Читать книгу Шалено багаті азійці - Кевин Кван - Страница 3

Лондон, 1986 рік

Ніколас Янг впав на перше-ліпше сидіння у фоє готелю. Хлопчина був виснажений шістнадцятигодинним перельотом із Сінгапуру, поїздкою потягом з аеропорту «Гітроу» та вештанням просоченими дощем вулицями. Його кузина Астрід Леонг стоїчно тремтіла поряд: усе через те, що її мати Фелісіті, його «дай гу чей»[1], або ж «старша тітка», проголосила, що буде гріхом наймати таксі, щоб їхати якісь дев’ять кварталів, і примусила всіх іти пішки аж від самої станції метро «Пікаділлі».

Хтось інший, побачивши цю сцену, роздивився б незвичайно стриманого восьмирічного хлопчика й тоненьку, майже прозору дівчинку, яка тихенько сиділа в куточку. Але Реджиналд Ормсбі з-за свого столу, звідки відкривався вид на вестибюль, роздивився лише двох китайських дитинчат, які своїми промоклими наскрізь пальтами саме заплямовували канапи з дамастовою обивкою. А потім видовище стало ще страшнішим: неподалік від дітей виникли три китаянки, несамовито промокаючи одяг паперовими серветками, підліток почав шалено ковзати через увесь вестибюль, а його кросівки залишали доріжки бруду на чорно-білій, викладеній шаховим візерунком, мармуровій підлозі.

Ормсбі кинувся з бельетажу сходами вниз: він знав, що зможе набагато рішучіше за клерків за стійкою рецепції дати цим іноземкам відсіч.

– Доброго вечора, я генеральний менеджер. Чим можу допомогти? – повільно вимовив він, надто ретельно промовляючи кожне слово.

– Так, доброго вечора, у нас заброньований номер,– відповіла жінка бездоганною англійською.

Ормсбі здивовано витріщився на неї:

– На яке ім’я?

– Елінор Янг із родиною.

Ормсбі застиг на місці. Він упізнав це прізвище, і саме тому, що компанія Янгів дійсно замовляла люкс «Ланкастер». Але хто б міг уявити, що ця «Елінор Янг» виявиться китаянкою, та як у бога вона взагалі тут опинилася? Можливо, «Дорчестер» або «Ріц» пустили б до себе такий табір, але це ж «Карлторп», яким володіє родина Карлторпів-Кавендіш-Горів ще від часів правління Георга IV[2] і який був улаштований без винятків як приватний клуб для родин, про які пишуть «Дебреттс» або «Готський альманах»[3]. Ормсбі роздумливо подивився на забризканих вуличним брудом жінок і наскрізь промоклих дітей. Тут на вихідні зупинилася маркіза вдова Акфілд, і він не міг навіть уявити, що саме вона подумає щодо цього наброду, коли завтра вранці побачить їх за сніданком. Він швидко прийняв рішення.

– Мені надзвичайно шкода, але, здається, на ваше ім’я броні немає.

– Ви впевнені? – здивовано перепитала Елінор.

– Цілком,– напружено посміхнувся Ормсбі.

Фелісіті Янг підійшла до невістки і стала перед реєстраційною стійкою.

– Щось трапилося? – нетерпляче запитала вона. Зараз їй понад усе на світі хотілося потрапити до свого номеру та висушити волосся.

– Аламак[4],– зітхнула Елінор,– вони не можуть знайти наше бронювання.

– Як це? Можливо, ти замовила номер на якесь інше ім’я? – припустила Фелісіті.

– Ні, лах. Навіщо я б так робила? Я завжди бронюю номери на своє ім’я,– роздратовано відповіла Елінор. Чому це Фелісіті завжди вважає, що вона десь помилилася? Вона знов повернулася до менеджера.– Сер, чи не могли б ви перевірити ще раз? Я підтвердила бронювання лише два дні тому. За нами повинні були залишити ваш найбільший номер.

– Так, я знаю, що ви замовляли люкс «Ланкастер», але не можу ніде побачити вашого імені,– знову повторив Ормсбі.

– Перепрошую, але якщо ви знаєте, що ми бронювали люкс «Ланкастер», то чому нас не вселяють до нашого номеру? – нічого не розуміючи, запитала Фелісіті.

Чорт забирай! Ормсбі вилаяв себе за обмовку.

– Ні-ні, ви не так зрозуміли. Я мав на увазі – знаю, що ви вважаєте, що замовляли люкс «Ланкастер», але жодних записів щодо цього знайти не можу.– Він на мить відвернувся, удавши, що нишпорить в інших паперах.

Фелісіті перехилилася через відполіровану дубову стійку та підтягла до себе книгу бронювань у шкіряній обкладинці і почала гортати сторінки.

– Дивіться! Ось тут написано: «Місіс Елінор Янг – люкс "Ланкастер", чотири ночі». Ви хіба цього не бачили?

– Мадам! Це ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ! – люто відрізав Ормсбі, чим перелякав двох молодших клерків, які зніяковіло подивилися на свого менеджера.

Фелісіті придивилася до цього лисуватого чоловіка з червоним обличчям – і раптом дуже чітко зрозуміла, що саме коїться. Із подібним неповажним глузуванням вона не стикалася, адже її дитинство минало в останні дні життя колоніального Сінгапуру, тож вважала, що такий відвертий расизм давно припинив існування.

– Сер,– промовила вона ввічливо, але твердо,– цей готель нам щиро рекомендувала місіс Мінс, дружина єпископа англіканської церкви в Сінгапурі, і я чітко бачила наше прізвище у вашій книзі реєстрацій. Мені невідомо, що за фокуси тут відбуваються, але ми подолали дуже довгу путь і наші діти втомилися й змерзли. Я наполягаю, щоб ви заселили нас відповідно до нашого бронювання.

Ормсбі обурився. Як сміє ця китаянка із завивкою а-ля Тетчер та напівзрозумілою «англійською» вимовою розмовляти з ним у такому тоні?

– Боюся, у нас просто немає жодних вільних номерів,– оголосив він.

– Ви хочете сказати, що в цілому готелі немає жодної кімнати? – недовірливо перепитала Елінор.

– Саме так,– різко відповів він.

– І куди ж нам іти в таку годину? – розпачливо запитала Елінор.

– Можливо, кудись у чайнатауні,– засопів Ормсбі. Ці іноземки вже згаяли надто багато його часу.

Фелісіті повернулася назад, де стояла її молодша сестра Александра Ченг, охороняючи багаж.

– Нарешті! Не можу дочекатися, коли занурюсь у гарячу ванну,– нетерпляче вигукнула Александра.

– Взагалі-то цей огидний чолов’яга відмовляється надати нам наш номер! – відповіла Фелісіті, навіть не намагаючись приховати злість.

– Що? Чому це? – спитала Александра, геть нічого не розуміючи.

– Гадаю, через те, що ми китайці,– сказала Фелісіті, ніби не дуже вірячи в те, що каже.

– Гам сьюї ах![5] – вигукнула Александра.– Дай-но я із ним поговорю. Життя в Гонконзі навчило мене спілкуватися з такими типами.

– Не переймайся, Алікс, він типовий ан мор гоу сай[6]! – вигукнула Елінор.

– Навіть якщо так – хіба це не один із найкращих лондонських готелів? Як тут можуть допускати таке ставлення? – запитала Александра.

– Саме так! – Фелісіті була розлючена.– Зазвичай англійці такі люб’язні, зі мною ніколи так не поводилися за всі роки, що я сюди приїздила.

Елінор кивнула на знак згоди, хоча в глибині душі була впевнена, що частина провини за їхнє фіаско лежить на Фелісіті. Якби Фелісіті не була такою гіам сіап[7] і погодилася б узяти таксі від «Гітроу», вони б з’явилися тут не в такому розпатланому вигляді. (Авжеж, ускладнення були ще й через те, що її діверки завжди мали такий затрапезний вигляд і вона була змушена обирати одяг не дуже модний, коли подорожувала із ними,– принаймні, після тієї поїздки до Таїланду, коли всі приймали їх за її служниць.)

Едісон Ченг, дванадцятирічний син Александри, безтурботно наблизився до жінок, попиваючи газовану воду з високої склянки.

– Овва, Едді! Де ти це здобув? – вигукнула Александра.

– Звісно ж, у бармена.

– Як ти заплатив?

– Та я не… Я йому сказав записати на наш номер,– хвалькувато відказав Едді.– Може, ми підемо нагору? Я вмираю від голоду і хочу замовити щось попоїсти в номер.

Фелісіті несхвально похитала головою: хлопці Гонконгу відомі своєю розбещеністю, але цей її племінник просто невиправний. Добре, що тут його можна здати в пансіон, де в нього увіб’ють хоча б якийсь глузд. Холодний душ уранці та черствий тост із «Боврилом»[8] – саме те, що йому потрібно.

– Ні, ми вже йдемо звідси. Іди прослідкуй за Нікі з Астрід, доки ми вирішимо, що робити далі,– скомандувала Фелісіті.

Едді пішов до своїх молодших двоюрідних брата й сестри, і вони продовжили гру, яку розпочали в літаку.

– Геть з канапи! – наказав він.– Пам’ятайте: я – голова, тож лише мені можна сидіти. Ось, Нікі, тримай мою склянку, а я питиму з соломинки. Астрід, ти – моя виконавча секретарка, тому ти повинна робити мені масаж плечей.

– Мені не зрозуміло, чому це ти – голова, Нікі – віцепрезидент, а мені треба бути секретаркою? – запротестувала Астрід.

– А хіба я ще не пояснював? Я – головний, бо я на чотири роки старший за вас обох. Ти – виконавчий секретар, бо ти – дівчисько. Мені потрібне дівчисько, щоб масажувати мені плечі й допомагати обирати прикраси для всіх моїх коханок. Батько мого найліпшого друга Лео, Мінь Ка-Чинь, третій з найбагатших людей Гонконгу, і його виконавча секретарка виконує саме цю роботу.

– Едді, якщо ти хочеш, щоб я був твоїм віцепрезидентом, мені треба робити щось важливіше, ніж тримати твою склянку,– засперечався Нік.– А ще ми досі не вирішили, що вироблятиме наша компанія.

– Я вже все вирішив… Ми робитимемо лімузини на замовлення – на кшталт «роллс-ройсів» та «ягів»[9],– проголосив Едді.

– А чи не могли б ми робити щось крутіше – наприклад, машину часу? – запропонував Нік.

– Ну, наші лімузини будуть суперкруті. Вони матимуть різні фішки: джакузі, таємні відсіки та крісла-катапульти, як у Джеймса Бонда.– Едді так сподобалася власна вигадка, що він, намагаючись показати ефективність крісла-катапульти, зненацька підскочив на канапі і вибив із руки Ніка склянку, яку він так і тримав для «голови», не очікуючи від «боса» такої активності. Кока-кола розлилась усюди, а пронизливий дзвін розбитого скла почули у вестибюлі. Старший коридорний, консьєрж та клерки за стійкою – усі витріщились на дітлахів. Александра підскочила до них, перелякано й розлючено погрожуючи пальцем:

– Едді! Подивися, що ти накоїв!

– Я не винен, це Нікі не втримав склянку.– Едді сподівався легко вийти сухим з води.

– Але ж то була твоя склянка, і ти вибив її в мене з рук! – Нік не збирався так легко поступатися.

До Фелісіті й Елінор наблизився Ормсбі.

– Боюся, мені доведеться попросити вас покинути приміщення.

– Можна ми хоча б скористуємось телефоном? – благально запитала Елінор.

– Я справді вважаю, що ваші діти вже завдали цілком досить шкоди як для одного вечора, вам так не здається? – прошипів у відповідь менеджер.

На вулиці досі крапав дощ, і вся компанія зібралась під смугастим біло-зеленим навісом на Брук-стрит, поки Фелісіті стояла всередині телефонної будки і відчайдушно телефонувала до інших готелів.

– Дай гу чей схожа на солдата у вартовій будці,– зауважив Нік, який був у захваті від незвичайного повороту подій.– Матусю, а що ми робитимемо, якщо не знайдемо, де зупинитися на ніч? Може, тоді ми спатимемо в Гайд-парку? Там росте чудовий плакучий бук, його ще називають перевернутим деревом. Його гілки звисають так низько, що утворюють майже печеру. Ми всі зможемо спати під тими гілками – і будемо захищені від…

– Не мели дурниць! Ніхто не спатиме в парку. Дай гу чей наразі телефонує в інші готелі,– перервала його Елінор, подумавши, що її син стає надто розумним як для свого віку.

– О-о-о, я так хочу спати в парку! – у захваті завищала Астрід.– Нікі, пам’ятаєш, як колись ми виносили те велике залізне ліжко з будинку А-Ми до саду і спали просто під зорями?

– Ну, ви двоє можете спати навіть у loong kau[10], мені байдуже. А я краще візьму великий королівський люкс і замовлю собі клубні сандвічі[11] з шампанським та ікрою,– мрійливо промовив Едді.

– Не сміши, Едді. Хіба ти колись їв ікру? – запитала його мати.

– Вдома в Лео. Їхній дворецький завжди пригощає нас ікрою з трикутничками підсушеного хліба. І зазвичай це ікра іранської білуги, бо мама Лео вважає, що саме іранська ікра – найкраща,– заявив Едді.

– Конні Мінь здатна казати ще й не таке,– промурмотіла Александра собі під ніс, радіючи, що нарешті її син перебуває поза шкідливим впливом тієї сімейки.

Стоячи в телефонній будці, Фелісіті намагалася пояснити своєму чоловікові в Сінгапурі скрутне становище, у якому вони опинилися, вставляючи слова між тріском і поміхами на лінії.

– Що за нісенітниці, лах! Ти мала вимагати собі номер! – кип’ятився Гаррі Леонг.– Ти завжди надто ввічливо поводишся… обслузі треба вказувати на її місце. Ти сказала їм, хто ми такі? Я зараз зателефоную міністрові з торгівлі та інвестицій!

– Послухай, Гаррі, це не допоможе. Я вже зателефонувала до понад десяти готелів. Хто знав, що сьогодні – День Співдружності? Усі віп-особи приїхали до міста, і геть усі номери зайняті. Нещасна Астрід наскрізь мокра. Нам треба знайти якесь місце на ніч, доки твоя донька не померла від застуди.

– Ти телефонувала своєму кузенові Леонарду? Може, ви б поїхали потягом до Суррею? – запропонував Гаррі.

– Так. Він не вдома – на вихідні поїхав до Шотландії полювати на рябчиків.

– Що за чортів безлад! – зітхнув Гаррі.– Дай-но я зателефоную Томмі Тоху до посольства Сінгапуру. Гадаю, він з усім розбереться. Як називається цей чортів расистський готель?

– «Калторп»,– згадала Фелісіті.

– Аламак, то його власник – Руперт Калторп-щось-там-якось-іще? – запитав Гаррі, раптом пожвавившись.

– Гадки не маю.

– Де він розташований?

– У Мейфер[12], біля Бонд-стрит. Це загалом досить гарний готель, якби тільки не той жахливий менеджер.

– Так, здається, це саме він! Минулого місяця в Каліфорнії я грав у гольф із Рупертом-як-там-його-прізвище та декількома іншими британцями і пам’ятаю, як він розповідав мені про це місце. Фелісіті, у мене виникла ідея. Я зателефоную цьому хлопцеві, Руперту. Залишайся там, де стоїш, я тобі передзвоню.

Ормсбі не повірив своїм очам, коли троє китайчат знову увірвалися до вестибюлю – рівно за годину після того, як він позбавився всієї цієї ватаги.

– Едді, я візьму попити собі. Якщо хочеш пити, то замовляй сам,– твердо сказав кузенові Нік і вирушив до бару.

– Пам’ятай, що казала твоя матуся: пити колу вже надто пізно,– попередила Астрід, підстрибуючи, біжучи через вестибюль, щоб наздогнати хлопців.

– А-а, тоді я візьму ром із колою,– знахабніло відказав Едді.

– Що в бога ви тут…– заревів Ормсбі й понісся вестибюлем, намагаючись не дати дітлахам піти. Не встиг він до них дістатися, як краєм ока побачив лорда Руперта Калторпа-Кавендіш-Гора, який проводив цих китаянок вестибюлем. У них начебто був розпал екскурсії готелем:

– А 1918 року мій дідусь привіз сюди Рене Лаліка[13], щоб він зробив скляні візерунки, які ви бачите в головному холлі. Зайве й казати, що Лаченс[14], який керував реставраційними роботами, не схвалив цей штрих у стилі арт-нуво.– Жінки ввічливо розсміялись.

Персонал швидко виструнчився. Усіх здивувала поява старого лорда, нога якого не ступала на територію готелю вже кілька років. Лорд Руперт повернувся до головного менеджера:

– А-а, Вормсбі, правильно?[15]

– Так, м’лорд,– відповів той. Занадто приголомшений, щоб виправити свого боса.

– Чи не могли б ви люб’язно розпорядитися, щоб підготували номери для цих чарівних місіс Янг та місіс Ченг?

– Але ж, сер, я лише…– запротестував був Ормсбі.

– І ще, Вормсбі,– незважаючи на нього, вів далі лорд Руперт,– доручаю вам сповістити персонал про дуже важливу подію: цього вечора дійшла кінця довга історія утримування «Калторпу» моєю родиною.

Ормсбі дивився на нього, не вірячи власним вухам.

– Мілорд, тут, напевне, якась помилка…

– Ні-ні, жодної помилки. Я продав «Калторп» кілька хвилин тому – цілком, до останнього цвяха. Дозвольте представити нову власницю – місіс Фелісіті Леонг.

– ЩО?

– Так, чоловік місіс Леонг, Гаррі Леонг – чудовий хлопець із смертельним свінгом правою рукою[16]. Я познайомився з ним у Пеббл Біч, і сьогодні він мені зателефонував і зробив пречудову пропозицію. Тепер я можу увесь свій час присвятити ловлі альбул[17] на Ельютері[18] і не перейматися через цю готичну громаду.

Ормсбі витріщився на жінок, роззявивши рота.

– Леді, чому б нам не приєднатися до ваших чарівних діточок у барі і не підняти тост за придбання і звільнення? – весело вимовив лорд Руперт.

– Це було б чудово,– погодилась Елінор,– але спершу, Фелісіті, здається, ти щось хотіла переказати цьому чоловікові?

Фелісіті повернулася до Ормсбі, який, здавалося, от-от знепритомніє:

– Саме так, я геть забула,– почала вона з усмішкою.– Боюся, мені доведеться попросити вас покинути приміщення.