Читать книгу Шалено багаті азійці - Кевин Кван - Страница 9

Париж

Щороку першого травня Лерм-П’єр, одна з відомих родин французьких банкірів, улаштовувала Le Bal du Muguet (Бал конвалій) – розкішну вечірку, яка була родзинкою весняного сезону прийомів. Ось і цього року, щойно Астрід увійшла в арочний прохід, що вів до неймовірного hоtel particulier[44] Лерм-П’єрів на острові Сен-Луї, як лакей у гарній, чорній, розшитій золотом лівреї вручив їй ніжну гілочку квітів.

– Щоб ви знали, ця традиція сягає Карла ІХ. Щороку на перше травня він дарував конвалії усім дамам у Фонтенбло,– пояснила їй якась жінка в діадемі, коли вони разом вийшли у внутрішній двір, де серед акуратно підстрижених дерев літали сотні мініатюрних повітряних куль у стилі вісімнадцятого сторіччя.

Астрід ледве встигла помилуватися чудовим видовищем, як за неї ухопилася віконтеса Наталі де Лерм-П’єр.

– Я така щаслива, що ти знайшла час завітати,– розпливлась у посмішці Наталі, цілуючи Астрід чотири рази в щоку на знак вітання.– Боже мій, це льон? Лише ти здатна вийти у світ, на бал, у такій простій сукні, Астрід! – Господиня розсміялася, милуючись ніжними складками в грецькому стилі на сукні Астрід кольору квітучого яскору.– Хвилинку… це що, справжня сукня від мадам Гре[45]? – запитала Наталі, усвідомивши, що подібну сукню бачила в музеї Гальєра[46].

– Це з її ранніх витворів,– відповіла Астрід, почуваючись майже ніяково, що її «викрили».

– Та звісно ж. Господи, Астрід, ти знову перевершила саму себе. Як у бога ти роздобула ранню Гре? – із благоговінням знов запитала Наталі. Схаменувшись, вона прошепотіла: – Сподіваюсь, ти не заперечуватимеш, що я залишила тобі місце поруч із Грегуаром. Сьогодні він потворно поводиться, бо вважає, що я досі трахаюсь із тим хорватом. Ти – єдина людина, яку я можу посадовити поруч із ним за вечерею і бути спокійною. Але гарна звістка у тому, що ліворуч від тебе сидітиме Луї.

– Не переймайся через мене. Мені завжди приємно спілкуватися з твоїм чоловіком. А сидіти поруч із Луї – справжня насолода. Я саме цими днями дивилася його новий фільм.

– Хіба він вийшов у нього не претензійною нудотою? Якась мерзота чорно-білого кольору, але принаймні Луї без одягу здавався гарнюсиком. Хай там що, дякую, що погодилася бути моєю рятівницею. Ти впевнена, що тобі треба їхати вже завтра? – перепитала господиня, скорчивши гримаску.

– Та я ж поїхала з дому майже місяць тому! Боюся, син забуде, хто я така, якщо залишуся тут ще на день,– відповіла Астрід, вже йдучи за подругою до приголомшливого вестибюлю, де всіх зустрічала свекруха Наталі, графиня Ізабель де Лерм-П’єр.

Побачивши Астрід, Ізабель стиха зойкнула:

– Астрід, quelle surprise![47]

– Взагалі-то я до останньої миті не була впевнена, чи зможу до вас вирватися,– ніби вибачаючись, промовила Астрід, усміхаючись манірній літній дамі, що стояла поруч із графинею Ізабель. Жінка не відповіла їй усмішкою. Натомість вона трохи нахилила голову й почала обдивлятися Астрід, немов оцінюючи кожен дюйм її постаті; при цьому гігантські сережки зі смарагдами загрозливо гойдались у її вухах.

– Астрід Леонг, дозволь представити тобі мою любу подругу, баронесу Марі-Елен де ля Дюре.

Баронеса уривчасто кивнула, а потім знов повернулася до графині, продовжуючи із нею розмову. Щойно Астрід відійшла, Марі-Елен упівголоса промовила до Ізабель:

– Ти помітила, яке на ній намисто? Минулого тижня я бачила таке у «Джар». Неймовірно, що такі дівчата наразі отримують! Скажи мені, Ізабель, чия вона?

– Марі-Елен, Астрід не утриманка. Ми знайомі з її родиною вже безліч років.

– Та ну? І що в неї за родина? – здивовано запитала Марі-Елен.

– Леонги, родина китайців із Сінгапуру.

– О так, я чула, що китайці зараз дуже багатіють. Я навіть читала, що в Азії тепер більше мільйонерів, ніж в усій Європі. Хто б міг такого очікувати?

– Та ні, боюся, ти не все розумієш. Родина Астрід живе багато вже кілька поколінь. Її батько – один з найважливіших клієнтів Лорана,– пошепки додала Ізабель.

– Люба моя, ти знов збираєшся видати всі мої таємниці? – поцікавився граф Лоран де Лерм-П’єр, приєднуючись до дружини, щоб зустрічати гостей.

– Зовсім ні. Просто інформую Марі-Елен щодо Леонгів,– пояснила Ізабель, прибираючи ворсинку з лацкана чоловіка.

– Ах, Леонги… Чому? Чи ж неймовірна Астрід сьогодні серед нас?

– Ти саме спізнився миті на три, щоб її побачити. Але не хвилюйся, попереду в тебе цілий вечір, щоб дивитися на неї закоханими оченятами,– піддражнила Ізабель і пояснила Марі-Елен, що обидва вони – чоловік та син – вже багато років у захваті від Астрід.

– А чому б і ні? Така дівчина, як Астрід, існує саме для того, щоб про все інше забувати,– зі знанням справи зазначив Лорен. Удавано обурившись, Ізабель ляснула чоловіка по руці.

– Лоране, поясни мені, як сталося, що ці китайці спромоглися бути заможними протягом кількох поколінь? – здивовано запитала Марі-Елен.– Я ж вважала їх усіх нужденними комуністами, які нещодавно як один одягались у нудну уніформу за наказом Мао.

– Ну, передусім тобі треба знати, що є два типи китайців: ті, що живуть на материковому Китаї,– вони збили свої статки за останні десятиріччя на кшталт «нових росіян»; та інші – китайці, що мешкають за межами країни. Вони поїхали з Китаю задовго до пришестя до влади комуністів, здебільшого сотні років тому, і розселилися по решті Азії, із часом неквапливо накопичуючи величезні статки. Якщо подивитися на всі країни Південної Азії – особливо на Таїланд, Індонезію та Малайзію,– можна помітити, що практично всі комерційні відносини контролюються вихідцями з Китаю. Це Ліми – в Індонезії, Тани – на Філіппінах, Леонги – у…

Його розповідь перервала дружина:

– От що я тобі скажу: декілька років тому ми були з візитом у родини Астрід. Ти навіть уявити не можеш, які страшенно багаті ці люди, Марі-Елен. Будинки, обслуга, стиль, яким вони живуть. Як порівнювати з ними, родина Арно[48] – прості селяни. Ба більше: мені казали, що Астрід – спадкоємиця двох статків, адже з материного боку на неї чекає навіть більше багатство.

– Навіть так? – вигукнула здивована Марі-Елен і кинула погляд через кімнату. Тепер вона дивилася на дівчину із цікавістю.– Що сказати, вона досить soignée[49],– підсумувала вона.

– О, вона надзвичайно вишукана – одна з небагатьох дівчат її покоління, які розуміються на стилі,– рішуче вимовила графиня.– Франсуа-Марі каже мені, що Астрід володіє колекцією нарядів от-кутюр, яка може конкурувати із гардеробом шейха Катару. Вона ніколи не відвідує показів, бо терпіти не може, коли її фотографують; натомість вона йде просто до ательє і щосезону хапає десятки суконь із пристрастю, немов це – macarons[50].

Астрід стояла в салоні й захоплено роздивлялася портрет роботи Бальтюса, коли хтось позаду неї промовив:

– Ви ж знаєте, що це мати Лорана.– Виявилося, що це баронеса Марі-Елен де ля Дюре; цього разу вона спробувала посміхнутися своїм щільно витягнутим обличчям.

– Мені здалося, що, певно, так і є,– відповіла Астрід.

– Chérie[51], мушу сказати, що мені дуже сподобалося ваше намисто. Взагалі-то я помітила його ще кілька тижнів тому в салоні месьє Розенталя, але, на жаль, він мені повідомив, що цю річ уже забирають,– поскаржилася баронеса.– Тепер я розумію, що воно ніби створене для вас.

– Дякую вам, а мені дуже стали до вподоби ваші дивовижні сережки,– мелодійним голосом вимовила Астрід, вражена несподіваною зміною в поведінці цієї жінки.

– Ізабель сказала, що ви із Сінгапуру. Я так багато чула про вашу країну, про те, що наразі це – азійська Швейцарія. Моя онука цього літа збирається в поїздку до Азії. Можливо, ви могли б щось їй порадити?

– Авжеж,– ввічливо відповіла Астрід, подумавши: «Овва… цій леді вистачило лише п’яти хвилин, щоб перетворитися з чванькуватої дами на підлизу». Це було не дуже приємно, правду кажучи. Для Астрід Париж був порятунком, тут їй хотілося відчути себе невидимою, бути просто однією з численних азійських туристок, що із жадібним блиском в очах набиваються в бутики вздовж Фобур Сент-Оноре[52]. Саме через цю розкіш анонімності Астрід і полюбила Місто Вогнів. Але кілька років тому життя дівчини тут змінилося. Її батьки занепокоїлися тим, що вона живе сама в чужому місті, без гідної компаньйонки, і зробили помилку: оголосили тривогу серед друзів у Парижі, зокрема задіяли й Лерм-П’єрів. Слово за слово – і раптом Астрід уже не була простою jeune fille[53], що винаймає кімнату на горищі в Маре[54]. Тепер вона – донька Гаррі Леонга або онука Шань Су Ї. О-о-о-ой, як же це було гірко. Авжеж, вона вже мала б звикнути до цього – що люди починають про неї теревенити, щойно вона виходить з кімнати. Так було майже від того дня, коли вона народилася.

Щоб з’ясувати, чому так відбувалося, спершу треба врахувати очевидне: її приголомшливу красу. Астрід не можна було назвати привабливою в типовому сенсі – адже її очі не мали тієї мигдалеподібної форми, якою може похвалитися будь-яка гонконгівська старлетка. І на бездоганну зірку стандартного типу вона також не була схожа. Можна було відзначити, що очі Астрід були посаджені надто широко, а лінія підборіддя – як у чоловіків з боку її матері – надто видавалася вперед, як для дівчини. Але якось разом із тонким носом, повними губами та довгим, від природи хвилястим волоссям загалом складався незбагненно чарівний образ. Вона завжди була з тих дівчат, яких зупиняють на вулиці представники модельних агенцій (хоча її мати безцеремонно відбивала від них доньку). Астрід і не збиралася ані на кого працювати моделлю, і точно вже не заради грошей. Такі речі були набагато нижче її рівня.

В Астрід була ще одна, більш істотна деталь: вона народилась у найвищому ешелоні багатих азійських родин – закритому, рафінованому колі, про яке сторонні не знають майже нічого, серед тих, кому належать незмірно величезні статки. По-перше, її батько походив з пенанзьких Леонгів[55], поважної родини Китайців Протоки[56], яка утримувала монополію на виробництво пальмової олії. Крім того, її мати була старшою донькою сера Джеймса Янга і ще більш величної Шань Су Ї. Кетрін, тітка Астрід, одружилась із тайським принцем ще за його неповноліття. Інша тітка була в шлюбі з відомим кардіологом Гонконгу Малкольмом Ченгом.

Можна годинами продовжувати будувати схеми династичних зв’язків на родинному дереві Астрід, але з якого кута не подивись – походження Астрід було надзвичайним. І коли Астрід зайняла своє місце за осяяним світлом свічок бенкетним столом у довгій галереї Лерм-П’єрів, уставленим сяючою севрською порцеляною часів Луї XV та в оточенні полотен «рожевого періоду» Пікассо, вона й гадки не мала, яким дивовижним її життя от-от має стати.