєм дивилася Коліна Ферта,– оголосив Нік.

Арамінта зойкнула:

– ОМГ… Я його обожнюю! Він для мене завжди буде єдиним та неповторним містером Дарсі!

– Добре, думаю, тепер ми справді можемо бути подругами,– заявила Рейчел. Вона визирнула з вікна, захоплюючись видовищем пальм, що хиталися на вітру, та рясною кількістю бугенвілії, що росла обабіч яскраво освітленого шосе. Була майже десята вечора, але усе в цьому місті здавалося неприродно яскравим, іскристим.

– Нікі, куди краще відвезти Рейчел на її першу дегустацію місцевих смаколиків? – запитав Колін.

– Гм… Може, привітаємо Рейчел на нашій землі застіллям із курчам у рисі по-хайнанські в «Чаттербоксі»? Чи краще попрямувати просто за чілі-крабом до «Східного узбережжя»? – вагався Нік, відчуваючи піднесення й розгубленість водночас: йому кортіло просто зараз відвести Рейчел до принаймні сотні різноманітних ресторанчиків, щоб дати їй скуштувати місцевого колориту.

– А що, як скуштувати сатай[133]? – запропонувала Рейчел.– Нік завжди повторює, що пристойний сатай можна скуштувати лише в Сінгапурі.

– Вирішено: їдемо до «Лау Па Сат»,– оголосив Колін.– Рейчел, ти уперше побачиш справжній гоукер-центр[134]. І саме там роблять найкращий сатай.

– Ти так вважаєш? – перепитала Арамінта.– Мені більше подобається те місце в Сембавангу.

– Ні-і-і-і-і-і! Про що ти, лах? Хлопець зі справжнього «Сатай-клубу» досі працює у «Лау Па Сат»,– не здавався Колін.

– Ні,– твердо заперечила Арамінта.– Той хлопець зі справжнього «Сатай-клубу» перебрався до Себавангу.

– Брехня! То його кузен. Самозванець! – Колін був невблаганний.

– Особисто мені завжди подобались сатай у «Ньютоні»,– втрутився Нік.

– «Ньютон»? Ти з глузду з’їхав, Нікі. «Ньютон» – місце лише для емігрантів та туристів… Там не залишилося жодного гарного відділу із сатаєм,– відповів Колін.

– Ласкаво просимо до Сінгапуру, Рейчел. Сперечання щодо їжі тут має статус національного хобі,– проголосила Арамінта.– Це, певно, єдина країна у світі, де дорослі чоловіки здатні побитися через якийсь відділ із їжею у якомусь забутому богом торговому центрі, де, на їхню думку, найкраще роблять якусь незрозумілу страву зі смаженої локшини. Це для них як змагання… тобі відомо чим!

Рейчел хихикнула. Арамінта й Колін були такими веселими й невимушеними, що одразу їй сподобались.

Невдовзі вони вже їхали по Робінсон-роуд. У самому серці ділової частини міста. У тіні масивних веж був розташований «Лау Па Сат», або «старий ринок» на хоккінському діалекті,– восьмикутний павільйон під відкритим небом, у якому містився шумний вулик харчових кіосків. Переходячи вулицю від парковки, Рейчел ще там відчула смачні, насичені приправами аромати, що висіли в духмяному повітрі. Коли вони вже входили до величезної обідньої зали, Нік повернувся до Рейчел і попередив:

– Ти збожеволієш від цього місця – це найстаріша вікторіанська будівля в усій Південно-Східній Азії.

Рейчел підняла очі на височенні чавунні філігранні арки, що підносились угору, та склепінчасті стелі.

– Немов усередині собору,– вимовила вона.

– Куди людські маси приходять молитися на їжу,– пожартував Нік.

Попри те, що було вже за десяту, місце гуло від сотень затятих охочих повечеряти. Численні ряди яскраво освітлених кіосків пропонували більший вибір страв, ніж Рейчел доводилося бачити під одним дахом. Коли вони проходили ринком, заглядаючи в численні кіоски, де чоловіки і жінки в шаленому темпі готували ласощі, Рейчел із трепетом похитала головою:

– Тут так багато різної їжі, що я гадки не маю, із чого почати.

– Просто покажи пальцем на те, що тобі цікаво, і я це замовлю,– запропонував Колін.– Краса гоукер-центру в тому, що кожен продавець в основному продає лише одну страву, тому чи то смажені пельмені зі свининою, чи суп з рибними кульками – вони все життя проводять за їх удосконаленням.

– Навіть більш ніж одне життя,– додав Нік.– Багато із цих людей є гоукерами в другому або третьому поколінні і готують за давніми родинними рецептами.

Кілька хвилин по тому всі четверо вже сиділи поза головною залою під величезним деревом, увішаним жовтими вогниками, за столом, кожен дюйм якого був зайнятий кольоровими пластиковими тарілками із найкращими хітами вуличної кухні Сінгапуру. Тут була і знаменита чхаукуотиу, і смажений омлет орх лук з устрицями, малайський салат роджак із підривною сумішшю шматків огірка й ананасів, а також локшина по-хоккінські в густій часниковій підливі, і рибний пиріг отак-отак, підсмажений у кокосовому листі, і ціла сотня шашличків сатай з куркою та яловичиною.

Рейчел ще ніколи не бачила такого розмаїття.

– Це просто божевілля! Кожна страва ніби приїхала з окремої частини Азії.

– От тобі й Сінгапур – батьківщина справжньої кухні ф’южн,– похвалився Нік.– Ти ж знаєш, що у дев’ятнадцятому сторіччі сюди приходили кораблі з Європи, із Середнього Сходу та Індії, тому всі ці дивовижні аромати та страви можуть мати характер різних країв.

Поки Рейчел смакувала чхаукуотіу, її очі розширювались від захвату: рисова локшина, обсмажена з морепродуктами, яйцями та пророслою квасолею в темному соєвому соусі, була справді надзвичайною.

– Чому це вдома вона ніколи не буває такою смачною?

– Треба любити цей обпалений смак,– зазначив Нік.

– Б’юся об заклад, ти вподобаєш оце,– сказала Арамінта, передаючи Рейчел тарілку роті парата[135]. Рейчел відірвала шматок пухкого золотавого тіста й занурила його в густий соус каррі.

– М-м-м-м… Божественно!

Потім настав час сатай. Рейчел відкусила соковиту курку гриль, обережно смакуючи її прокопчену солодкість. Решта друзів уважно за нею спостерігали.

– Окей, Ніку, ти мав рацію. Досі я ніколи не їла справжнього сатаю.

– А ти ще сумнівалась у мені,– із посмішкою похитав головою Нік.

– Не можу повірити, що ми об’їдаємось о такій годині! – хихикнула Рейчел і потяглася за ще однією паличкою сатай.

– Звикай. Знаю, тобі, певно, хочеться опинитися просто в ліжку, але нам доведеться побути з тобою ще кілька годиночок, щоб ти краще сприйняла зміну часу,– попередив її Колін.

– Ая, Колін просто хоче монополізувати Ніка на якомога довше,– заявила Арамінта.– Коли Нік у місті, ці двоє просто нерозлучні.

– Гей, я просто мушу максимально скористатися отриманим часом, особливо оскільки найдорожча матуся у від’їзді,– захистився Колін.– Рейчел… тобі пощастило, що ти не зустрілася з матусею Ніка одразу ж після приїзду.

– Коліне, не починай її лякати,– докорив йому Нік.

– Ой, Ніку, я майже забула… цими днями я стикнулася з твоєю мамою в клубі «Черчилль»,– почала Арамінта.– Вона схопила мене за руку й сказала: «Арамінта-а-а-а! Айо, ти така темна! Тобі треба припинити виходити на сонце, інакше в день весілля ти будеш такою чорною, що люди сплутають тебе з малайкою!»

Усі покотилися зі сміху, окрім Рейчел.

– Сподіваюся, вона пожартувала?

– Авжеж ні. Матуся Ніка не жартує,– відповіла Арамінта, сміючись.

– Рейчел, ти все зрозумієш, щойно познайомишся з мамою Ніка. Я люблю її як власну матір, але вона трохи своєрідна,– пояснив Колін, намагаючись заспокоїти дівчину.– Але все одно, це чудово, що твої батьки поза містом, Ніку, бо цими вихідними твоя присутність на моїй холостяцькій вечірці обов’язкова.

– Рейчел, а тобі доведеться долучитися до моєї дівчачої вечірки,– вигукнула Арамінта.– Треба показати хлопцям, як це робиться по-справжньому!

– Обов’язково,– погодилася Рейчел, чокаючись пивом із Арамінтою.

Нік кинув погляд на свою дівчину. Він був у захваті від того, як легко вона зачарувала його друзів. Він не міг повірити, що вона справді тут, із ним і що попереду у них ціле літо.

– Ласкаво просимо до Сінгапуру, Рейчел! – весело вигукнув він, підіймаючи у тості пляшку пива «Тайгер». Рейчел зазирнула в сяючі очі Ніка. Вона ніколи не бачила його таким щасливим, як цього вечора, і вже дивувалася, як їй могло спасти на думку перейматися через цю подорож.

– Як тобі тут? – запитав Колін.

– Ну,– протягнула Рейчел,– годину тому ми приземлились у найгарнішому, найсучаснішому аеропорту, який мені доводилося бачити, а наразі сидимо під цими величезними тропічними деревами біля обідньої зали дев’ятнадцятого сторіччя і маємо найдивовижніший бенкет. Мені не хочеться звідси їхати!

Нік широко усміхнувся, не помітивши погляду, який Арамінта щойно кинула на Коліна.